Образ Сивоока в роман і П. Загребельного «Диво»” 2 варіанти!
1)
Із творів Павла Загребельного переважно дізнаємося про те, що було в минулому. У романі «Диво» письменник зв’язує три періоди – Київську Русь, Другу світову війну й сучасність.
Сивоок – творець Софії Київської, людина, яка близька до народу. Хто тільки не хотів зробити його своїм рабом – від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта – але він нікому не підкорився, не втративши людської гідности й чести. Жити незнищенними первісними барвами природи й безкорисною відвагою – це і є та сутність, що становить вдачу Сивоока. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерности, які для нього нерозривні.
Ця людина ніколи й нікому не корилася, у поєднанні х талантом непокірність набула в ній величі й певности. Він усім гордо заявляв, що художник – не раб, і служив не церкві, не князю, а людям, котрі своєю працею прикрашають землю.
Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні закінчилися для Сивоока усвідомленням непримиренности між бідними й багатими, і він стійко протестував проти несправедливости. Саме тому до нього на бцдівництво собору йшли бідні, босі люди, яких він учив і з якими працював. Гідність і незалежність Сивоока, його мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому в прагненні до воліє, – грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого. Коли доля поставила йому вибір – собор чи кохана – він став на захист жінки, яку преслідували з наказу князя й загинув під мечем ворогів. Так підказали йому любов і честь, інакше він не міг би бути гідний того дива, що створив своїми руками. Подвиг в ім’я мистецтва – це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливий був би поступ людства.
Беручись за спорудження собору в Києві, чоловік задумував щось велике й незвичайне, цю церкву як символ краси Вітчизни, а не пристанище Бога він вимріював усе життя. В Оранті він передає таке зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. Сивоок своїм творіння хотів прикрасити землю, хотів, щоб вона стала писанкою на весь білий світ і сам став митцем для народу, митцем рідної Вітчизни…
2)
Історичний роман Павла Загребельного «Диво» розпочинається зі слів Б. Брехта:
Хто звів семибранні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?
Звичайно, ні! Не фараони будували піраміди, не імператори прокладали рим ські водопроводи і зводили будівлі дивовижної краси. Не Ярослав Мудрий збуду вав Софію Київську, яка простояла на Дніпровських пагорбах майже тисячу літ. Пам’ятники історії, архітектури, мистецтва живуть віками, а їх безіменні автори відходять у вічність, у забуття. Чи справедливо це? А можливо, вся краса і велич таланту, вся шана до творіння будівничого і полягають у тому, що людина, поба чивши рукотворне диво, не втримається і вигукне: «Господи, яка краса! Чи могла іемна людина створити подібне диво?»
Не збереглося із історії ім’я будівничого і Софії Київської. Павлові Загребель- ному довелося вигадати ім’я майстра, історію його життя. Про те, наскільки це вдалося письменникові, свідчить той факт, що прочитавши книгу до останньої сторінки, раптом чітко усвідомлюєш: «Ось він який творець найбільшого храму України!» Іншу легенду про будівничого (нехай навіть достовірну!) ані серце, ані розум вже не приймуть.
Доля Сивоока — незвичайна. Невідомо звідки він прийшов у цей світ, яка його жінка народила. Таємниця його появи на світ до кінця роману залишилася нерозгаданою. Це — наче дитя Космосу, неначе сам Всевишній вдихнув у його серце великий талант.
Сивоока виховав дід Родим, який місив глину, клав на круг і створював глечи ки, посуд і язичницьких богів. Малий Сивоок добре їх знав, особливо подобався йому бог Ярило, схожий на його вихователя. Упродовж свого нетривалого жит тя Сивоок побуває у різних храмах — великих і малих, будуватиме християнські храми. Але його пам’ять назавжди збереже глиняні образи дідуся Родима. Чи не тому він бачив Софію Київську рожевою, як вранішня зоря, барвистою, як Роди- мові язичницькі ідоли?
«Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його» — писав П. Загребельний про головний храм Сивоока.
Диво лежить в основі змісту роману Загребельного, диво — і в композицій ній побудові. Розповідь про Софію Київську ведеться у двох часових просторах з інтервалом майже в тисячу років. Такий розподіл у часі лише підсилює емоційне сприйняття читачем вікопомних подій, пов’язаних із київським храмом – його будівництвом і порятунком його шедеврів у роки Другої світової війни. І в першому, і в другому випадку це коштувало життя будівничому Сивооку і професорові історику Гордію Отаві.
Взагалі, доля Сивоока була сповнена драматизму, бо всі події відбувалися на тлі непростих історичних подій, коли християнська віра вогнем і кров’ю торувала собі шлях теренами Київської Русі. Сивоок не раз потрапляв у небезпечні ситуації, побував у рабстві у лихих людей, мало не був осліплений на велелюдній площі (і тільки смерть ката врятувала його від сліпоти). З нього зробили будівничого християнських храмів. Він не раз кохав жінок, але вони гинули… Можливо, тому в Оранти такі прекрасні очі, сповнені вселюдської печалі. Той погляд під самим куполом пронизує тебе наскрізь, де б ти не стояв у Київській Софії.
Перш ніж загинути в ім’я Любові, Сивоок встиг збудувати два храми: один — Софію Київську, другий — храм Духу.
Коли гортаєш останні сторінки книги, з прикрістю відзначаєш, що роман Загребельного добіг кінця. Однак у серці продовжує жити сонячна радість від думки, що насправді диво не закінчується, диво продовжує жити — у храмах, соборах, у витворах мистецтва, у наших душах…
