«Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання.
Незгоєні рани, невтишні жалі,
Завмерлеє в серці кохання…»
І. Франко
«Тричі мені являлася любов…» – саме цим рядком починається одна з поезій збірки відомого українського поета І. Франка під назвою «Зів’яле листя». Цей рядок сповнений невідомої таїни автора, яку намагався розгадати не один літературознавець. Адже всім цікаво, хто ж вони були, оті три жінки в творчій долі поета, ті три музи, ті три кохання І. Франка. Отже, «Одна несміла, мов лілея біла…». Скоріш усього, це донька священика Ольга Рошкевич, яку І. Франко зустрів у далекому гірському селі Лолин. Майбутній поет закохався у цю дівчину під час останніх канікул ще за навчання у гімназії, коли давав її брату Ярославу приватні уроки. Почуття І. Франка було дуже глибоким, повним і сильним, бо хлопця єднали з Ольгою не тільки щира дружба і кохання,але й спільні переконання, перейнятість громадськими і літературними справами. Закохані планували одружитися, але ув’язнення Івана зруйнувало його перше кохання.
Ольга, як будь-яка тогочасна українська дівчина, не хотіла протистояти своєму батькові Михайлові Рошкевичу, який не бажав бачити за свого зятя колишнього політичного в’язня. І. Франко довго не міг простити своїй коханій зраду і боляче переживав розлуку. Саме так, молодий Франко вчинок Ольги вважав саме зрадою.
Він був упевнений, що його кохана повинна була повестись зовсім не так. А підтвердженням цьому може бути образ Мирослави із повісті «Захар Беркут», яку І. Франко написав невдовзі після розставання з Ольгою та її одруження з Володимиром Озаркевичем. Як ми знаємо з твору, його героїня не підкорилася вимогам свого батька і сміливо стала до боротьби поряд з коханим Максимом за їхнє майбутнє і їхнє щастя. Та минуло небагато часу, і в житті І. Франка «явилася друга, горда княгиня».
На початку 1880-х років І. Франко разом М. Павликом і його сестрою вирішили заснувати прообраз господарства майбутнього у мініатюрі. Вони планували, що в такій громаді можливо буде давати взірець життя у злагоді та щасті і виховувати «нову людину». Для втілення у життя своєї ідеї товариші обрали занепалий маєток Дзвонковських, що знаходився неподалік від м. Станіслав. Саме в цьому маєтку І. Франко познайомився з Юзефою Дзвонковською.
Почуття спалахнуло неочікувано, але кохання було недовгим. Юзефа хворіла на сухоти і знала, що скоро помре, тому й відмовила письменникові. Свою другу кохану жінку І. Франко вивів в образі героїні незавершеного роману «Не знавши броду» під ім’ям Густи. Такого ж незавершеного роману, як і його друге у житті кохання.
Потім у житті І. Франка «явилась третя женщина, чи звір?» – Целіна Зігмунтовська. Це була «одна панночка польська», яка на довгі десять років стала для поета фатальної зіркою і прототипом багатьох героїнь його найкращих творів, серед яких «Лель і Попель», «Маніпулянтка», «Перехресні стежки», «Основи суспільності», «Украдене щастя», «Зів’яле листя» тощо. У цьому І. Франко зізнався в одному зі своїх листів до видатного українського сходознавця, приятеля Агатангела Кримського.
Це кохання не було взаємним. Целіна виявилась справжнім упирем, який безжально висмоктував серце поета. Зате, як це часто буває у мистецтві, життєві страждання І. Франка сторицею воздалися на сторінках його творів. Більшість з них стали справжніми шедеврами і справжньою гордістю української літератури. Адже чого варті добре відомі нашим співвітчизникам поезії «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Ой ти дівчино, з горіха зерня» та інші, які було покладено на музику і які вважаються воістину народними. Може, життя й не справедливо відносилося до поета, але долі бажалося саме так.
А ось жінка, яка завжди залишалася поруч з поетом – Ольга Хоружинська, не згадувалася ним у творах. Та хоча стосунки подружжя Франків були достатньо складні, результатом спільного життя стали четверо дітей, беззаперечно ними вихованих. Серцю не накажеш, а серцю поета – тим більше, те ще коли воно горить лютим болем за мільйони битих нуждою, згорьованих співвітчизників.
Та якими б не були біографічні підстави для створення І. Франком видатних ліричних творів, усі його поезії та повісті про любов – це гімн одному з найкращих людських почуттів – справжньому, палкому коханню. Усі ліричні поезії І. Франка виспівані серцем поета, тому і западають так глибоко в душу, тому і зрозуміло, що вірші Каменяра про кохання – це його втрачені мрії, символ його печального та складного життя.
Розвійтесь, як тихе зітхання.
Незгоєні рани, невтишні жалі,
Завмерлеє в серці кохання…»
І. Франко
«Тричі мені являлася любов…» – саме цим рядком починається одна з поезій збірки відомого українського поета І. Франка під назвою «Зів’яле листя». Цей рядок сповнений невідомої таїни автора, яку намагався розгадати не один літературознавець. Адже всім цікаво, хто ж вони були, оті три жінки в творчій долі поета, ті три музи, ті три кохання І. Франка. Отже, «Одна несміла, мов лілея біла…». Скоріш усього, це донька священика Ольга Рошкевич, яку І. Франко зустрів у далекому гірському селі Лолин. Майбутній поет закохався у цю дівчину під час останніх канікул ще за навчання у гімназії, коли давав її брату Ярославу приватні уроки. Почуття І. Франка було дуже глибоким, повним і сильним, бо хлопця єднали з Ольгою не тільки щира дружба і кохання,але й спільні переконання, перейнятість громадськими і літературними справами. Закохані планували одружитися, але ув’язнення Івана зруйнувало його перше кохання.
Ольга, як будь-яка тогочасна українська дівчина, не хотіла протистояти своєму батькові Михайлові Рошкевичу, який не бажав бачити за свого зятя колишнього політичного в’язня. І. Франко довго не міг простити своїй коханій зраду і боляче переживав розлуку. Саме так, молодий Франко вчинок Ольги вважав саме зрадою.
Він був упевнений, що його кохана повинна була повестись зовсім не так. А підтвердженням цьому може бути образ Мирослави із повісті «Захар Беркут», яку І. Франко написав невдовзі після розставання з Ольгою та її одруження з Володимиром Озаркевичем. Як ми знаємо з твору, його героїня не підкорилася вимогам свого батька і сміливо стала до боротьби поряд з коханим Максимом за їхнє майбутнє і їхнє щастя. Та минуло небагато часу, і в житті І. Франка «явилася друга, горда княгиня».
На початку 1880-х років І. Франко разом М. Павликом і його сестрою вирішили заснувати прообраз господарства майбутнього у мініатюрі. Вони планували, що в такій громаді можливо буде давати взірець життя у злагоді та щасті і виховувати «нову людину». Для втілення у життя своєї ідеї товариші обрали занепалий маєток Дзвонковських, що знаходився неподалік від м. Станіслав. Саме в цьому маєтку І. Франко познайомився з Юзефою Дзвонковською.
Почуття спалахнуло неочікувано, але кохання було недовгим. Юзефа хворіла на сухоти і знала, що скоро помре, тому й відмовила письменникові. Свою другу кохану жінку І. Франко вивів в образі героїні незавершеного роману «Не знавши броду» під ім’ям Густи. Такого ж незавершеного роману, як і його друге у житті кохання.
Потім у житті І. Франка «явилась третя женщина, чи звір?» – Целіна Зігмунтовська. Це була «одна панночка польська», яка на довгі десять років стала для поета фатальної зіркою і прототипом багатьох героїнь його найкращих творів, серед яких «Лель і Попель», «Маніпулянтка», «Перехресні стежки», «Основи суспільності», «Украдене щастя», «Зів’яле листя» тощо. У цьому І. Франко зізнався в одному зі своїх листів до видатного українського сходознавця, приятеля Агатангела Кримського.
Це кохання не було взаємним. Целіна виявилась справжнім упирем, який безжально висмоктував серце поета. Зате, як це часто буває у мистецтві, життєві страждання І. Франка сторицею воздалися на сторінках його творів. Більшість з них стали справжніми шедеврами і справжньою гордістю української літератури. Адже чого варті добре відомі нашим співвітчизникам поезії «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Ой ти дівчино, з горіха зерня» та інші, які було покладено на музику і які вважаються воістину народними. Може, життя й не справедливо відносилося до поета, але долі бажалося саме так.
А ось жінка, яка завжди залишалася поруч з поетом – Ольга Хоружинська, не згадувалася ним у творах. Та хоча стосунки подружжя Франків були достатньо складні, результатом спільного життя стали четверо дітей, беззаперечно ними вихованих. Серцю не накажеш, а серцю поета – тим більше, те ще коли воно горить лютим болем за мільйони битих нуждою, згорьованих співвітчизників.
Та якими б не були біографічні підстави для створення І. Франком видатних ліричних творів, усі його поезії та повісті про любов – це гімн одному з найкращих людських почуттів – справжньому, палкому коханню. Усі ліричні поезії І. Франка виспівані серцем поета, тому і западають так глибоко в душу, тому і зрозуміло, що вірші Каменяра про кохання – це його втрачені мрії, символ його печального та складного життя.
