«Карпатські Ромео і Джульєтта – вічна тайна кохання» за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Таке дивовижне і незвичайне почуття, як кохання, в усі часи хвилювало людей, ставало рушійною силою, яка штовхала їх на великі подвиги. Ця тема цікавила більшість поетів і письменників у всі часи та епохи. Тому зовсім не дивно, що не обійшов цю тему і видатний український письменник М. Коцюбинський, неповторний майстер психологічних новел. Він узявся за перо, щоб створити вражаючу історію кохання карпатських Ромео і Джульєтти. В результаті ми отримали змогу насолоджуватися повістю «Тіні забутих предків».
Головні герої повісті – Марічка Гутенюк і Іван Палійчук – справжні діти природи з вірною і вічною любов’ю до яскравої зелені царинок, які «мов дзеркала, блищали в рамах дерев», до чорних смерекових лісів «з їх синім диханням», до Карпатських гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі».
Чарівне кохання Івана та Марічки йде від своєрідного розуміння гуцульським народом таїн природи, від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів. Для закоханих «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». Кохання цієї гармонійної пари здається одночасно і казкою, і близькою, живою, зрозумілою усім людям реальністю.
Виросло це кохання серед нестерпного духу ворожнечі, який оточував дітей з самого дитинства. Але криваві бійки, які дуже часто закінчувалися сумними співами трембіти, які сповіщали «горам і долам про смерть», не змогли в серцях закоханих загасити полум’я чистого кохання, яке тремтливо оберігали сили природи.
Природа навіювала Марічці чарівні пісні, які, здавалося, «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Та ж сама природа дарувала Іванові талант гри на флоярі, а мотиви для своїх мелодій хлопець брав від річок, лісів і гір. Не могло не виникнути серед цього дивовижного царства природи незгасиме полум’я кохання, що з’єднало рідні душі, які усе своє коротке життя тягнулися до прекрасного і живого.
Невеселою опинилася розлука Івана і Марічки, але життя диктувало свої правила. Хлопець повинен був іти на полонину у найми. Та в цей же час кохану забрала смерть, забрала туди, куди не було ні однієї стежки. А якщо вона була б, здається, Іван би у ту ж саму мить побіг до своєї коханої, щоб навічно з’єднати своє серце з Марічкиним. «Великий жаль вхопив Івана за серце», адже смерть Марічки зруйнувала усі надії, усі мрії. Тому й пішов хлопець подалі від людей, так далеко, що всі вирішили: загинув Іван від великого жалю. Молоді дівчата навіть пісню склали про велике кохання, яке було більше, ніж смерть.
Але через сім років Іван повернувся до рідного села і навіть одружився. Головним у його житті стала родина і господарство. Але перше кохання так і залишилося в Івановому серці, тому серед повсякденних турбот часто до хлопця злітав до болю знайомий голос Марічки:
«Ізгадай мене, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину».
Одного разу Іван навіть побачив свою Марічку. Так, він добре розумів, що вона не явка, але ніяк не хотів у це повірити, бо вело його до дівчини безсмертне кохання. Знайомий стан, знайомий голос кликав у гущину лісу. Іван все йшов та йшов, бо попереду бачив лише Марічку. Кохання затьмарює розум Івана, він не розуміє, що перед ним нявка, яка веде його на погибель. І смерть приходить до нього, забираючи у страшну безодню. Але кохання не вмирає, бо воно не тільки більше ніж життя, воно більше, ніж смерть.
Вічно існує дивовижна природа гуцульського краю, але й існує на цьому світі чарівне кохання, яке зі смертю не закінчується, а залишається жити у легендах, згадках, піснях і серцях людей. Ось і своєю повістю «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський возвеличує таке ж саме вічне почуття, нагадує читачам, що воно головне у житті, бо тільки воно зігріває людські серця, тільки воно світить, ніби провідна зірка, тільки воно світитиме завжди!
Головні герої повісті – Марічка Гутенюк і Іван Палійчук – справжні діти природи з вірною і вічною любов’ю до яскравої зелені царинок, які «мов дзеркала, блищали в рамах дерев», до чорних смерекових лісів «з їх синім диханням», до Карпатських гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі».
Чарівне кохання Івана та Марічки йде від своєрідного розуміння гуцульським народом таїн природи, від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів. Для закоханих «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». Кохання цієї гармонійної пари здається одночасно і казкою, і близькою, живою, зрозумілою усім людям реальністю.
Виросло це кохання серед нестерпного духу ворожнечі, який оточував дітей з самого дитинства. Але криваві бійки, які дуже часто закінчувалися сумними співами трембіти, які сповіщали «горам і долам про смерть», не змогли в серцях закоханих загасити полум’я чистого кохання, яке тремтливо оберігали сили природи.
Природа навіювала Марічці чарівні пісні, які, здавалося, «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Та ж сама природа дарувала Іванові талант гри на флоярі, а мотиви для своїх мелодій хлопець брав від річок, лісів і гір. Не могло не виникнути серед цього дивовижного царства природи незгасиме полум’я кохання, що з’єднало рідні душі, які усе своє коротке життя тягнулися до прекрасного і живого.
Невеселою опинилася розлука Івана і Марічки, але життя диктувало свої правила. Хлопець повинен був іти на полонину у найми. Та в цей же час кохану забрала смерть, забрала туди, куди не було ні однієї стежки. А якщо вона була б, здається, Іван би у ту ж саму мить побіг до своєї коханої, щоб навічно з’єднати своє серце з Марічкиним. «Великий жаль вхопив Івана за серце», адже смерть Марічки зруйнувала усі надії, усі мрії. Тому й пішов хлопець подалі від людей, так далеко, що всі вирішили: загинув Іван від великого жалю. Молоді дівчата навіть пісню склали про велике кохання, яке було більше, ніж смерть.
Але через сім років Іван повернувся до рідного села і навіть одружився. Головним у його житті стала родина і господарство. Але перше кохання так і залишилося в Івановому серці, тому серед повсякденних турбот часто до хлопця злітав до болю знайомий голос Марічки:
«Ізгадай мене, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину».
Одного разу Іван навіть побачив свою Марічку. Так, він добре розумів, що вона не явка, але ніяк не хотів у це повірити, бо вело його до дівчини безсмертне кохання. Знайомий стан, знайомий голос кликав у гущину лісу. Іван все йшов та йшов, бо попереду бачив лише Марічку. Кохання затьмарює розум Івана, він не розуміє, що перед ним нявка, яка веде його на погибель. І смерть приходить до нього, забираючи у страшну безодню. Але кохання не вмирає, бо воно не тільки більше ніж життя, воно більше, ніж смерть.
Вічно існує дивовижна природа гуцульського краю, але й існує на цьому світі чарівне кохання, яке зі смертю не закінчується, а залишається жити у легендах, згадках, піснях і серцях людей. Ось і своєю повістю «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський возвеличує таке ж саме вічне почуття, нагадує читачам, що воно головне у житті, бо тільки воно зігріває людські серця, тільки воно світить, ніби провідна зірка, тільки воно світитиме завжди!
