Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки «Бояриня»
Смертельно хвора Леся Українка писала «чужу» «Бояриню» в чужому далекому Єгипті. Написала її за три дні -27-29 квітня 1910 р. Перелила свій біль у поетичні рядки:
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!
Та чи тільки ностальгія спричинила появу цієї глибоко особистісної й водночас громадянсько-філософської поеми? Певна річ – ні. Поема «Боярина» – то узагальнення всього передуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас у 17 ст., у добу Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників – сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 р.
Сучасні історики й філософи, оцінюючи наслідки воєнно-політичного союзу України з Московським царством, використовують доволі лаконічну формулу: Захід є Захід, а Схід є Схід. І разом їх не бути…
Поєднані умовами договору, дві держави, однак, залишалися розділеними. Не окремі відмінності роз’єднували їх – між ними лежала прірва. Московське царство за своєю природою й характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою.
Гетьманська ж Україна з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням і вільною від феодального примусу працею на землі являла собою своєрідну історичну антитезу Московщині. Виходячи зі своєї загарбницької, колоніальної політики, Московія дивилась на Україну як на майбутню частину свого царства, прагнула обмежувати українську державність аж до її знищення й заміни протекторату повною інкорпорацією.
Отой разючий контраст між рідною землею й московською чужиною прикро вразив головну героїню поеми «Бояриня», а підступні наміри Московщини щодо України гірким передчуттям отруїли душу.
Чимдалі Оксана більше переконується, що не бачити їм із Степаном щастя в цій темній країні, марно сподіватися від неї вигод й Україні.
Нестерпна атмосфера Московщини – постійні доноси, підозрілість, неможливість чи то запросити до себе на гостину земляків, чи то передати звістку в Україну, страх за своє й чоловікове життя, – мов зашморг, душила Бояриню-українку.
Відсутність сорому за те, що «ми такі невільні, що ми носимо кайдани й спимо під ними спокійно», – найбільша трагедія України. І, здається, не лише в далекому минулому. Безсоромність – це наша духовна орда, стократ ганебніша, ніж орда монгольська чи московська. Здолає її тільки сором – голос нашого національного сумління. Він, безперечно, як і краса, здатен врятувати світ. У цьому нас переконує своєю «Бояринею» Леся Українка, цього вчить тисячолітній досвід людства.
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!
Та чи тільки ностальгія спричинила появу цієї глибоко особистісної й водночас громадянсько-філософської поеми? Певна річ – ні. Поема «Боярина» – то узагальнення всього передуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас у 17 ст., у добу Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників – сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 р.
Сучасні історики й філософи, оцінюючи наслідки воєнно-політичного союзу України з Московським царством, використовують доволі лаконічну формулу: Захід є Захід, а Схід є Схід. І разом їх не бути…
Поєднані умовами договору, дві держави, однак, залишалися розділеними. Не окремі відмінності роз’єднували їх – між ними лежала прірва. Московське царство за своєю природою й характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою.
Гетьманська ж Україна з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням і вільною від феодального примусу працею на землі являла собою своєрідну історичну антитезу Московщині. Виходячи зі своєї загарбницької, колоніальної політики, Московія дивилась на Україну як на майбутню частину свого царства, прагнула обмежувати українську державність аж до її знищення й заміни протекторату повною інкорпорацією.
Отой разючий контраст між рідною землею й московською чужиною прикро вразив головну героїню поеми «Бояриня», а підступні наміри Московщини щодо України гірким передчуттям отруїли душу.
Чимдалі Оксана більше переконується, що не бачити їм із Степаном щастя в цій темній країні, марно сподіватися від неї вигод й Україні.
Нестерпна атмосфера Московщини – постійні доноси, підозрілість, неможливість чи то запросити до себе на гостину земляків, чи то передати звістку в Україну, страх за своє й чоловікове життя, – мов зашморг, душила Бояриню-українку.
Відсутність сорому за те, що «ми такі невільні, що ми носимо кайдани й спимо під ними спокійно», – найбільша трагедія України. І, здається, не лише в далекому минулому. Безсоромність – це наша духовна орда, стократ ганебніша, ніж орда монгольська чи московська. Здолає її тільки сором – голос нашого національного сумління. Він, безперечно, як і краса, здатен врятувати світ. У цьому нас переконує своєю «Бояринею» Леся Українка, цього вчить тисячолітній досвід людства.
