Незабутнє у циклі оповідань І. О. Буніна „Темні алеї”

Друга світова війна застала Буніна в Парижі. Бідність, байдужість видавництв важко переносилися Іваном Олексійовичем. От як він сам говорить про це: „Живу, звичайно, дуже і дуже погано — самотність, голод, холод і страшна бідність...” Єдине, що рятує — це праця. Так, створення циклу оповідань „Темні алеї” було для Буніна у воєнні роки джерелом душевного підйому. Сам автор вважав твори збірника, початого і завершеного у період з 1937 по 1944 рр., своїм вищим досягненням.

Всі оповідання в збірнику поєднує мотив спогадів про молодість і батьківщину. Вони усі вигадані, що не раз підкреслював сам автор. Проте вони, у тому числі ретроспективна їх форма, викликані станом душі автора. „Який надзвичайний час — молодість! Життя іде швидко, і ми починаємо цінувати її лише тоді, коли все залишилося позаду”, — стверджує І. О. Бунін. Подібні моменти повернення до найяскравішого, сильного переживання і відтворені в циклі „Темні алеї”.

Бунін пише про незабутнє, що лишило глибокий слід у людській душі. Нерідко відображується самий момент спогаду, сумного доторкання до радості, яка давно вже відгомоніла. Її дає любов, а зберігає на все життя особлива, чутлива пам’ять, яка змушує з роками по-іншому сприймати багато чого з того, що „залишилося позаду”. Ця грань духовного,— нерушимість і вічність Росії.