Українське село 20-х років у п’єсах Миколи Куліша
«Він був такий, як його творчість, – багатогранний, єдиний у своїх полярностях, повно наділений рисами українського національного характеру, крізь які яскраво світилася сильна душа…», – згадував М. Бажан.
Микола Куліш належить до плеяди видатних українських письменників. Яким судилося жити й творити в заблокованому суспільстві, – суспільстві, що визначило особливі завдання митця, стиль, форми його творів. Л. Костенко так з’ясувала їх роль у житті нації, їх покликання: «Це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом поводирі своєї осліплої від сліз і горя нації». Визначення життєвої позиції драматурга відбулося в страхітливі 1921-1922 рр. голодомору в Україні. На власні очі побачив тоді працівник управління народної освіти Куліш жахливі картини зголоднілого, затурканого села, занепад народної освіти, трагічну долю сільських вчителів. І потім у жодній зі своїх п’єс М. Куліш не поступився істиною, послідовно зображував сувору правду дійсності. Це були п’єси-пророцтва, п’єси-застереження, у яких митець піднявся над часом реалістичним баченням політичних процесів. Серед таких п’єс – «трилогія про село», в яку увійшли «97», «Комуна в степах», «Прощай, село».
П’єса «97» за жанром була задумана Кулішем як трагедія, в основу якої покладено дійсні факти з реального життя: голод на Україні в 1921-1922 роках внаслідок страшної посухи і, головне, варварської політики «військового комунізму». Сам Куліш характеризував її дуже скромно: «В п’єсі немає визначної, монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рямцях сільського життя, злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом…». Центральна постать п’єси – комнезам Рибальчанської слободи Мусій Копистка. Про Мусія Копистку драматург казав, що не списав його з когось конкретного, не змалював, а сотворив, зібрав – розплесканого в сотнях українських незаможників, одсвіченого в тисячах. «Я його вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти», – писав Куліш.
Наймит і бідняк, що й хати власної не мав. Волею народовладдя очолює комітет незаможників. Але в тому трагедія всіх цих людей в тому, що ніякого народовладдя в тоталітарних умовах не могло бути, всі злидарі приречені до загибелі. Автору п’єси хотілося, щоб глядач, побачивши його п’єсу, «не ляпав у долоні, а мовчки й суворо вийшов із театру і знав, що голод і революція, освітлені в театрі, не перестають бути голодом і революцією, і щоб глядача огорнули і сум, і жаль, і біль, і ненависть».
Микола Куліш належить до плеяди видатних українських письменників. Яким судилося жити й творити в заблокованому суспільстві, – суспільстві, що визначило особливі завдання митця, стиль, форми його творів. Л. Костенко так з’ясувала їх роль у житті нації, їх покликання: «Це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом поводирі своєї осліплої від сліз і горя нації». Визначення життєвої позиції драматурга відбулося в страхітливі 1921-1922 рр. голодомору в Україні. На власні очі побачив тоді працівник управління народної освіти Куліш жахливі картини зголоднілого, затурканого села, занепад народної освіти, трагічну долю сільських вчителів. І потім у жодній зі своїх п’єс М. Куліш не поступився істиною, послідовно зображував сувору правду дійсності. Це були п’єси-пророцтва, п’єси-застереження, у яких митець піднявся над часом реалістичним баченням політичних процесів. Серед таких п’єс – «трилогія про село», в яку увійшли «97», «Комуна в степах», «Прощай, село».
П’єса «97» за жанром була задумана Кулішем як трагедія, в основу якої покладено дійсні факти з реального життя: голод на Україні в 1921-1922 роках внаслідок страшної посухи і, головне, варварської політики «військового комунізму». Сам Куліш характеризував її дуже скромно: «В п’єсі немає визначної, монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рямцях сільського життя, злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом…». Центральна постать п’єси – комнезам Рибальчанської слободи Мусій Копистка. Про Мусія Копистку драматург казав, що не списав його з когось конкретного, не змалював, а сотворив, зібрав – розплесканого в сотнях українських незаможників, одсвіченого в тисячах. «Я його вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти», – писав Куліш.
Наймит і бідняк, що й хати власної не мав. Волею народовладдя очолює комітет незаможників. Але в тому трагедія всіх цих людей в тому, що ніякого народовладдя в тоталітарних умовах не могло бути, всі злидарі приречені до загибелі. Автору п’єси хотілося, щоб глядач, побачивши його п’єсу, «не ляпав у долоні, а мовчки й суворо вийшов із театру і знав, що голод і революція, освітлені в театрі, не перестають бути голодом і революцією, і щоб глядача огорнули і сум, і жаль, і біль, і ненависть».
