Василько — маленький помічник батьків (За оповіданням М. Коцюбинського “Ялинка”)
Василькові було дванадцять років, і в родині він був найстаршенький, гарний, добрий і розумний хлопчик, чуйний і співчутливий до будь-якого горя. Тому й сидів він засмучений цього вечора (а це був святковий вечір), і в голівці малої дитини снували не зовсім веселі думки: “Чого батько журяться?.. Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?” І як не прикро було Василькові віддавати свою ялинку, але розуміючи, що іншого виходу в його батька немає, покірно схиляє голову.
Струнку зелену красуню хлопчикові подарував тато за успіхи в навчанні, тому дуже важко було йому прощатися з нею, коли батько продав ялинку за три карбованці панам. А як краялося серце дитини, коли батько рубав зелену царівну: “Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, упало на сніг… Василько мало не плакав з жалю”. А коли деревце зрубали, то він засипав снігом свіжий пеньок, бо не міг бачити його.
Тепер хлопчик мав сам відвезти ялинку, адже, батько був хворий і не міг зробити цього. Але дорога, якою йому треба було їхати, ішла через ліс. Маленька дитина сама у величезному зимовому лісі, мете хуртовина, але хлоп’я мусить бути мужнім і не злякатися. Погана погода спричинила те, що Василько збився з дороги, сани зламалися. Хлопчик сів на коня й вирішив шукати дорогу, йому було холодно й страшно. І раптом — вовки: “Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати у грудях… Він у нестямці затяв коней і зник поміж деревами”. Переляканий, мчався хлопець по дорозі, за ним бігли вовки, але він усе ж таки втік від погоні й приїхав до села, у якому жив його дядько.
Василько, незважаючи на вік, виявився сміливим та мужнім хлопчиком. До того ж турботливим сином, який піклується про своїх батьків і молодших сестричок. Він добрий, розумний та чуйний, і я хотів би бути на нього схожим, і щоб мої батьки пишалися мною так само, як і батьки Василька пишалися ним.
Струнку зелену красуню хлопчикові подарував тато за успіхи в навчанні, тому дуже важко було йому прощатися з нею, коли батько продав ялинку за три карбованці панам. А як краялося серце дитини, коли батько рубав зелену царівну: “Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, упало на сніг… Василько мало не плакав з жалю”. А коли деревце зрубали, то він засипав снігом свіжий пеньок, бо не міг бачити його.
Тепер хлопчик мав сам відвезти ялинку, адже, батько був хворий і не міг зробити цього. Але дорога, якою йому треба було їхати, ішла через ліс. Маленька дитина сама у величезному зимовому лісі, мете хуртовина, але хлоп’я мусить бути мужнім і не злякатися. Погана погода спричинила те, що Василько збився з дороги, сани зламалися. Хлопчик сів на коня й вирішив шукати дорогу, йому було холодно й страшно. І раптом — вовки: “Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати у грудях… Він у нестямці затяв коней і зник поміж деревами”. Переляканий, мчався хлопець по дорозі, за ним бігли вовки, але він усе ж таки втік від погоні й приїхав до села, у якому жив його дядько.
Василько, незважаючи на вік, виявився сміливим та мужнім хлопчиком. До того ж турботливим сином, який піклується про своїх батьків і молодших сестричок. Він добрий, розумний та чуйний, і я хотів би бути на нього схожим, і щоб мої батьки пишалися мною так само, як і батьки Василька пишалися ним.
