Важка доля дітей сільської бідноти (За оповіданням А. Тесленка “Школяр”)
Миколка, син Прокопа, був дитиною слухняною, сумирною та соромливою. “Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерявий”. А ще дуже подобалося Миколці вчитися: “Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс…” До того ж він був дуже цікавий та допитливий: усе розпитував учителя про дощ, сніг, вітер. Для вчителя він був справжньою втіхою.
Любив хлопчик і своїх батьків, але так сталося, що родина була дуже бідною. Дуже часто батько, коли гнівався, зганяв злість на синові. Одного разу батько побив Миколку за те, що хлопчик просив у матері їсти. Вона дала йому борщу, а він “аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в ньому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний”. Як не хотіла дитина їсти, але не змогла, до того ж не могла вона зрозуміти, чому в інших є і риба, і олія, і оладки, а в їхній родині навіть хліба немає. І саме за своє наївне запитання “чому?” він і був битий.
Наступного разу трапилося ще одне лихо: у хлопця порвалися чоботи, а значить, він не зможе до школи ходити. Батько дуже розсердився: “А, в школу… грамоти тобі!., в пани сина!.. Щоб і нога в школі!., щоб і нога не була!.. Старцюго… Ось прийде, за стіл залізе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб і нога не була!” А Микола не розуміє цього, не розуміє того, що їх соціальний стан не дозволяє йому ні їсти того, що їдять усі діти, ні чоботи носити, ні до школи ходити. “…Хіба душа в мене… хужа?” — запитує хлопець у батька і чує у відповідь, що душа — то не головне, свої плуги — ось що важливо, а один-однісінький шлях для таких, як Миколка, — це найми.
Але доля іноді посилає свій ласкавий промінчик і на таких безталанних, як Миколка. Учитель, який любив свого учня, подарував йому чоботи. Більшої радості для хлопця не було. Адже тепер він міг ходити до школи. Та й матір дуже втішалася, бо її розумна дитина не мала йти в найми. А батько вперше щиро сказав те, що було в нього на серці: “…Я б тебе паном зробив!., я б тебе… в семінарію саму! я б тебе… Ну хоч би до маленького до чого довести тебе… хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би, хоч… у хторокласну тебе!”
Але, на жаль, Миколку чекала зовсім інша доля, яка не питала про мрії та бажання хлопчика і його батьків. Прокіп сильно захворів, а Миколку віддали спочатку в найми, а потім, через недугу, у поводирі до сліпця.
Отже, мрії хлопця та його батьків про щасливе майбутнє не здійснилися. Доля була неласкавою й жорстокою до дітей селянської бідноти, які постійно недоїдали, важко працювали в наймах, не могли вчитися в школах і не мали права мріяти про щось або мати якісь бажання.
Микола бажав стати вчителем і грати на скрипці, тому дуже гірким було його розчарування, а душевний біль, який відчув хлопчик, був удвічі більшим через те, що він дозволив собі мріяти.
Любив хлопчик і своїх батьків, але так сталося, що родина була дуже бідною. Дуже часто батько, коли гнівався, зганяв злість на синові. Одного разу батько побив Миколку за те, що хлопчик просив у матері їсти. Вона дала йому борщу, а він “аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в ньому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний”. Як не хотіла дитина їсти, але не змогла, до того ж не могла вона зрозуміти, чому в інших є і риба, і олія, і оладки, а в їхній родині навіть хліба немає. І саме за своє наївне запитання “чому?” він і був битий.
Наступного разу трапилося ще одне лихо: у хлопця порвалися чоботи, а значить, він не зможе до школи ходити. Батько дуже розсердився: “А, в школу… грамоти тобі!., в пани сина!.. Щоб і нога в школі!., щоб і нога не була!.. Старцюго… Ось прийде, за стіл залізе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб і нога не була!” А Микола не розуміє цього, не розуміє того, що їх соціальний стан не дозволяє йому ні їсти того, що їдять усі діти, ні чоботи носити, ні до школи ходити. “…Хіба душа в мене… хужа?” — запитує хлопець у батька і чує у відповідь, що душа — то не головне, свої плуги — ось що важливо, а один-однісінький шлях для таких, як Миколка, — це найми.
Але доля іноді посилає свій ласкавий промінчик і на таких безталанних, як Миколка. Учитель, який любив свого учня, подарував йому чоботи. Більшої радості для хлопця не було. Адже тепер він міг ходити до школи. Та й матір дуже втішалася, бо її розумна дитина не мала йти в найми. А батько вперше щиро сказав те, що було в нього на серці: “…Я б тебе паном зробив!., я б тебе… в семінарію саму! я б тебе… Ну хоч би до маленького до чого довести тебе… хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би, хоч… у хторокласну тебе!”
Але, на жаль, Миколку чекала зовсім інша доля, яка не питала про мрії та бажання хлопчика і його батьків. Прокіп сильно захворів, а Миколку віддали спочатку в найми, а потім, через недугу, у поводирі до сліпця.
Отже, мрії хлопця та його батьків про щасливе майбутнє не здійснилися. Доля була неласкавою й жорстокою до дітей селянської бідноти, які постійно недоїдали, важко працювали в наймах, не могли вчитися в школах і не мали права мріяти про щось або мати якісь бажання.
Микола бажав стати вчителем і грати на скрипці, тому дуже гірким було його розчарування, а душевний біль, який відчув хлопчик, був удвічі більшим через те, що він дозволив собі мріяти.
