І. Калинець «Хлопчик-фігурка» переказ

Ігор Калинець «Хлопчик-фігурка, який задоволений собою» читати

Трохи казка
Пiзньоï осенi Ганнуся поверталася додому трамваєм. На запотiлих вiкнах дiвчинка намалювала фiгурку людини в окулярах: вийшов Хлопчик — Фiгурка.
Виходячи з трамвая, Ганнуся почула, як ïï попросили подати руку, озирнувшись, побачила, що Хлопчик — Фiгурка (Ха-еФ) стоïть поруч. Дiвчинка посадила Ха-еФа у ранець, в альбом.
Яка дивна пригода трапилася зi мною, — думала дiвчинка, — нiколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити.
Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом — хлопчик якраз умiстився на аркушi, нiби його там нарисували. Що ж робити, — мiркувала школярка, — чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-еФа звiдти вигнати. Бо за такий рисунок можна отримати одиницю.
— Хлопчику, чи ти можеш вiдклеïтися з альбому, отак, як ти вiдклеïвся з вiкна? — запитала дiвчинка.
— Звичайно. Але ж ти менi дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навiть розмалювати кольоровими олiвцями.
— Добре, розмалюю, — пообiцяла Ганнуся. — Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двiйку!
Ха-еФ згодився.
Та наступного дня Ганнуся забула про нього, нiби то був сон. I коли вчитель малювання переглядав домашнi завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засмiявся:
— Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобi меншенький братик нарисував цю людинку?
Ганнуся почервонiла, але змовчала: в неï не було меншого братика.
— То я.., так бавилася, — вiдповiла вона. Це трохи було правдою, але не всiєю. В усю правду вчитель нiколи б не повiрив.
За попереднiй малюнок Зима на нашому подвiр’ï учитель поставив п’ятiрку, проте попросив забавлятися на окремому аркушi. А бiля Ха-еФа поставив знак питання.
От, я тепер iз червоним знаком запитання. Це надає менi таємничостi, — запишався Ха-еФ. — Нехай думають про мене бозна-що, нiкому не розкрию таємницi. Я задоволений собою.
Ха-еФ вирiшив вигадати собi таємничу iсторiю. Вiн попросив у Ганнусi дозволу користуватися ïï ручкою й почерком. Вона дозволила. А зранку, на уроцi украïнськоï мови, вона розгорнула зошит — i вжахнулася: кiлька сторiнок було списано ïï почерком. Ось що було написано в Ганнусиному зошитi. Автобiографiя.
Вiдразу пояснюю, що складне слово автобiографiя складається iз трьох неукраïнських частин, що означають:
авто — сам,
бiо — життя,
графiя — опис, тобто сам описую життя. Або по-нашому — мiй життєпис.
Я походжу з далекоï планети Хвiгурiя, де всi мешканцi такi, як я — хвiгурки. Наша планета вигiдна для життя хвiгурок, бо вся забудована довгими скляними стiнами. Вона нагадує скляний лабiринт. До стiн легко причiплятися. Отож, на однiй такiй стiнi мешкав я з цiлою родиною. Але щоразу бiльше нас ставало на планетi — не було вже де розмiщуватися. Тодi наш володар Хвiгурiй Десятий зiбрав Велику Раду Хвiгурiï, щоб вирiшити, як далi маємо жити. Вiн промовив:
— Моï дорогi хвiгуряни! Наша Хвiгурiя стає затiсною — нас щораз густiше. Коли хтось покидає своє мiсце на стiнi задля гостювання чи прогулянки, то немає певностi, що, повертаючись, застане його вiльним. Краïна перенаселена. До того ж у боротьбi за незайняте мiсце всi хвiгурки вимiшались. Отож, розпадається сiм’я, родина, бо чужi хвiгурки втискуються за найменшою можливiстю. Також нема мiсця на новi склянi стiни. Настає чистий тобi Вавилон. Який же вихiд iз нашоï сутужноï ситуацiï? Або стерти частину хвiгурок зi стiн, або вислати частину нашого населення на iншi планети, наприклад, на Землю.
— Вислати на Землю! — загудiла громада, бо нiхто не хотiв бути стертим зi стiни — з лиця Хвiгурiï. Отже, iз життя. Хоч i тiсненько, а все-таки лiпше iснувати, анiж не iснувати.
Отож, кiлька тисяч добровольцiв-хвiгурян, у тому числi i я, подалися в космiчнi мандри. Я попрощався з рiдними, хоч це було нелегко — вони в пошуку за вiльним мiсцем були розкиданi по цiлiй планетi. Прощання забрало декiлька мiсяцiв — i ось я на Землi. Дорога була доволi довгою. Ми лежали спресованi у скляних штабелях. Коли наш космiчний корабель увiйшов в атмосферу Землi (атмосфера — це повiтря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повiтря, а вiд тертя стало нагрiватися, аж плавитися. Ми вчасно повiдтулялися — i порозсiювалися по усiй землi. Я причаïвся, невидимий, на трамвайнiй шибцi, аж поки дiвчинка Ганнуся не вiдновила моє iснування, накресливши пальчиком мою подобизну — саме там, де я був. Тепер я замешкав у ïï альбомi. Хлопчик-Хвiгурка.
Учителька зiбрала зошити, прочитала Життєпис, вирiшила, що Ганнуся сама написала оповiдання й похвалила.
Вчителька повернула зошит. Пiсля Мого життєпису червоним олiвцем було написаногарно. I стояв велично-червоний знак оклику. Ха-еФ буде задоволений з такоï оцiнки, — подумала Ганнуся.

На перервi Богданко бiгав за Ганнусею i дражнився:
— Ганнуся — письменниця, Ганнуся — письменниця!..
Вчителька попросила дiвчинку прочитати оповiдання. Усi уважно слухали, потiм плескали. Ганнуся показала портрет Ха-еФа.
Богданко, який чувся трiшки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблицi нарисувати такого ж хлопчика. Вчителька запитала, чи дiтям сподобалося оповiдання, i всi хором пiдтвердили, що так.
— Отож, дiти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповiдання?
— Мабуть, фантастичне оповiдання, — сказала Соломiйка, — бо там є про далеку планету Фiгурiю, про зовсiм iнший свiт, анiж на землi.
— Добре, — згодилася вчителька, — може, ще хтось спробує за вихiднi скласти оповiдання на вiльну тему.
Соломiйка позичила в Ганнусi Ха-еФа, щоб легше було писати оповiдання, проте в неï нiчого цiкавого не вийшло. Коли вона почула голос — то аж стрепенулася вiд несподiванки — говоривбо Ха-еФ:
— Не журися, Соломiйко, iди спати. Я щось придумаю.
Так вони познайомилися. Ха-еФ вирiшив написати друге оповiдання.
Мiй другий життєпис.
Татарська орда розтеклася, як повiнь, по нашiй краïнi: димiли села та мiста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителi втiкали в лiси i нетрi, ховалися по ярах i вертепах, шукали схову в печерах. Тiльки тi, що вмiли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з’єднатися у загони для захисту.
До одноï печери набилося багато челядi: жiнок, стареньких, дiтей. Малий Iвасик з iншими дiтьми забився у темний куток. Вiд ватри, що палала посерединi, вiдблиски миготiли по стiнах. Iвасик роздивлявся дивнi малюнки, хоч, може, нiчого дивного в них не було: хвiгурки людей i тварин. Вони були рiзанi у каменi дуже просто, нiби по-дитячому.
Тут, певно, колись мешкали люди i дiти вирiзали рисунки на стiнах, — думав Iвасик. — А можливо, вони, як i ми, ховалися вiд ворогiв.
Iвасик пальцем водив по заглибленнях рисункiв. Саме там i я, Хлопчик-Хвiгурка, був нарисований у печерi. Менi було приємно вiд теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити i згадувати минуле. Нi, Iвасик помилявся: то не дiти нас рисували, а сивобородi жерцi — волхви рiзали хвiгурки, промовляючи якiсь молитви-заклинання. Це було дуже i дуже давно, i я вже не мiг пригадати, що то були за чудодiйнi заклинання. Та нам передавалася ïхня чарiвна сила. Тому Iвась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Вiн вирiс розумною i богобоязливою людиною. Вiн жив довго в монастирi й писав мудрi книги, навiть сам вирiзав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, вiдтискалися iлюстрацiï у книгах. I пiдписувався вiн пiд ними як Iоан Печерський.
А ось зовсiм недавно дiти з товариства Спадщина, що у Львовi, вiдвiдали нашу печеру. Один iз них, освiтлюючи собi дорогу лiхтарною, ковзнув променем по стiнi — вiн вихопив мене з пiтьми. I, коли вiн обмацав мене пальцем, менi здалося, що я перейшов у нього.
По мандрах у горах спадщанцi повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвiгурку на вiкнi. Потiм вiн вийшов, залишивши мене самого мандрувати мiстом. Та не надовго. Бо коли до мене усмiхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на ïï аркушi з альбому, i цi мандри менi до вподоби. Я задоволений собою.
— I це оповiдання гарне, — похвалила вчителька на уроцi лiтератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику пiсля слова гарно. — Тiльки ти, Соломiйко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи ф через хв. Хто скаже, яке це оповiдання?
Учнi вирiшили, що це оповiдання географiчне, iсторичне, пригодницьке, а також фантастичне. На великiй перервi Ганнуся i Соломiйка засумували: як ïм зiзнатися, що оповiдання писали не вони. I вирiшили покласти аркуш з Ха-еФом Богданковi в ранець. Увечерi Богданко й Ха-еФ познайомилися.

Хлопець iз рисунком пiдiйшов до комп’ютера. Вправно увiмкнув його i став вiдшукувати на екранi гру.
— Я нiколи не бачив гри з тобою, — сказав вiн.
— Гра простенька, — вiдповiв Ха-еФ, — мене рисує кольоровими крейдами дiвчинка на тротуарi. З-за рогу раптом з’являється двiрничка i мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двiрничкою i водитимеш пультом (мишкою — як усi називають). Поки стираєш, дiвчинка мене вирисовує в iншому мiсцi. Тiльки встигай за нею.
— Стерти можна швидше, анiж нарисувати, — не розгубився Богданко.
— Починаймо! Я майже готовий, — мовив Ха-еФ. Хлопцевi зовсiм не дивно було, як Ха-еФ опинився на екранi.
Його справдi вималювала крейдою дiвчинка, досить подiбна до Ганнусi. З-за рогу наблизилася двiрничка зi щiткою. Тепер треба було нею покерувати. Тож Богданко став манiпулювати комп’ютерною мишкою, щоб стерти фiгурку. Всього Ха-еФа неможливо було захопити щiткою — вона не була настiльки широкою. Змивати треба було частинами: окремо пiвголови, руку i ногу, а тодi вже iншу частину голови, другу руку та другу ногу. Звичайно, можна було водити щiткою i в iнший спосiб — для того була забава. Та дiвчинка завжди випереджувала. Богданко напружився — вiн за два помахи навчився стирати рисунок. I тому десь на десятiй фiгурцi наздогнав дiвчинку: вона не могла малювати, бо щiтка вiдразу поïхала по ïï руцi.
— Я виграв! Я виграв! — зрадiв хлопець. — Я ж тобi казав, що класно граю. Тепер будеш менi служити!
Ха-еФ повернувся в альбом, а на ранок з’явилося третє оповiдання.
Мiй третiй життєпис.
Я жив у коморi — пам’ятi комп’ютера. Там, можливо, тiсно, а можливо, не тiсно. Бо я був i в той же час не був. Там я не виглядав хвiгуркою. Але в кожну мить я мiг стати цiлим собою. Чи там був час?
Може, був, а може, не був — я не вiдчував нiчого i не знав, чи минають днi i ночi. Я не бачив i не чув, що робиться поза мною. Навiть коли вмикали комп’ютер та вибирали рiзнi iншi програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в менi нiчого не дiялося. Але, лише викликали програму зi мною, тобто коли посилали виклик по мене, я тодi отримував тiло, прокидався зi сну, в якому нiчого нiколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож, коли я став собою, намагався у хвилини появи на екранi не животiти, а жити повноцiнно, не змарнувати нi секунди. I ще я думав, як не дати себе стерти з лиця землi (чи то з тротуару, як у грi, де мене вирисовувала дiвчинка). Я так напружено думав, що моя думка, моï вiдчуття передавалися хлопчиковi Богданковi, який сидiв бiля комп’ютера з мишкою у руцi. Вiн, здається, вловлював ïх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвiгуркою i пiсля забави, не зникати у невiдомостi, а якось визволитися з комп’ютера на волю, опинитися у Богданковому свiтi. Я не хотiв повертатися у нiщо. Менi хотiлося самому водити мишкою.
Одного разу я почув, як Богданкiв татко розповiдав йому про шкiдливий комп’ютерний вiрус, що поïдає усi програми i може стерти навiть мене. Тобто нi з мене нiчого не залишилось би, нi з моєï гри також. I я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок iз вiрусом i побиває його списом на смерть. Може, тодi менi як переможцю дозволять не зникати, а жити вiльно i вийти на волю — поза екран. Але то були марнi сподiвання.
Якось менi здалося, що Богданко вловив моï думки-бажання, бо у нього прохопилося:
— Як жаль менi Хлопчика-Хвiгурку: його вiчно стирають з лиця землi. Я визволю його з цiєï гри.
Вiн попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на паперi. Це робиться на диво просто. Вiдбивається на принтерi (так називається друкарка, що пов’язана з комп’ютером) буквально за якiсь секунди те, що є на екранi. Мiй вiдбиток був побiльшений у розмiрi, наскiльки вiн мiг змiститися на аркушi паперу. Богданкiв татко сказав, що коли мою програму вкласти в iншi, лiпшоï марки комп’ютер i принтер, то рисунок може вийти кольоровим. Але я радий навiть iз чорно-бiлого друку. Краще бути вiльним чорно-бiлим, анiж кольоровим у неволi.

Богданко втiшився Ха-еФом на паперi, вiн обвiв рисунок кольоровими олiвцями. Ось таким я тепер мандрую по бiлому свiтi, завжди задоволений собою.
Хлопчик-Хвiгурка.
Учителька не повiрила, що оповiдання Богданко написав сам. Хлопчик розказав про Ха-еФа. Ганнуся й Соломiйка пiдтвердили його слова.
Довелося усiм повiрити в iснування Ха-еФа, що пише своï життєписи. До того ж черезхв. Хiба це не доказ? Врештi сам Ха-еФ подав голос, запевнюючи усiх, що вiн напише кожному учневi свою бiографiю. Тiльки iстота, що задоволена собою, може це зробити, запевнив вiн на цiлий клас.
Менi здається, що оця пригода трапилася тiльки тому, що Ганнуся мала необережнiсть дорисувати Ха-еФовi на трамвайнiй шибцi окуляри. Тому вiн такий розумний. Буває ж таке! Хiба нi?
Письменник майстерно переносить читача в яскравий свiт дитячоï фантазiï, де намальований герой не тiльки оживає i спiлкується з творцем, а постiйно розширює коло друзiв, допомагає ïм. У цьому Ха-еФ бачить свою життєву мiсiю, i, виконуючи ïï, задоволений собою.