Невмирущість кохання в баладі „Тополя” - варіант 4

Балада Т. Г. Шевченка „Тополя” — пісня невмирущому, вічному коханню. У ній розповідається про молоду дівчину. Її коханий поїхав на чужину та й загинув. Дуже тужила дівчина: не знала чи живий він, а може мертвий. Пішла вона до ворожки, щоб дізнатися про свою долю. Мати хоче її за старого та нелюбого віддати, а дівчині краще в домовину, ніж з ним одружитися. Дала ворожка дівчині зілля, вона його

   випила — і

   зілля дива наробило —

   Тополею стала.

Не дізнаються батьки, що їх донечка стала тополею при дорозі, ніхто про це не взнає.

   Чумак іде, подивиться —

   Та й голову схилить;

   Чабан вранці з сопілкою

   Сяде на могилі,

   Подивиться — серце ниє.

Мені дуже шкода бідну дівчину, бо без свого милого їй:

   Не щебече соловейко

   В лузі над водою,

   ..................

   Без милого сонце світить —

   Як ворог сміється;

   Без милого скрізь могила.

Буде рости при дорозі тополя, а в ній душа дівоча завжди буде згадувати та пам'ятати свого козаченька!

Шевченкова „Тополя” є справжньою баладою. Це романтична історія з трагічним кінцем. Тема твору нагадує фольклорні джерела. Шевченко майстерно використав образотворчі засоби, притаманні усній народній творчості, зокрема порівняння, паралелізм тощо. У поезії „Тополя” автор втілив ідею невмирущості справжнього кохання.