Змалювання тяжкого життя селян-кріпаків (за віршем „І виріс я на чужині”)

Тарас Григорович Шевченко все своє життя присвятив служінню рідному українському народу. Він не переставав думати про свою батьківщину навіть на засланні.

Криючись від жорстоких наглядачів, поет писав:

   Здається — кращого немає

   Нічого в Бога, як Дніпро

   Та наша славная країна...

Але спогади бувають оманливими, а добро — там, де нас немає. І це підтверджує дійсність. Приїхавши у рідне село, поет з жахом помічає:

   Аж страх погано

   У тім хорошому селі.

Перед очима виникає картина злиденного, тяжкого життя: сади повсихали, погнили, повалялись хати, поросли бур'яном сади — село неначе погоріло. А люди не прагнуть щось змінити, вони, як воли, запряжені у ярма.

   Німі на панщину ідуть

   І діточок своїх ведуть!..

Це відбувається не в одному селі, а „скрізь на славній Україні”. І винні в цьому пани лукаві, що душать людей, дозволяють їм лише „дивитись, плакать — і мовчать!”

Висновок поета жорстокий і безапеляційний. Можливо, і зеленіли б понад Дніпром широкії села, і веселились у селах щасливі люди, „якби не осталось сліду панського в Україні”.