Віра в щастя України (за віршем „Заповіт”)

„Заповіт” Великого Кобзаря — це один з найпоетичніших маніфестів гуманізму в українській і світовій літературі.

Цей вірш — неповторний поетичний заповіт небагатьох рядках я кого Кобзар звертається до сучасників та прийдешніх поколінь. Шевченко мріє про те, щоб рідний народ згадував його „незлим, тихим словом”. Поет сподівається, що з плином часу його ім'я й творчість не забудуться. Розмірковуючи про долю Батьківщини, ніби забуває суто особистий мотив смерті, який ми бачимо у перших рядках „Заповіту”. Смерть більш не лякає поета. Рідна земля підтримає його навіть там, де немає світла й темряви:

   Щоб лани широкополі

   І Дніпро, і кручі

   Було видно...

Кобзар мріє про ті часи, коли води Дніпра понесуть у „синє море кров ворожу”. Тоді поет згоден покинути землю й полинути до Бога.

Степова могила — це нерукотворний пам'ятник. Таким самим пам'ятником є творчий доробок Кобзаря. Але в „Заповіті” поет взагалі не дає оцінки своїй творчості, своїй особистості. Він цілком захоплений долею України — сучасної, майбутньої, вічної.

Найважливіше побажання нащадкам — це порвати кайдани, які одвіку стримували розвиток нації. В останніх строфах звучить прямий заклик до збройного повстання, через яке українці нарешті виборють собі жадану волю:

   Поховайте та вставайте,

   Кайдани порвіте

   І вражою злою кров'ю

   Волю окропіте.

Ще раз ми можемо впевнитися, що всі тривоги й думки Тараса Григоровича Шевченка пов'язані з долею рідного народу. Сподіваюся, нині Кобзар порадів би за наш вільний незалежний народ, адже саме це було головною метою його великого життя.