"Блакитна дитина" скорочено по розділах

“Блакитна дитина” Дімарова скорочено по розділах – це детальний переказ твору.

“Блакитна дитина” скорочено по розділах

Син письменника поводиться в школi як звичайний пiдлiток — бешкетує, отримує iнодi не зовсiм гарнi оцiнки. А вдома на нього чекає виховна робота…
Цю роботу провадять: батько-письменник, мама i бабуся-вчителька. Власне, саме пiд час цих виховних годин i виникає образ блакитноï дитини. Ось як це вiдбувалось:
(…),- Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.
– I приносив додому вiдмiннi оцiнки! — додає дружина.
– Усi вчителi не могли ним нахвалитися…
– Бо вiн не був хулiганом!..
– Вiн спокiйно сидiв на уроках…
– I не завдавав учителям жодних прикрощiв…
Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяє рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима. (…) Весь той день, до пiзньоï ночi, не давала менi спокою блакитна дитина.
I я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюсь ïï, поки не розповiм усiєï правди.
Усiєï до кiнця.
Отже, про блакитну дитину. (…)
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА
(…) Iще уявляв себе запорожцем.
Саме захопився Гоголем, особливо Тарасом Бульбою. До пiзньоï ночi сидiв над книжкою, неспроможний одiрватись вiд сторiнок, що дихали повним сувороï романтики життям запорозьких козакiв.
Пишучи свого Тараса…, Гоголь i не пiдозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроцi математики, коли я, приловчившись, поклав на колiна пiд партою книжку та й перенiсся у Сiч, надi мною нависла грiзна тiнь Павла Степановича:
– Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотiв був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
– Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторiнки.
– Хороша повiсть,- схвалив вiн мiй смак. — Але це не значить, що ïï треба читати пiд час уроку… Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодноï думки не мiг видобути зi своєï голови, запамороченоï запорозьким життям. Жодного слова.
Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти призвiв найпалкiшого свого шанувальника! I тебе не мучить совiсть, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалiсним брехунцем на худiй потилицi?
– Сiдай,- каже, так i не дiждавшись вiдповiдi, Павло Степанович.
Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише.
– Незадовiльно… Тобi незадовiльно…- котиться шепiт по класу.
Коли б я був запорожцем,- думаю в похмурому розпачi,- я б вам усiм показав!..
Дiставши од мами чергового прочухана, я став обачливiшим: не читав Гоголя на уроках, не засиджувався до пiзньоï ночi при лампi. А роздобув свiчку та й запалював потай, сховавшись iз головою пiд ковдру: в однiй руцi — свiчка, у другiй — книжка.
Читав отак кiлька ночей, поки мама не заходилася коло прання.
– Господи! — жахнулася вона, вгледiвши пропалену ковдру. — А це що таке?
Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла i недогарок свiчки, прихований пiд подушкою…
Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем.
У малиновому жупанi, в широких, як море, штанях, на баскому конi, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грiзнi вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в’юниться з-пiд смушевоï шапки зi шликом та китицею, ще й турецька сережка — срiбний пiвмiсяць — у правому вусi: трофей од самого кримського хана. В’ïжджаю на широке шкiльне подвiр’я якраз пiд час великоï перерви, серед остовпiлоï тишi прямую до Ґанку, на який вибiгли усi вчителi на чолi з директором.
– Потримай,- кидаю повiд Ваньковi. I поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака1, я зiскакую хвацько на землю: так зi списом, мушкетом i шаблюкою пiдходжу до директора та й наказую йому провести мене по всiх класах — показати, як навчаються учнi.
Директор передi мною — навшпиньках, учителi не знають, на яку й ступити, а учнi ïдять мене заздрiсними очима. Я ж, дiйшовши до п’ятого Б, де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послу-хати, як навчаються дiти. (…)
А там сам директор шанобливо пiдводить коня, питає, коли я ще завiтаю до них, куди збираюсь податися.
– Не знаю. Як повоюю Оттоманську iмперiю, так i заïду в гостi. Тож готуйтесь до зустрiчi, скликайте музикiв, варiть мед-горiлку, а я не забарюся!
Та — на коня, та й — бувайте здоровi!.. (…)
ЯКI НА СМАК ЖАБЕНЯТА
Навчався разом зi мною син лiсника — Василь Кологойда, i не було в нашому класi хлопця, який би потай не заздрив йому.
Змалечку рiс Василь у лiсi, i все, що там бiгало, лiтало, стрибало i повзало, знаходило з ним спiльну мову. Вiн знав звички усiєï звiроти i птахiв, не боявся навiть отруйних гадюк: спритно хапав ïх за голови та й ганяв нас по лiсу.
У себе вдома тримав Василь ïжака, зайця, лисицю, а на ланцюговi у нього замiсть собаки сидiло вовченя, спiймане пiд час облави мисливцями з мiста. Iще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рiк жив у ïхньому погребi i виповзав на його голос. Кiлька разiв, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собi за пазухою, хоч би тобi що, i тiльки на голос господаря виставляв iз манишки гостреньку голiвку, показував роздвоєного язика.
Якось наша вчителька, Тамара Оксентiïвна, викликала Кологойду до дошки. Помiтила пiдозрiлий валок, що оддимав сорочку, пiдiйшла поближче, спитала:
– Що там у тебе?
– Микитка.
Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє iм’я, сам виставив до неï цiкаву голiвку.
Ми навiть не могли уявити, що жiнка, а тим бiльше вчителька, отак може вищати. Хлопцi, якi бували в мiстi, потiм казали, що так вищать пожежнi машини, коли мчать на пожежу.
Тамара Оксентiïвна так i не довела уроку до кiнця: пiшла в учительську, мабуть, пити воду, i то не ранiше, анiж вiдправила Василя разом iз Микиткою додому:
– Йди i не приходь без батька!
Василевi добре нагорiло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василiв тато занiс у лiс.
Тодi, щоб хоч трохи нас втiшити, добра душа — Василь принiс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними пiд час перерви дiвчат! Посадить двоє-троє в рота, пiдiйде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя!
… Того ж дня, повертаючись iз школи, Ванько поцiкавився:
– Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
– Пхi, ще б не взяти! — вiдповiв я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Менi це як раз плюнути! (…)
– Хлопцi, гей, хлопцi! Толька завтра у ротi жаби носитиме!
Повернувшись зi школи, я вiдразу ж подався на луки.
Вирiшив почати iз пуголовкiв: у них все ж двi ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у ротi. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовкiв, вибрав найменшого, сполоснув добре у водi i, набравши якомога бiльше у груди повiтря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнiсiнько так, як клав гiркi жовтi пiлюлi од малярiï.
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тiльки ворушив хвостиком.
Ïй-богу, можна тримати!
За якусь годину жабенята вiльно гуляли в мене по язицi, весело стрибали у воду.
— Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.
– Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я бiс його зна де тиняюся, а уроки хто за тебе вчитиме?, але навiть це не могло зiпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогоднi навчився, то в неï не вистачило б, певне, духу менi докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гiркого досвiду знав, що дорослi мають своï, вiдмiннi од наших, погляди на речi, i те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування.
Незрозумiлi вони, оцi дорослi! Так, наче забули, як самi колись ходили до школи. (…)
На другий день я пiдхопився до схiд сонця та й подався бiгцем до ставка. Спiймав трьох жабенят i гайда до школи.
Хлопцi вже виглядали мене.
– Принiс?
– Принiс.
– Ану покажи!
Я розгорнув ганчiрочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
– I посадиш до рота? — хтось недовiрливо.
– Посадю! От. хай тiльки дiвчата надiйдуть!
Ми вишикувались бiля шкiльних ворiт, виглядаючи дiвчат. Пройшла одна зграйка учениць, пройшла i друга.
– Давай же! — квапили мене нетерплячi.
Та я все ще не розгортав ганчiрочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своïм досягненням!
Ось, нарештi, i вона. Iде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчiрочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до пiднебiння язиком, ще й зцiпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля пiдiйде поближче.
– Доброго ранку, дiти!
Павло Степанович! Пiдiйшов з iншого боку так, що ми й не помiтили, стоïть, жде, поки ми привiтаємось.
Хлопцi вiдповiдають йому невпопад, а я тiльки вирячую очi.
– А ти чого не вiтаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе менi на чоло долоню:
– Що це з тобою? Ти не захворiв?
Я заперечливо трясу головою.
– Так чого ж ти мовчиш?
Язик мiй, втративши пружнiсть, згорнувся ганчiрочкою, i жабеня, мов шалапутне, застрибало по ротi. З усiх сил намагаюся притримати язиком жабеня i — ковтаю його разом iз слиною, що наповнила рот…
Ух!
Очi моï лiзуть на лоба: я вiдчуваю, як жабеня, пiрнувши в живiт, починає веселий свiй танок десь аж бiля пупа…
На кiлька днiв я стаю героєм усiєï школи. Слава сяє довкола моєï голови, i навiть семикласники, цi неймовiрнi в наших очах iстоти, якi от-от попрощаються зi школою… навiть вони проявляли посилений iнтерес до моєï скромноï особи. Зупиняли посеред шкiльного подвiр’я чи в коридорi, недовiрливо допитувались:
– Це ти живi жаби ковтаєш? Я, сяючи, кивав головою.
– I велику ковтнеш?
– Ковтне! — запевняли гордi мною однокласники. — Вiн i вола проковтне!
Я ж скромно вiдмовчувався. Не хотiв заперечувати, щоб не розчаровувати своïх друзiв. I нiзащо не зiзнався б, що часто просинаюся посеред ночi та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животi?

САМОСТIЙНИЙ ТВIР
(…) Одного разу Галина Iванiвна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своïм батькам. Твiр той треба було здати за два тижнi.
Я довго думав, що писати. Мамi я помагав, хоч iнодi й не так охоче, як мамi хотiлося б. Особливо влiтку, коли рiчка аж кричить — кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи пiдгортай картоплю! Однак я не ухилявся од працi, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своïй мамi?
Але про це ж напишуть усi. Менi ж хотiлося написати щось особливе. Щось таке, про що нiхто в нашому класi написати не зможе.
А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досi нiколи не робив.
Нагода здiйснити цей намiр випала навiть швидше, анiж я сподiвався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми iз Сергiйком лишалися на хазяйствi удвох.
Проводжали маму до залiзничноï станцiï: через лiс за три кiлометри. Дорiжка спершу бiгла помiж соснами, i тут iти по нiй було важко: гарячий пiсок так i пересипався пiд ногами. Потiм стежка гулькнула лiворуч, униз, попiд вiльхи, i нашi босi ноги заляпотiли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папоротi, бiг прозорий струмок.
Колись тут протiкала справжня рiчка. Вона починалася на тому самому мiсцi, де тепер залiзничний мiсток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезнi джерела, але коли прокладали залiзницю, то ïх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мiшкiв клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, i тепер з-пiд камiння б’ють тiльки маленькi джерельця, даючи початок струмковi.
Вода там така ж смачна, як i в криницi, з якоï ми носимо воду, i Микола клявся-божився, що на власнi очi бачив, як зупинився пасажирський поïзд i пасажири, всi до одного, висипали з вагонiв та й побiгли iз насипу: пити воду.
– А вантажнi поïзди,- запевняв Микола,- так тi завжди зупиняються. Бо всi машинiсти знають, яка там смачна вода.
Тож ми йдемо понад струмком, i мама все наказує, звертаючись до мене:
– Ти ж, Толю, дивися! У печi стоïть борщ. Коли поïсте, то вiднеси в погрiб, щоб не закис… А кашу розiгрiєте та й будете ïсти з молоком…
– Та не забувай годувати порося! — вже з вiкна кричить менi мама.
Мама поïхала, i ми залишились удвох. Стояли посеред колiï i дивилися, як зникають удалинi цяцьковi вагончики: такi маленькi, як сiрниковi коробки. Аж не вiриться, що в них — люди. I наша мама.
Сергiйко часто зблимує свiтлими вiями: от-от розреветься, i тодi я смикаю його за руку, сердито кажу:
– Гаразд, пiшли! За витрiшки тут грошi не платять!
По дорозi повчаю брата:
– Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству… Дивися ж менi!
Сергiйко тiльки сопе, поспiшаючи за мною. Хоч вiн уже в першому класi, та все нiяк не росте: такий же, як i два роки тому. Однак упертостi йому не позичати. Як що, так: Я сам! I одпихає мене кулаками.
За це ми найчастiше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!
Хоч — яка вiн людина? Так, першокласник, витиральник.
Витиральниками прозвали першокласникiв за те, що дуже вже зручно витирати руки об ïх стриженi голови! Як забруднив руки, так i шукаєш якогось шкета з першого класу. (…)
Другого дня, повернувшись зi школи, я вирiшив прибрати в хатi, щоб мама, зайшовши, побачила i змитий стiл, i чистий, акуратно розставлений посуд, i помиту пiдлогу. Сергiйко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповiм мамi i вона не дасть йому гостинця,- погодився.
Я прибирав — брат виносив смiття. Повертаючись до хати, з надiєю питав:
– Уже?
– Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобi б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я пiдлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут!
Сергiйко взяв вiдро, неохоче посунув надвiр. А я стояв посеред кiмнати, i кiмната аж сяяла, особливо там, де вже була змита пiдлога. Лишалося зовсiм небагато, якийсь клаптик, та ще в сiнях. Потiм я викручу ганчiрку, як завжди робить мама, та й постелю на порозi, щоб не наносити грязi до хати.
Але де ж це Сергiй? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши вiдро? Ну, я ж йому!
Сердитий, вибiгаю на Ґанок, кричу:
– Сергiйку!.. Сергiйку-у!..
Мовчить. Хоч голову даю на вiдруб, що вiн мене чує.
– Сергiю! — гукаю ще раз, уже й не надiючись, що вiн обiзветься.
От же вреднющий!
Знаходжу брата аж на городi. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоïть на колiнах, щось робить, а поруч — вiдро.
Тихенько пiдходжу. Брат такий заклопотаний, що навiть не помiчає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду, пустив на маленьке озерце листок iз калачика — човен. Нахилився i дмухає, ганяючи зелений човник вiд берега до берега.
– Ти що робиш? — питаю сердито в нього.
Брат зводить на мене втiшенi очi:
– Озеро…
Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблi — ось тобi озеро! Лясь-лясь по потилицi — ось тобi човен! Ще й доброго штурхана пiд бiк: знай, як воду виносити!
Брат iз ревом — на мене! Так i цiлиться вчепитись зубами в руку. В нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не вiдгриз.
Я побiг од нього до хати, а брат лишився надворi.
Гаразд, обiйдусь i без нього. От хай тiльки мама приïде, я ïй розкажу, як вiн менi допомагав!
Набрав пiввiдра чистоï води, домиваю пiдлогу. Аж дверi — гурюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг i на ноги схопитися, як вiн — повз мене, та до комода, та торох по кофейниковi!
Менi аж в очах потемнiло, аж руки затiпались, коли я побачив, що вiн наробив!
Кофейник! Мiй улюблений кофейник! Порцелянова посудина, бiла, як лебiдь, розмальована розкiшними, немов щойно зiрваними трояндами! Скiльки годин просидiв я перед ним, змальовуючи отi троянди, скiльки втiхи мав я од нього! Коли ж перейшов iз четвертого класу до п’ятого, сяюча мама пiднесла його менi в подарунок.
– Назовсiм?!
– Назовсiм…
I ось лише черепки валяються на пiдлозi, i Сергiïще товче ïх палюгою на борошно…
До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з мiцнiшоï цегли. Або принаймнi цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по iнших хатах так комини й складенi, тож вони i досi стоять цiлi-цiлiсiнькi.
Наш же розвалився, мов iграшковий, коли ми розлюченим клубком накотились на нього.
Пiсля того як гуркiт ущух, як чорна ядушна хмара попелу, сажi та паленоï глини трохи осiла, покриваючи пилом усi речi в хатi, ми, наляканi, приголомшенi нежданою бiдою, розчепили руки i подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазанi, як чорти, i коли б нас оце побачили Ванько або Сонька, вони реготали б до слiз.
Але менi було не до смiху.
Зовсiм не до смiху.
Бо про що ж я писатиму в тому самостiйному творi?

АТОС, ПОРТОС, АРАМIС, ПАРАШУТ, РАКЕТА Й ПОТЯГ
Нещодавно, перебираючи папери, я знайшов старе поблякле фото: молода ще жiнка сидить на Ґанку, освiтлена вечiрнiм, при заходi, сонцем. В пенсне з тоненькими шнурочками (такi тепер не носять), простоволоса, у стоптаних капцях. То — моя мама. А побiля неï, схiдцем нижче, примостився пiдлiток, у темнiй сорочцi, в штанях, iз яких вiн давно вже вирiс, i скуйовджена, непригладжена чуприна його стирчить на всi боки. Пiдлiток читає книжку, для нього, здається, не iснує нiчого на свiтi, крiм отих сторiнок, засiяних густими рядками лiтер. Зайде сонце, все темнiше ставатиме довкола, а вiн пожадливо ковтатиме рядок за рядком, пiдносячи книжку все ближче i ближче до очей, бо вже зливаються лiтери, розпливаються, втрачаючи чiткi своï обриси.
А коли зовсiм стемнiє, вiн з жалем одiрветься вiд читання i побреде, немов п’яний, до хати. I разом iз ним, товплячись у вузьких сiнешнiх дверях, чiпляючись шпагами й шпорами, пiдуть веселi, хоробрi, життєрадiснi мушкетери його величностi короля Людовiка Чотирнадцятого та й, посiдавши до столу, стукотiтимуть нетерпляче великими кухлями, кличучи корчмаря.
– Ось я тебе постукаю! Ти що: хочеш останню чашку розбити?
Атос, Портос, Арамiс i Д’Артаньян перелякано ховаються пiд стiл, а я одсуваю поспiшно чашку, тим бiльше що не вина наллє туди мама — напою, гiдного справжнiх мужчин,- а кислого молока.
Швидко п’ю оте молоко, заïдаючи черствим куснем хлiба, так же швидко прочищаю мiсце — ближче до лампи, i знову — носом у книжку. Якiсь пiвгодини пiсля вечерi, поки мама порається бiля посуду, я маю законне право посидiти з книжкою. То вже потiм, як мама ляже, буду канючити в неï трошки, ще трошки, щеостiлечки, ось до цього рядочка, а зараз я боюся проҐавити хоча б хвилину. (…)
Перед очима юрмляться хоробрi мушкетери, дзвенять у поєдинках шпаги, бабахкають пiстолети, спливає прекрасне обличчя пiдступноï мiледi,- казковий, яскравий, такий неподiбний до нашого сiльського життя свiт. Я намацую пiд подушкою книжку — непоказну, зачитану, з обшарпаними палiтурками,- яка схожа на чарiвну скриньку: досить розгорнути ïï — i звiдти з мелодiйним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника, поведе за собою. I я нетерпляче заплющую очi: хоч би швидше минула оця нiкому не потрiбна нiч та настав ранок!
Книжки брав у шкiльнiй бiблiотецi, а потiм менi пощастило: я натрапив на скарб.
У комiрчинi, в найтемнiшому та найдальшому од дверей кутку стояли один на одному два великi ящики, збитi з грубих дощок. Я довгий час не звертав на них уваги, а потiм зацiкавився i запитав про них маму.
– Це — речi вчителя, який виïхав од нас,- пояснила мама. Ïй, мабуть, не сподобався вираз моïх очей, бо вона вiдразу ж додала: — Дивись менi: не смiй i торкнутись тих ящикiв! Чуєш?
– Та чую,- нехотя вiдповiв я i вiдiйшов, замислений, од мами.
Два отакеннi ящики! Цiкаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока!
I чого невiдомий той учитель не ïде по них? Коли б там був посуд чи одяг, вiн давно вже забрав би ïх до себе.
Що ж там може бути?
Якiсь цiкавi прилади? Мiднi трубки, наприклад, що за ними полюють усi хлопцi села: дiстають на самопали. Один кiнець заплескується, потiм просвердлюється дiрочка, потiм прикрiплюється дротом до дерев’яноï ручки — i зброя готова! Тепер черга за сiркою.
I довго не може здогадатися мама, куди дiваються сiрники. Не встигне купити десяток коробок, як уже й нема.
То, може, там мiднi трубки? Або вогнепальна зброя?
Хвастається ж Микола, що знайшов у себе пiд стрiхою наган iз набоями. Обiцяв показати, навiть вистрелити, та все зволiкає, випробовуючи наше терпiння.
Отi таємничi ящики менi як бiльмо на оцi.
Кiлька разiв, користуючись маминою вiдсутнiстю, залазив я в комiрчину, обмацував грубi, погано обструганi дошки.
Врештi не витримав. Вибравши годину, коли мама пiшла на батькiвськi збори, а Сергiйко погнав iз товаришами до лiсу, взяв сокиру, прокрався до комiрчини. Запалив свiчку, прилiпив на край дiжки.
Ящики стояли один на одному, загадковi i таємничi. Видно було, що з того часу, як ïх поставив отут учитель, нiхто до них не доторкався: дошки аж сивi од пилюки, а з одного боку бородою старезного дiдька звисає густе, обсипане пилом павутиння.
Обережно просуваю лезо сокири в щiлину, починаю пiдважувати верхню дошку, мiцно прибиту гвiздками. Дошка вищить так, наче я видираю ïй зуби, i я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи нiхто не почув отой скрип.
Нарештi помiж дошкою та стiнкою ящика утворилась щiлина, достатня для того, щоб просунути руку. Вiдклавши сокиру, обережно просуваю долоню i намацую твердi палiтурки книжок.
Перше почуття, яке мене охопило,- це прикре розчарування. Я чомусь вирiшив, що то пiдручники, i менi здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з мене.
Уже й сам не знаю, для чого дiстав верхню книжку. Вийняв, пiднiс до свiчки i — завмер.
Джек Лондон!
Оповiдання й повiстi!..
Я часто мрiяв про скарби. Важкi золотi дукати i драхми. Перснi зi смарагдами i дiамантами, кубки i чашi, всiянi коштовним камiнням. Шаблi, пiстолi й мушкети, оздобленi золотом. Але тiльки зараз я зрозумiв, що може вiдчути шукач скарбiв, коли наткнеться лопатою на залiзну посудину. Коли вивалить iз ями казан, зiб’є нетерпляче кришку i побачить коштовностi!..
Менi зараз здалося, що свiчка спалахнула ясно i весело, осяяла найтемнiшi закутки. Тремтячими пальцями перегортав пожовклi, читанi-перечитанi сторiнки,- неждане, казкове багатство, що звалилось на мене.
Увесь верхнiй ящик був набитий книжками. Обережно, одну по однiй, дiставав я ïх протягом лiта й осенi, i чим менше лишалося непрочитаних книжок, тим важче було до них добиратися.
Я так i не встиг довiдатись, що ж запаковано до нижнього ящика: в груднi приïхав отой учитель та й забрав обидва ящики iз собою.
Коли я повернувся зi школи та довiдався про це од мами, то вiдразу ж побiг у комiрчину: нiяк не мiг повiрити, що ось зайду i не побачу мовчазних своïх друзiв, якi терпляче чекають на мене.
Але там було порожньо. Тiльки звисало iз стiн порване павутиння та гостро пахло зачерствiлою пусткою: цiлий свiт поïхав од мене, запакований в отi грубi ящики, i я стояв, жорстоко пограбований, без шеляга в кишенi.
Печально зiтхнув i вийшов, зачинивши щiльнiше за собою дверi…
Щоб бiльше нiколи сюди не вертатися…
Хоч i гнiвався дуже на отого вчителя, який не мiг почекати хоча б до
весни, однак не мiг не вiдчувати i певноï вдячностi до нього. Адже якби не вiн, не отi його ящики, я хтозна-коли змiг би читати такi цiкавi книжки.
Що приносили менi стiльки втiхи.
Що породжували в моïй розпаленiй уявi звабливi мрiï. (…)
У тi далекi часи не було ще супутникiв i польотiв у космос: людина пiднялася трохи вище хмар на звичайнiсiньких поршневих лiтаках, тож ми i мрiяти не могли про космiчнi мандрiвки, хоч з ракетною технiкою уже зав’язували практичнi стосунки.
Разом зi мною вчився якщо не майбутнiй Цiолковський, то принаймнi Головний конструктор потужних ракет, за допомогою яких людина одiрвалася од Землi та й полинула в космос. I якщо його iм’я не стало уславленим у нашi днi, то в цьому винна вiйна: Гриць Побiгай дев’ятнадцятилiтнiм юнаком загинув на фронтi.
У той час єдиною вiдзнакою, яка засвiдчувала, що Гриць має справу з пiротехнiкою, була густо всiяна порохом права щока. То Гриць випробовував нове пальне для ракети, i воно загорiлося ранiше, анiж вiн встиг вiдскочити. Постраждав разом iз Грицевою щокою i курник, у якому потай од батькiв провадились дослiди,- дощенту згорiв, але то вже дрiбницi, що про них не варт i згадувати!
Мати тулила до обпаленоï синовоï щоки мокру ганчiрку, тато знiмав паска: не для того, звичайно, щоб гладити ним синка по голiвцi! Але що людина не витримає, на що вона не пiде заради науки!
Тож Гриць, ще не встигло як слiд охолонути мiсце, настьобане батьком, взявся робити нову ракету. Щоб вона була отака, щоб пiднялася аж отуди-о, а впала щоб аж отам-о!
До створення ракети вiн залучив мене, Ванька i Миколу.
Майже мiсяць ми так i ходили, нерозлучнi, злютованi спiльною справою. Уриваючи кожну вiльну хвилину, пробиралися в лiс, у густий молоденький сосняк, посеред якого була влаштована таємна майстерня. Там ми рiзали, пиляли, стругали, збивали, склеювали — з наших рук не сходили синяки та подряпини.
I ось ракета готова. Довжелезна, iз соснини, iз загостреним попереду корпусом, з короткими крилами i трубчастим хвостом. Вона нагадує нам велику стрiлу, нацiлену в небо. Гриць розвертає рейки так, щоб ракета летiла в глиб лiсу, але я заперечую:
– Там як упаде — довiку не найдеш! Давай на село!
– А як кому на голову? — запитує обережний Ванько.
– А ти не на наше — на сусiднє давай!
Гриць слухняно нацiлює рейки на сусiднє село: туди хай летить, чужих голiв нам не жаль.
В ракетi — чотири склянки пороху й сiрки, перемiшаних, щоб не так швидко горiло. З вузенького сопла2 звисає змочений гасом гнiт. Вiн тягнеться через увесь стартовий майданчик, щоб ми, пiдпаливши, встигли одбiгти та поховатись за тим он горбом.
– Ну, давай! — нетерпляче квапить Микола.
Та Гриць, як i всякий справжнiй конструктор, не поспiшає: причiпливо оглядає ракету, смикає навiть за крила, перевiряючи, наскiльки вони мiцно приклеєнi.
– Та годi тобi! — не витримую врештi i я, а Ванько додає:
– Полетить… Як не розвалиться, то полетить.
Гриць нарештi дiстає сiрники, кричить: Старт! i запалює кiнець Ґноту. Ми щодуху мчимо до сховища.
Попадали. Притулились до землi. Завмерли.
Глухими молотами гупали нашi серця, вiдлiчуючи повiльнi секунди. I коли нам почало здаватися, що гнiт давно вже погас, що ракета так i не полетить,- розколовши тишу, пролунав оглушливий вибух, i вище сосон злетiли уламки ракети…
Розчарованi, пригнiченi невдачею, ми пiдiйшли до стартового майданчика. Микола покопирсав босою ногою уламок рейки, подивився презирливо на приголомшеного Гриця:
– Конструктор!.. Ех, ти!..
А чи не пригадуєте ви, якi конструкторськi винаходи належали героям твору Всеволода НестайкаТореадори з Васюкiвки? Що саме єднає хлопчакiв iз цих двох повiстей?
А ще я мрiяв стати парашутистом. (…)
Я не раз стрибав у мрiях. Стояв на крилi, i вiтер бив менi в груди, i пiлот махав рукою, що пора вже покидати лiтак. Але я вирiшив побити всi свiтовi рекорди i вперто показував йому пальцем у небо:
– Вище! Ще вище!.. Iще!..
У пiлота аж зеленiє од страху обличчя, бо так високо вiн ще нiколи не залiтав, i тодi я, махнувши йому на прощання рукою, кидаюся головою униз.
Каменем падаю до землi, не розкриваючи парашута. Кiлометр. Другий… Десятий… Двадцятий… Тридцятий…
А на землi застигли люди. Не вiдриває очей Павло Степанович, завмер Вiктор Михайлович, верещать од страху дiвчата, стискає руки поблiдла Оля. А я падаю, падаю, падаю, i лише тодi, коли до землi рукою подати, розкриваю парашут…
Опускаюся посеред шкiльного подвiр’я. Вiдстiбую лямки i, нi на кого не дивлячись, прямую до Наркома Оборони, який спецiально примчав iз Москви, щоб прийняти мiй рапорт.
– Товаришу Нарком, парашутист Толя стрибнув iз висоти п’ятдесят кiлометрiв!
Нарком обiймає мене i дарує малокалiберку… Або ще краще: справжню гвинтiвку, шаблюку й маузер3. З вiдповiдними написами на кожному з подарункiв, щоб не одiбрав голова сiльради, коли я з гвинтiвкою через плече, з шаблюкою та маузером при боцi походжатиму поважно селом.
Мрiï, мрiï! Якi вони далекi од реальноï дiйсностi! Бо не благородний шовк — звичайнiсiньке полотняне простирадло, тихцем поцуплене з комода, пiшло на виготовлення парашута. Простирадло з акуратно прорiзаною дiркою посерединi, прихоплене по кiнцях вiрьовкою, що на нiй мама розвiшує сушити бiлизну, а тепер маю повиснути я.
I не крило лiтака пiдi мною — дах звичайнiсiнького сарая. Натовп людей замiняє Сергiйко, а Наркома Оборони — босонога Сонька.
– Стрибай! — гукає нетерпляче Сонька. — Довго ми тут стирчатимем?
– Зачекай,- вiдповiдаю ïй згори. — Хай трохи стихне вiтер.
Вiтер — просто зачiпка. Нiяк не можу одiрватись вiд даху. Коли б це було крило лiтака, я давно б уже шугонув униз-головою, адже там не видно нiчого. А тут я бачу i цеглу, розкидану по землi, i пеньок — трохи праворуч, i смiтник — трохи лiворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або стукнуся об оту он цеглину!
– То я пiшла! — кричить менi Сонька. — Як надумаєшся — пришлеш Сергiйка!
– Зараз стрибаю!
Вдихнувши якомога бiльше повiтря, мiцно заплющую очi та й вiдштовхуюсь од даху.
Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тiльки парашут не розкрився, i я штопором урiзався в смiтник!
Не сигналили тривожно санiтарнi машини, не бiгли до мене санiтари з носилками: я сам вигрiбся наверх, весь у помиях, як манiя, а Сонька реготала, аж качалась по двору.
Парашут ми потiм спалили. Не класти ж назад у комод простирадло з отакою дiромахою посерединi! I мама довго грiшила на сусiдку, недорахувавшись одного простирадла.
Та ще Сергiй, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував:
– А я мамi скажу… Ага! (…)

ЛIТНI КАНIКУЛИ
Лiтнi канiкули завжди пахли нам луговими травами, розiгрiтим пiском, свiтлими дощами i далекими мандрами.
Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми тi канiкули гаряче й нетерпляче. I чим вище i дальше розсувалося небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнiшими здавалися нам стiни класу, тим нижче опускалася на нашi стриженi, як в арештантiв, голови прокiптюжена стеля.
I ми, вкрай змученi зимовим сидiнням у класах, починали бунтувати.
То позапускаємо собi волосся та кричимо в один голос, що вдома немає ножиць, що батькам нiколи нас стригти. Тодi Вiктор Михайлович приносить iз собою машинку, стає пiсля останнього уроку в дверях та й вистригає пiдряд усiм хлопцям великi хрести: од вуха до вуха, од чола до потилицi. То все частiше починаємо запiзнюватись на уроки, i як потiм не докоряють нам учителi, вони безсилi очистити нашi очi од весняного дурману. А то на перервi пiдiймем такий гармидер, що хоч свiт за очi втiкай. I довго доводиться черговому вчителевi стояти у дверях, поки ми його помiтимо та якось втихомиримось.
Нарештi настає довгожданий день, коли нас вiдпускають iз школи.
На довгi, безмежно довгi лiтнi канiкули! (…)
Нашi лiтнi канiкули найтiснiше пов’язанi з рiчкою.
Незавидна доля тих дiтей, якi ростуть далеко вiд рiчок або озер. Усе живе вийшло з води, i менi здається, що люди, якi росли бiля свiтлих веселих рiчок, не можуть бути злими або похмурими. Вони веселоï, доброï вдачi, у них свiтлi очi i м’яке вилужене4 волосся. I вони завжди щедрi: на усмiх, на щирий душевний порив, на товариство i дружбу.
До нашоï рiчки треба було йти два кiлометри луками. Ранньоï весни бiгали ми до неï дивитись, як скресає крига.
Розлюченою бiлою чередою сунули крижини, ревiли, налазячи одна на одну, стогнали, ламаючи гострi блискучi роги, а сонце безжально пiдганяло ïх гарячими батогами.
Коли трапиться велика крижина, то на нiй можна й покататись. Тiльки треба пильнувати, щоб не винесло на течiю або щоб не звалило у воду, бо бувало й таке.
Нам частенько влiтало за самовiльнi тi мандри, але ми не каялись, тiльки дивувалися про себе: невже нашi батьки, коли були отакими, як ми, нiколи не плавали в повiнь?
Iнодi, пiсля особливо снiжноï зими, коли весна приходила рання i дружна, повiнь заливала наше село. Вода затоплювала хати, з шумом лилася в погреби, у пiдвали, i люди прямо по вулицях ïздили човнами.
Дорослим — горе, нам — радiсть. Бо хiба не цiкаво замiсть того, щоб прозаïчно тьопати вулицею, поплавати у великих ночвах або просто на збитих у плiт дошках! Ми гуртувались у цiлi флотилiï i вирушали на бiй — проти сусiдньоï вулицi. Для тiєï морськоï битви годилося все: цегла, палiччя, глина, череп’я. I не раз вилiтали шибки од заблукало! бомби, i не один з нас летiв сторч головою у воду, зiткнувшись iз ворогом. Але яка вiйна обходилась без жертв та руïн?
Потiм, коли спадала вода, нашi батьки заходжувались залагоджувати наслiдки стихiйного лиха. I щоразу селом ходила вперта чутка, що в когось у печi застряв сом. Такий великий, що не мiг уже назад i вибратись. I хоч нам жодного разу не вдавалося бути свiдками тiєï подiï, ми страшенно пишалися, що наше село таке незвичайне: соми самi запливають у печi.
Рiчка наша — чиста й весела, вислана бiлим, митим-перемитим пiском. У нiй така прозора вода, що коли стати на високому березi та подивитись униз, то видно всю рибу. Тут ми купаємось, вудимо рибу, печеруємо раки, тут смажимось на сонцi. Загоряємо так, що пiд кiнець лiта тiльки очi бiлiють та зуби, а то – арап5 арапом… (…)
Я найбiльше люблю ловити раки. Може, тому, що на рибу треба мати неабияку витримку. Стiй цiлiсiнький день iз вудочкою, чекай: клюне — не клюне. Для ракiв же не треба нi вудочки, нi гачка, тiльки добрi легенi та загартованi пучки. Бо завзятого раколова можна одразу впiзнати по пучках: вони у нього такi порiзанi, наче воював вiн iз бритвою.
Отже, я збираюсь по раки.
Беру вiдро, i мама строго-на-строго наказує:
– Дивися, як загубиш, то й додому не приходь!
Наче я такий дурний, що i справдi повернувся б одразу додому, аби посiяв вiдро! Крiм вiдра, я беру i брата: носити раки та одяг. Раки я викидатиму на берег, а Сергiйко збиратиме та у вiдро. Вiн же й пильнуватиме за тим, щоб у вiдрi була свiжа вода.
– А ти багато ракiв наловиш? — поспiшаючи за мною, цiкавиться брат.
– Багато: повне вiдро.
– I ми ïх будемо варити?
– Мама поварить.
– Я люблю ïсти раки! — каже замрiяно брат.
Ще б пак! Покажiть менi такого дивака, що не любить варених ракiв!
Ось i рiчка. Цього разу я вийшов не до тирла, а трохи вище, де крутi береги. Тут вiдразу глибоко: по шию, а то й з головою. I при самому днi, попiд припiчком, подовбанi нори. Нори є всякi: широкi й вузькi, мiлкi i такi глибокi, що до плеча руку засунеш, а все одно не достанеш дна.
У тих норах ховаються раки. Кажуть, що iнодi й гадюки. То страшна рiч: засунути руку i замiсть рака витягти гадюку!
Мене поки що доля милувала, Микола ж розказував, що одного разу таки натрапив на змiюку. I добре, що приловчився ухопити за голову, а не за хвiст! Отакенна, товста, як нога, як обкрутилася довкола нього, то мало не задушила!
– I як же ти од неï порятувався? — питали ми настрахано.
Микола чвиркав крiзь зуби.
– Я ïй голову од крутив! Кинув на землю уже без голови, а вона все одно лiзе за мною… Ледве втiк!
Тож я дуже боюся натрапити на гадюку. Бо я бiльше вiрю Миколi, анiж пiдручниковi iз зоологiï, де написано, що гадюка дихає, як i людина, легенями, отже, не може бути довго пiд водою. Та й чому я мушу довiряти отим дядькам, що написали пiдручники? Вони ж не печерували у нашiй рiчцi ракiв! I гадюк наших не бачили…
Роздягаюся, лiзу у воду. Намацую ногою нору — попри самому днi. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, пiрнаю. Сильна течiя вiдразу пiдхоплює мене, зносить, алё я встигаю вчепитись за виступ i пiдтягую своє тiло, що рветься догори, як поплавок, до самого дна.
Ось i нора. А поруч ще одна… ще… Та тут ракiв та ракiв!.. Хапаюся за край однiєï нори лiвою рукою, а праву суну в iншу. I вiдразу ж натикаюся на щось колюче.
Є!
Наставивши гострi клешнi, рак вiдступає в глиб нори, а я мушу накрити його зверху долонею. Якщо вдасться — накрию, то рак вважай що в кишенi. Вiн уже нiкуди не дiнеться i, головне, не вчепиться у пальцi. А якщо не встигну — теж не бiда! Рак ухопить клешнею пальця i не вiдпустить, поки його пожбуриш на берег.
Ухопивши рака, прожогом виринаю на поверхню. Хапаю широко розтуленим ротом повiтря, а брат, стоячи на березi з вiдром, нетерпляче питає:
– Є рак?.. Є?..
Висмикую iз води рака i, розмахнувшись, жбурляю на берег.
Сергiйко з вереском бiжить за раком, а я знову пiрнаю на дно.
Так минає пiвгодини-година… Вiд довгого перебування у водi шкiра на менi зiбралася в гармошку, зуби цокотять як навiженi. Та я нiяк не можу одiрватися вiд карниза, всiяного великими i малими печерами: майже у кожнiй чекає на мене рак!
– Уже пiввiдра! — гукає до мене Сергiйко i, витираючи пiт на обличчi, канючить: — Я хочу купатись!
– А раки? — запитую, сердито вiдпльовуючи воду. — Раки — я за тебе збиратиму?
Сергiйко зiтхає i покiрно плентає за черговим раком.
Я б таки напечерував повне вiдро ракiв, коли б не гадюка.
Попалася вона менi в особливо широкiй та глибокiй норi. Тiльки я послав туди руку, як щось холодне, слизьке ударило мене по пальцях, метнулося вглиб.
Ух!..
Не пам’ятаю, як i вилетiв з води. В мене, мабуть, був дуже переляканий вигляд, бо Сергiйко кинув вiдро та — навтiкача!
Вискочивши на берег, кидаюсь за ним. Менi здається, що гадюка женеться слiдом: от-от цапне за п’яти отруйними зубами! Потiм, озброïвшись кийками, обережно пiдходимо до рiчки. Гадюки не видно. Тiльки повзають раки, що висипались iз вiдра. Зiбравши ракiв, ми пiшли од того мiсця подалi. Але й там я вже не наважувався лiзти у воду. Менi здавалося, що в кожнiй норi сидить гадюка.
Сергiйко теж роздумав купатись. Вiн тiльки схилився над кручею, де вода була аж чорна вiд глибизни, i почав притоплювати вiдро, щоб набрати води.
-О!..
Коли я обернувся на оте розгублене о, Сергiйко вже стояв на ногах, а не на колiнах, i дивився на воду так, наче вперше ïï побачив.
– Де вiдро?! — закричав я розпачливо.
– Там,- показав брат на кручу, задкуючи од мене. — Там… утопилося… Я кинувся до кручi. Нi вiдра, анi ракiв, тiльки один Сергiïще, якого я зараз лупцюватиму так, що вiн аж запiниться!..
Зажуренi, повертались додому. I хоч не я — брат утопив вiдро, менi од того не було легше. Мама все одно всю провину звалить на мене, бо я ж — старший, а старший за все в одвiтi.
I чому в мене немає ще одного, од мене старшого брата?

ПРО ГАСЛА И ПОРТРЕТ
У нашому селi появився художник. Дуже серйозна молода людина невисокого зросту в бiлих полотняних штанях. Коли вiн уперше пройшовся селом, то ми не могли отямитись вiд здивування: ми думали, що вiн просто забув натягти штани.
Крiм отих чудернацьких штанiв, художник носив яскраво-червону сорочку, роговi окуляри, за якими ховав чiпкi маленькi очi. Рот у нього теж був невеликий, i тримав вiн його так, наче збирався сказати лiтеру о, та в останню мить роздумав.
Незважаючи на свiй невеликий зрiст, художник своєю строгiстю викликав боязливу пошану не тiльки у нас, пiдлiткiв, а й у дорослих. Навiть дядько Андрiй, який у громадянську вiйну власноручно зарубав польського полковника i майже до всiх звертався на ти, навiть вiн шанобливо викав художниковi.
– Значиться, такички… Нарисуєте нам таку велику картину для клубу… Дiкорацiю. Щоб на всю сцену. Щоб там хати були, i ставок, i верби…
– А полотно? — запитав строго художник.
– Полотна дамо. Скiки скажете, стiки й видiлимо.
Художник для чогось подивився на своï приношенi штани, подумав, потiм сказав:
– Думаю, що метрiв п’ятдесят вистачить.
– П’ятдесят, то й п’ятдесят,- вiдразу ж погодився дядько Андрiй.-Iще, той… Гасла щоб — для клубу i в сiльраду. Червоноï матерiï нам район на агiтацiю видiлив, а текст я вам пiзнiше принесу.
Художник тiльки кивнув головою, а дядько Андрiй додав:
– Ну, й само собою — харчi… Три рази в день i ще коли виголодаєтесь.
Випишемо в колгоспi меду, сала, пшона i олiï, а житимете й харчуватиметесь у Одарки… Оце, здається, i все… А грошi заплатимо вже по роботi…
Голова пiшов, художник залишився. Лишились i ми: стояли тiсним гуртом, не спускаючи очей з художника. А вiн походив, походив по церквi, що правила за клуб, потiм зупинився навпроти нас, поправив окуляри, строго спитав:
– Хто з вас умiє малювати?
В наших рядах — тихе замiшання. Хтозна, для чого йому те потрiбно. Ану почне бити!
– Так що, нiхто не вмiє?
Тодi Ванько не витримав:
– Ось вiн стiннi газети малює! — та й ткнув у мене пальцем.
Художник вихопив мене поглядом iз гурту — вiд босих нiг до розвихреноï чуприни.
– Будете моïм асистентом… А решту прошу залишити зал!
Що означало те слово, я тодi не знав, а запитати не посмiв. Однак я дуже пишався тiєю посадою i аж iз шкiри пнувся, аби догодити художниковi.
Художника звали Аполорiй Олександрович, i я довго наламував язика, поки навчився вимовляти оте чудернацьке iм’я.
Дiяльнiсть свою ми почали з того, що збили велику раму, а потiм нап’яли на неï зшите полотно. Коли з цим упорались, Аполорiй Олександрович заходився Ґрунтувати полотно.
Поки воно сохло, ми взялися за гасла. Дядько Андрiй принiс тексти, виведенi чiтким строгим почерком Павла Степановича, попросив малювати лiтери побiльшi, так щоб i здалеку можна було прочитати. Художник швидко наводив отi лiтери прямо олiвцем на матерiï, а потiм дав менi щiточку i бiлу фарбу i сказав, щоб я малював разом iз ним.
Цiлiсiнькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церквi. Повертався додому аж увечерi, i вiд мене пахло олiйною фарбою. Руки моï, i обличчя, i навiть волосся були у фарбi, але я й не думав ïï одмивати. Хай усi бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент!
– Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагiдно мама. – Та не спiши так ïсти, а то ще вдавишся!
А перед Галиною Iванiвною, киваючи насмiшливо у мiй бiк, хвалилася:
– Оце, слава Богу, дiждалася помочi: Толя службу знайшов!
– I багато зароблятиме? — зацiкавилась Галина Iванiвна.
– Та багато… Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсiм на синове утримання перейти…
Смiйтеся, смiйтеся! — думав я про себе, уминаючи борщ. — Який же дурень за отаку цiкаву роботу та ще грошi платитиме? Он хлопцi аж лопаються од заздрощiв, вони хтозна-що вiддали б, аби тiльки потримати пензля в руках. А ви кажете: грошi!..
Покiнчивши з гаслами, взялися за декорацiю. Довго морочились, але ж недаром. Село вийшло наче справжнє: i хати рядочком, i ставок з вербами та прип’ятим човном, ще й лелека на стрiсi. (…)
Вперше я сидiв за столом iз дорослими. На почесному мiсцi — художник, поруч — дядько Андрiй, а я — на рiжечку, але все одно — за столом. Ми ïли пряжену яєшню, я запивав ïï смачним холодним узваром. (…)
Пiсля обiду настав час розрахункiв. Дядько Андрiй дiстав засмальцьованi кредитки. Послинивши пальцi, порахував, простягнув художниковi:
– Оце вам копiєчка в копiєчку. За дiкорацiю, за гасла i знову ж – за мене…
Аполорiй Олександрович не став рахувати грошi: недбало згорнув, поклав до кишенi.
– А скiльки ви заплатите моєму асистентовi?
Я так i завмер. Грошi? Менi? Нi, то, мабуть, вчулося… Те ж саме здалося, мабуть, i дядьковi Андрiєвi. Вiн поблимав, поблимав, потiм спитав:
– Якому асистентовi?
– А от йому,- показав на мене художник.
– Йому? — звiв брови дядько Андрiй. — А хiба йому що положено?
– Положено, — твердо вiдповiв Аполорiй Олександрович. Пiсля довгого торгу зiйшлись на троячцi. (…)
I менi стало затишно й хороше, i я подумав про себе, що ось одержу троячку i куплю мамi подарунок. Який, ще не знав i сам, тiльки виберу такий, щоб вона дуже втiшилась, щоб розгладились зморшки на ïï втомленому обличчi…
– Ти знову тут? — здивувався дiд Оксентiй, побачивши мене вранцi бiля ворiт. — Ще грошi заробив, чи що?
Я похмуро вiдповiв, що й тих ще не одержав.
– Ото воно так,- сказав дiд, вибиваючи об ворота люльку,- беруть — цiлують, вiддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч iз колiна виколупає, а вiддає!
Як i вчора, сходились хлопцi, сiдали рядком коло мене. Вiдповiдали дружно дорослим, якi зупинялися та питали, чого ми тут зiбрались, що Толька має одержати зароблену троячку. (…)
Лишалось одне: набратись терпiння й чекати.
I я, набравшись терпiння, ждав, поки мине тиждень.
Щоранку йшов пiд отi ворота, як на службу: сiдав i чекав, поки вийде з двору дядько Андрiй. Нiчого йому не казав, удавав навiть, що не помiчаю, що просто йшов, натомився та й сiв вiдпочити, а в душi аж тьохкало: ану ж вiн зараз пiдiйде та й скаже:
– Оце отримав-таки грошi вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрiсть!
Сидiв i всiм, хто проходив мимо та цiкавився, чого я тут, розповiдав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художниковi малювати картини та гасла. Як заробив три карбованцi. I як голова не хоче ïх оддавати.
Люди — хто смiявся, хто обурювався, а дiд Овсiй додавав:
– Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тiла!
Я б таки дiждався кiнця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрiй. Четвертого дня вiн вибiг рано-вранцi з хати i сердито тицьнув менi троячку до рук:
– Забирай ïï к бiсу та не мозолься бiля моïх ворiт! I де ти взявся на мою голову: на все село ославив!

НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у життi новий костюм я надiв уже в шостому класi. (…) Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому
з великим пакунком. I коли я прийшов iз школи, вона зустрiла мене
ще на порозi:
– Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освiтлене, враз помолодiле обличчя.
– Дивись, що я тобi купила.
На столi, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сiрий. З крамницi. З кишенями й Ґудзиками. Окремо — пiджак. Окремо -штани. Без жодноï плями чи латочки. Новий-новiсiнький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно пiдступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива iстота, i я можу ïï налякати.
– Це менi?
– Тобi, синку, тобi! (…)
Цiлий ранок тiльки й балачок було, що про мiй новий костюм. Пiдходила Галина Iванiвна, хвалила обнову.
– Ти вже справжнiсiнький кавалер,- сказала вона.
I хлопцi вiдразу ж стали дражнити кавалером.
Iз заздрощiв, звичайно! (…)
Навiть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєï обнови. Коли всi вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабiнету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядiв i побачив мене.
– Вийди з колони!
I коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало вiдомо Павловi Степановичу, залишив колону, вiн менi сказав:
– Iди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто iз нас не мрiяв хоч раз у життi пройтись попереду шкiльноï колони з прапором у руках!
– Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи менi важкий прапор до рук.
— Втримаю!
Коли скiнчився мiтинг, я з жалем однiс прапор до школи, поставив у кабiнетi директора. Вийшов надвiр i задумався, не знаючи, що його робити далi.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопцi вже майнули до лiсу, але я ж був у новому костюмi, а мама якнайсуворiше наказала:
– Дивися ж: задумаєш iти до рiчки чи в лiс — переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумiв, що нову рiч треба берегти. Не маленький.
Тiльки менi хотiлося ще побути в новому костюмi.
I я, принiсши в жертву i рiчку, i лiс, повагом простую вулицею, точнiсiнько так, як це роблять дорослi. До цього зобов’язує мене новий костюм. Новий-новiсiнький! (…)
– Толь, iди до нас!
Ванько. Побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на менi — новий костюм. I чому я його вiдразу не скинув?
Наловивши линкiв, хлопцi збираються до залiзницi — кататись на шпалах.
– Ти з нами пiдеш?
А куди ж менi ще дiватись!
– То пiшли!
Бiля залiзницi, недалеко вiд переïзду, чорнiють двi величезнi ковбанi. Хто ïх викопав, навiщо, нiхто з нас не знає. Та ми тим i не цiкавимось. Нам досить того, що ковбанi повнi води, вiрнiше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цiкаво кататися!
Хлопцi один споперед одного захоплюють шпали, що при березi. Менi ж лишилися тi, що плавають посерединi.
– Хлопцi, — кричу, — пiдженiть!
Учора вони пiдiгнали б, а сьогоднi не хочуть. Причиною тому мiй новий костюм i прапор, що його я нiс на демонстрацiï.
– Сам пiдганяй! — вiдповiдає менi Микола i замахується дрючком на Ванька: — От тiльки спробуй — так по головi й торохну!
Гаразд, обiйдуся й без вас!
Iду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопцi глузливо кричать:
– Ге, боïться! Вирядився у нове та й боïться!
Кричiть, кричiть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрiв за два од берега. Примiряюсь, розганяюсь, стрибаю…
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та вiд мазуту шпала слизька, наче крига. I я поïхав-поïхав по нiй та й шубовснув у воду.
Пiрнув з головою. Хлопцi надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрiбався до берега, розбризкуючи на всi боки мазут.
Вилiз iз ковбанi бiльше схожий на шпалу, анiж на людину. Мазут стiкав по менi густими потьоками, на мiй новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопцi перестають реготати. Сповняються спiвчуття до мого великого горя, забувають навiть, що я нiс прапор. Один по одному пристають до берега, пiдходять до мене.
– Буде ж тобi!
– Його треба випрати…
– Де?
– У струмковi.
– Дурний! Хiба ж у водi одпереш!
– А в чому?
– У гасовi!
– Де ж ти стiльки гасу вiзьмеш?.Треба бочку, не менше… Потiм Микола каже:
– Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю пiджак, штани i сорочку. В менi жеврiє квола надiя, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопцi викручують, аж сопуть, мазут так i ляпотить на пiсок, i мiй костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, i Микола безнадiйно махає рукою:
– Нiчого в нас, хлопцi, не вийде! Хiба що спалити…
– Еге, спалити! — мало не плачу я.- А ти його купував?!
Беру штани, беру пiджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нiчого з того не вийде…
– Знаєш, мамо,- сказав я своïй матусi другого дня, коли переколотилось та перемололось,- не справляй менi бiльше нових костюмiв! Бо вiд них одна бiда!
Оце поки що й усе про блакитну дитину.