«Пісня – душа народу» за твором Р. М. Рілька «Пісня про правду
Уривок з поезії Райнера Марії Рільке, яка написана під враженням його подорожей по Україні, доводить, що герої його ліричних творів про нашу країну – це мовчазні та суворі люди, які не тільки поважали свою віру, свою культуру та свою Батьківщину, але й прагнули для неї кращого майбутнього.
«З віком хочу йти,
Вчувати вітер віщого листа,
Якого склали Бог, і я, і ти.
Чужа рука вгорі його горта».
Тогочасну Україну, яка входила до складу Російської імперії, Рільке вважав своєю другою батьківщиною, бо на його погляд, саме на цих землях знайшов свій відпочинок сам Бог. Приїхавши до Києва, поет подорожував вулицями міста, разом із прочанами вистоював у черзі, щоб побачити святині Києво-Печерської лаври та милувався красотою архітектури і привабливістю людей. Йому здавалося, що українські землі повинні бути патріархальними і незайманими, такими, якими їх створив Бог у часи народження землі.
Не менш вражаюче вплинула на поета і українська природа. Дивлячись на води Дніпра, Рільке уявляв, як по хвилях приходить до людей Христос. Ось Творець простягає руки і дарує бідним вино та рибу, нужденним допомагає позбутися усіх страждань, а бездомним віддає вогонь свого серця. На протязі усього життя поет як єдине ціле сприймав Земне і Божественне, тому вважав, що навіть смерть – це лише один із способів існування вселенської матерії, а людина – це частка цієї матерії, частка Всесвіту. Тому й більшість його творів, в тому числі і «Пісня про правду», пронизані глибокими філософськими роздумами. Навіть у самих простих словах Рільке можна побачити його поважне ставлення до всього величного, а в «Пісні про правду» – не менш поважне ставлення до української землі, до українського народу, до українських пісень.
Полтава, Харків, інші міста, нові враження, нові люди та різноманітна природа, багато літературних знайомств та зустрічей. Все це яскравим килимом розстилається перед поетом у його подорожі. І ось випадково в руки Рільке потрапляє газетна стаття про сліпого бандуриста Олексу Воропая, який «Як заспіває він про смішне — реготати будете, як заспіває про сумне — ридати будете». Хто ж цей Воропай? – Розпитує поет у всіх, кого зустрічає, та кидається писати «Пісню про правду», яка стала ще одним правдивим оповіданням про життя українського народу, піснею про те «Як старий Тимофій умирав, співаючи»…
Саме після цього поет розуміє, що пісня – це справжня душа народу і саме в пісні більш яскраво відображується його життя, його мрії та сподівання. Саме пісня у всі часи була дзеркалом, в якому відображувались усі події, які в той чи інший час відбувалися в житті країни, в житті народу. Велике значення пісень і висвітлюється у «Пісні про правду», в якій силою мистецтва пов’язуються звичайні українці і сам Бог. В цьому творі Рільке яскраво розповідає про Україну, про її незвичайний народ, про її особливу атмосферу.
Поет щиро вірив у те, що саме українська земля стане місцем, з якого розпочнеться духовне відродження людства. Так же само вірю і я, що Україна – найкраще місце в усьому світі, а українські пісні допоможуть нашому народові здолати любі негаразди.
«З віком хочу йти,
Вчувати вітер віщого листа,
Якого склали Бог, і я, і ти.
Чужа рука вгорі його горта».
Тогочасну Україну, яка входила до складу Російської імперії, Рільке вважав своєю другою батьківщиною, бо на його погляд, саме на цих землях знайшов свій відпочинок сам Бог. Приїхавши до Києва, поет подорожував вулицями міста, разом із прочанами вистоював у черзі, щоб побачити святині Києво-Печерської лаври та милувався красотою архітектури і привабливістю людей. Йому здавалося, що українські землі повинні бути патріархальними і незайманими, такими, якими їх створив Бог у часи народження землі.
Не менш вражаюче вплинула на поета і українська природа. Дивлячись на води Дніпра, Рільке уявляв, як по хвилях приходить до людей Христос. Ось Творець простягає руки і дарує бідним вино та рибу, нужденним допомагає позбутися усіх страждань, а бездомним віддає вогонь свого серця. На протязі усього життя поет як єдине ціле сприймав Земне і Божественне, тому вважав, що навіть смерть – це лише один із способів існування вселенської матерії, а людина – це частка цієї матерії, частка Всесвіту. Тому й більшість його творів, в тому числі і «Пісня про правду», пронизані глибокими філософськими роздумами. Навіть у самих простих словах Рільке можна побачити його поважне ставлення до всього величного, а в «Пісні про правду» – не менш поважне ставлення до української землі, до українського народу, до українських пісень.
Полтава, Харків, інші міста, нові враження, нові люди та різноманітна природа, багато літературних знайомств та зустрічей. Все це яскравим килимом розстилається перед поетом у його подорожі. І ось випадково в руки Рільке потрапляє газетна стаття про сліпого бандуриста Олексу Воропая, який «Як заспіває він про смішне — реготати будете, як заспіває про сумне — ридати будете». Хто ж цей Воропай? – Розпитує поет у всіх, кого зустрічає, та кидається писати «Пісню про правду», яка стала ще одним правдивим оповіданням про життя українського народу, піснею про те «Як старий Тимофій умирав, співаючи»…
Саме після цього поет розуміє, що пісня – це справжня душа народу і саме в пісні більш яскраво відображується його життя, його мрії та сподівання. Саме пісня у всі часи була дзеркалом, в якому відображувались усі події, які в той чи інший час відбувалися в житті країни, в житті народу. Велике значення пісень і висвітлюється у «Пісні про правду», в якій силою мистецтва пов’язуються звичайні українці і сам Бог. В цьому творі Рільке яскраво розповідає про Україну, про її незвичайний народ, про її особливу атмосферу.
Поет щиро вірив у те, що саме українська земля стане місцем, з якого розпочнеться духовне відродження людства. Так же само вірю і я, що Україна – найкраще місце в усьому світі, а українські пісні допоможуть нашому народові здолати любі негаразди.
