Образ Вітчизни в поезії „Україна” - варіант 1

   Моя Україно, недоле моя,

   Була ж ти мені дорогою,

   А нині тебе вже лишаюся я.

   Ох, що ж ти зробила зі мною!

Ці слова написав Тодось Осьмачка, нещасний син України, якому випала трагічна доля: арешти, допити, ув'язнення, переховування, психіатрична лікарня. Свої дні, пройняті страхом переслідування, поет закінчив в Америці. Йому так і не судилося повернутися туди, куди нестримно линуло серце, — до України.

Якою ж бачив поет-вигнанець рідну Україну? Вона постає перед ним багатою й пишною: у чистих водах українських рік „неціджена риба”, у лісах — „звіри ненаджені”, „птахи незлякані”. Над „немріяними шляхами” здіймаються „гори неважені”. Перебуваючи на чужині, поет відчував себе самотнім, нещасним, приреченим на довічне блукання.„... і кімнати не маю я нині без свідків чужих прочитати хоч вірш”, — виливав душу Осьмачка.

А втрачена Вітчизна не давала спокою. І знов вона являлася поетові: виснажена штучним голодомором, жорстоко покарана за бажання бути незалежною, оніміла без вкраденої у неї мови...

Хоч Тодось Осьмачка був відірваний від України, але між ними існував тісний зв'язок. Кожна рана на грудях рідної землі ставала раною в поетовому серці, бо Вітчизна була для нього матінкою — прекрасною, незабутньою.

   Оце такая в тебе

   матінка,

   в руці Господній

   Україна.

   Синьонебая!

Як же мріяв поет опинитись під цим синім небом! Та не судилось...