Слово матері — святе (за повістю „Слово матері”) - варіант 1

Повість „Слово матері” талановитого письменника Бориса Антоненка-Давидовича дає нам уявлення про те, як може скластися життя людей, які відцурались свого народу. Відірвавшись від своїх, вони не прибились до чужих і так і залишились назавжди „скаліченими на безвік”.

Головний герой повісті — Іван Сметана, син простих селян. Наділений гарними розумовими здібностями, хлопець зумів добре скласти екзамени і стати гімназистом. Приїхавши додому на літні канікули, Іван вирішив продемонструвати матері свою вченість, тому й привітався з нею „по-городському”. Та мати чомусь не зраділа тій його вченості, заплакала, бо подумала, що син зрадив своєму народові, забувши рідні звичаї. Ті материнські сльози вразили Івана в саме серце.

Невдовзі мати померла, залишивши свій заповіт: „З панами, сину, не водися”. Священний материнський заповіт забувся, бо в гімназії Іван здружився з панським сином і став часто бувати в гостях у панів. Тепер він грав з багатіями у преферанс і в теніс, ходив з ними до театру.

Але святі слова матері згадались, коли пани показали своє ставлення до простих людей. Страшна прірва між багатими й бідними нарешті відкрилась юнакові. Він згадав свою матір і її святі слова. „Я не можу бути там, де зневажають мій народ!” — вигукнув Іван, залишаючи чужих і повертаючись до своїх.

Знала мати Іванова, як складається доля тих, хто зрікся свого роду. Скалічені морально, такі люди не мали щастя. Тому й залишила синові заповіт: „Горнись... до простих, до роботящих людей...”

Ця порада була останнім словом матері. А слово материнське — святе.