Трагічний голос епохи (За лірикою В. Стуса)
“Стус — наш останній великий поет”, — зазначив видатний український письменник сучасності Юрій Андрухович.
Це, звичайно, перебільшення. Мається на увазі, що XX століття подарувало Україні поета, гідного стати поруч із Котляревським, Шевченком, Кулішем, Франком, Багряним та іншими класиками нашої літератури.
Стуса не можна вважати поетом однієї теми. Проте настрій, притаманний буквально кожному його рядкові, годі переплутати: Стус пише історію свого життя, своєї душі, своєї України.
“Сто років, як сконала Січ…” — сумний вірш про трагічну долю України й українців, що залишилися без матері — Січі. На сплюндрованій зайдами землі зростає гнів, який скоро дасть перші плоди. “Тарасові провісні птиці — слова шугають над Дніпром” — така метафора характеризує стан речей в Україні.
“Весь обшир мій — чотири на чотири” — такими були умови життя, які тоталітарний режим створив поетові, позбавивши його волі. Україна лишилася надто далеко, і лише сила творчої уяви спроможна хоч на коротеньку мить повернути “колодязь, тин і два вікна сумні”, куточок неіснуючого раю. Стус благає Батьківщину чекати на нього: саме це та ще незламна воля утримують знесиленого в’язня на світі. Вірш “Весь обшир мій — чотири на чотири…” нагадує вірші ще одного славетного українського в’язня — Тараса Шевченка (цикл “У казематі”).
“На колимськім морозі калина…” — гімн самотності, віри, мудрості. Закинутий на край землі, Стус зрозумів своє становище цілком правильно: влада намагалась убити його. “Зійшлися кінці і начала” — це означає, що життя і смерть стали зрозумілі приреченому поетові. Тепер уже нічого боятися: треба жити, виборюючи собі часточку Царства Божого. Коли нікого немає поруч, бачиш усе по-новому: сама природа здається більш граційною, художньо довершеною. Який жаль, що люди не бачать і не можуть бачити тієї смертельної краси, що відкривається поетам у трагічній самоті.
“Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”. Таким міг би бути життєвий девіз Василя Стуса. Поет добре розуміє, що нікому врятувати його, проте нікому не вдається й змусити його змінити власний шлях на більш легкий. Це так доля наголошує на обраності Стуса, даруючи йому випробування за випробуванням. Нема на що сподіватись, але життєвий шлях є таким, яким треба пройти від початку до кінця, відкинувши будь-які вагання.
Василеві Стусу судилося стати голосом цілого народу. Здається, сама Україна нашептала йому ці слова болю. Коли народ вважав, що живе добре, і навіть забув про поняття свободи, по північних таборах поневірявся досить молодий поет, якого було вибрано на роль жертви. Вірші Стуса звучали на радіо “Свобода”, а в цей час їх автор відбував безкінечні декади по штрафних ізоляторах.
Лірика Стуса особлива: поет звертається до далекого читача так, ніби знаходиться від нього на астрономічній відстані. Проте майже так воно й було. Дуже нелегко було зрозуміти цю людину, яка закликає до свободи в цілком ситі й майже спокійні часи. Можливо, що й зараз ми погано розуміємо нашого замученого поета. “В Україні все відбувається не за Стусом”, — у середині 90-х написав той самий Юрій Андрухович.
Це, звичайно, перебільшення. Мається на увазі, що XX століття подарувало Україні поета, гідного стати поруч із Котляревським, Шевченком, Кулішем, Франком, Багряним та іншими класиками нашої літератури.
Стуса не можна вважати поетом однієї теми. Проте настрій, притаманний буквально кожному його рядкові, годі переплутати: Стус пише історію свого життя, своєї душі, своєї України.
“Сто років, як сконала Січ…” — сумний вірш про трагічну долю України й українців, що залишилися без матері — Січі. На сплюндрованій зайдами землі зростає гнів, який скоро дасть перші плоди. “Тарасові провісні птиці — слова шугають над Дніпром” — така метафора характеризує стан речей в Україні.
“Весь обшир мій — чотири на чотири” — такими були умови життя, які тоталітарний режим створив поетові, позбавивши його волі. Україна лишилася надто далеко, і лише сила творчої уяви спроможна хоч на коротеньку мить повернути “колодязь, тин і два вікна сумні”, куточок неіснуючого раю. Стус благає Батьківщину чекати на нього: саме це та ще незламна воля утримують знесиленого в’язня на світі. Вірш “Весь обшир мій — чотири на чотири…” нагадує вірші ще одного славетного українського в’язня — Тараса Шевченка (цикл “У казематі”).
“На колимськім морозі калина…” — гімн самотності, віри, мудрості. Закинутий на край землі, Стус зрозумів своє становище цілком правильно: влада намагалась убити його. “Зійшлися кінці і начала” — це означає, що життя і смерть стали зрозумілі приреченому поетові. Тепер уже нічого боятися: треба жити, виборюючи собі часточку Царства Божого. Коли нікого немає поруч, бачиш усе по-новому: сама природа здається більш граційною, художньо довершеною. Який жаль, що люди не бачать і не можуть бачити тієї смертельної краси, що відкривається поетам у трагічній самоті.
“Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”. Таким міг би бути життєвий девіз Василя Стуса. Поет добре розуміє, що нікому врятувати його, проте нікому не вдається й змусити його змінити власний шлях на більш легкий. Це так доля наголошує на обраності Стуса, даруючи йому випробування за випробуванням. Нема на що сподіватись, але життєвий шлях є таким, яким треба пройти від початку до кінця, відкинувши будь-які вагання.
Василеві Стусу судилося стати голосом цілого народу. Здається, сама Україна нашептала йому ці слова болю. Коли народ вважав, що живе добре, і навіть забув про поняття свободи, по північних таборах поневірявся досить молодий поет, якого було вибрано на роль жертви. Вірші Стуса звучали на радіо “Свобода”, а в цей час їх автор відбував безкінечні декади по штрафних ізоляторах.
Лірика Стуса особлива: поет звертається до далекого читача так, ніби знаходиться від нього на астрономічній відстані. Проте майже так воно й було. Дуже нелегко було зрозуміти цю людину, яка закликає до свободи в цілком ситі й майже спокійні часи. Можливо, що й зараз ми погано розуміємо нашого замученого поета. “В Україні все відбувається не за Стусом”, — у середині 90-х написав той самий Юрій Андрухович.
