«Слово про похід Ігорів» — перлина українського ліро-епосу
Людина — смертна, а слово її — вічне…
Беззаперечним доказом цієї істини є «Слово про похід Ігорів» — перлина українського ліро-епосу. Століття слави, смутку, перемог і поразок поглинули ім’я автора. Але всюдисуще слово донесло до нас історію безславного походу русичів.
Чому ж уже багато століть поспіль цей твір не залишає байдужим жодного читача? Напевне тому, що написаний він не просто талановитою людиною, і справжнім патріотом, істинним захисником своєї Батьківщини, який і в горі, і п радості залишався вірним їй, своєму народові та його правителям.
Перегортаємо сторінку за сторінкою, і крізь морок століть постають перед нами образи руських князів: хороброго Ігоря, відважного Всеволода, завзятого Володимира, безстрашного Святослава, рішучого Ярослава, відчайдушного Ольстера. І ми вже нічого не чуємо, крім дзвону мечів, крім крику поранених вояків та напівдикого реготу половців. Ми, читачі, — сторонні спостерігачі. Але чому ж ніби болить ліва рука, адже поранено Ігоря? Чому так важко дихається, адже це Всеволод знемагає, бо вже декілька годин поспіль його рука раз по раз пускає свій меч на ворожі голови? А ось нас уже переповнює почуття відчаю. Бо не Ігор, а саме ми не змогли повернути на поле бою слабкодухих, тих, хто вирішив, що краще ганьба, ніж смерть. І яка невимовна туга крає наше серце, коші очима вже полоненого Ігоря ми оглядаємо поле бою. Воно вкрите тілами русичів, ми не бачимо свого відображення в Каялі, бо в ній більше крові, ніж води. Але найстрашніше нас чекає попереду, коли Ігор зрозуміє, що саме його безглуздий учинок відкрив ворогам шлях на рідну землю, що відплатою за легковажність будуть тисячі вбитих та полонених, десятки спалених міст і сіл.
А ось, крізь століття, ми чуємо голос Ярославни, сповнений туги і відчаю. І хочеться заспокоїти її, запевнити, що «вітер-вітрило», і «Дніпро-Славута», і «сонце трисвітле» допоможуть повернути її коханого чоловіка «із землі Половецької на землю Руську».
Сонце сяє в небі ясному,
Ігор князь — у Руській землі.
Яке полегшення ми відчуваємо, радіємо разом з усім руським людом і віримо, що сміливість і хоробрість тепер ніколи не будуть розлучатися зі здоровим глуздом.
Лише такий союз є запорукою успіху.
Ось і перегорнута остання сторінка твору. Ми поступово заспокоюємося від пережитого, але емоції переповнюють. Ми радіємо, бо Ігор повернувся. Сумуємо, бо ніколи не повернуться ті, хто склав свої голови біля Каяли. Ми гніваємося, бо бажання слави засліплює людям розум…
Усі ці переживання розбурхав у нашому серці беззаперечний талант анонімного автора. Скільки б літературознавці-дослідники не сперечалися з приводу жанру — героїчна пісня це чи поема, — головне в тому, що завдяки «Слову…» історія живе і буде жити.
А власне мене вразили слова, які, я вважаю, повинні стати провідною зіркою в житті кожної людини:
Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суду Божого не минути!
Пам’ятаймо це!
Беззаперечним доказом цієї істини є «Слово про похід Ігорів» — перлина українського ліро-епосу. Століття слави, смутку, перемог і поразок поглинули ім’я автора. Але всюдисуще слово донесло до нас історію безславного походу русичів.
Чому ж уже багато століть поспіль цей твір не залишає байдужим жодного читача? Напевне тому, що написаний він не просто талановитою людиною, і справжнім патріотом, істинним захисником своєї Батьківщини, який і в горі, і п радості залишався вірним їй, своєму народові та його правителям.
Перегортаємо сторінку за сторінкою, і крізь морок століть постають перед нами образи руських князів: хороброго Ігоря, відважного Всеволода, завзятого Володимира, безстрашного Святослава, рішучого Ярослава, відчайдушного Ольстера. І ми вже нічого не чуємо, крім дзвону мечів, крім крику поранених вояків та напівдикого реготу половців. Ми, читачі, — сторонні спостерігачі. Але чому ж ніби болить ліва рука, адже поранено Ігоря? Чому так важко дихається, адже це Всеволод знемагає, бо вже декілька годин поспіль його рука раз по раз пускає свій меч на ворожі голови? А ось нас уже переповнює почуття відчаю. Бо не Ігор, а саме ми не змогли повернути на поле бою слабкодухих, тих, хто вирішив, що краще ганьба, ніж смерть. І яка невимовна туга крає наше серце, коші очима вже полоненого Ігоря ми оглядаємо поле бою. Воно вкрите тілами русичів, ми не бачимо свого відображення в Каялі, бо в ній більше крові, ніж води. Але найстрашніше нас чекає попереду, коли Ігор зрозуміє, що саме його безглуздий учинок відкрив ворогам шлях на рідну землю, що відплатою за легковажність будуть тисячі вбитих та полонених, десятки спалених міст і сіл.
А ось, крізь століття, ми чуємо голос Ярославни, сповнений туги і відчаю. І хочеться заспокоїти її, запевнити, що «вітер-вітрило», і «Дніпро-Славута», і «сонце трисвітле» допоможуть повернути її коханого чоловіка «із землі Половецької на землю Руську».
Сонце сяє в небі ясному,
Ігор князь — у Руській землі.
Яке полегшення ми відчуваємо, радіємо разом з усім руським людом і віримо, що сміливість і хоробрість тепер ніколи не будуть розлучатися зі здоровим глуздом.
Лише такий союз є запорукою успіху.
Ось і перегорнута остання сторінка твору. Ми поступово заспокоюємося від пережитого, але емоції переповнюють. Ми радіємо, бо Ігор повернувся. Сумуємо, бо ніколи не повернуться ті, хто склав свої голови біля Каяли. Ми гніваємося, бо бажання слави засліплює людям розум…
Усі ці переживання розбурхав у нашому серці беззаперечний талант анонімного автора. Скільки б літературознавці-дослідники не сперечалися з приводу жанру — героїчна пісня це чи поема, — головне в тому, що завдяки «Слову…» історія живе і буде жити.
А власне мене вразили слова, які, я вважаю, повинні стати провідною зіркою в житті кожної людини:
Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суду Божого не минути!
Пам’ятаймо це!
