Розкриття сутності самодержавного ладу в поемі „Сон” - варіант 2

 

   Бодай кати їх постинали,

   Отих царів, катів людських.

   Т. Шевченко. Царі

Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка — він їде в Україну, де не був майже п'ятнадцять років.

Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам'яті Тараса Григоровича. Йому ввижалися широкі поля, могутній Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. Але побачив поет замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуйне серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, свої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 році першу в українській літературі сатиричну поему „Сон”.

Уже авторський підзаголовок поеми — комедія — визначає її жанрову особливість і підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що само існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та „сну” народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле.

Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання. Але, на жаль, не всі сучасники поета розуміли це, і він намагався розбудити в їх почуття ненависті до пануючої антинародної верхівки суспільства.

У пролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст дуже прозорий. З іронією описуючи суспільство, в якому плоди праці одних використовують інші, Шевченко пише:

   У всякого своя доля

   І свій шлях широкий:

   Той мурує, той руйнує,

   Той неситим оком

   За край світа зазирає, —

   Чи нема країни,

   Щоб загарбать і з собою

   Взять у домовину.

У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває автор псевдопатріотизм царя та магнатів:

   А той, щедрий та розкошний,

   Все храми мурує;

   Та отечество так любить,

   Так за ним бідкує,

   Так із його, сердешного,

   Кров, як воду, точить!..

Разом з тим Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які мовчать собі, „...витріщивши очі! Як ягнята”, думаючи, „може, так і треба”.

Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про „рай” у селах України:

   Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш,

   Латану свитину з каліки знімають.

   З шкурою знімають, бо нічим обуть

   Княжат недорослих; а он розпинають

   Вдову за подушне, а сина кують,

   Єдиного сина, єдину дитину,

   Єдину надію! в військо оддають!

   Бо його, бач, трохи! а онде під тином

   Опухла дитина, голоднее мре,

   А мати пшеницю на панщині жне.

Отже, змальовуючи образи, каліки, вдови, сина-рекрута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-розпусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків не рай, а справжнє пекло. Звертаючись до образу покритки, поет показує аморальність кріпосницького устрою, де пан може продавати кріпаків, топтати людську гідність жінки-селянки:

   То покритка, попідтинню

   З байстрям шкандибає,

   Батько й мати одцурались,

   Й чужі не приймають!

   Старці навіть цураються!

   А панич не знає,

   З двадцятою, недоліток,

   Душі пропиває!

Не знайшовши „раю” в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір — далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій „людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги”. Але це помилкове враження... „Загули кайдани під землею”. То стогнуть народи — жертви самодержавної Російської імперії, які:

   В кайдани закуті.

   Із нор золото виносять,

   Щоб пельку залити

   Неситому!..

Влучним епітетом „неситий” Шевченко характеризує російського самодержця Миколу І, якого поет ненавидів з особливою силою й гостротою, справедливо вважаючи царя першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України.

На противагу образу „неситого” поет створює „серед холоду, ридань, снігів, гніту” зігріту безмежною любов'ю постать революціонера:

   В кайдани убраний

   Цар всесвітній! Цар волі, цар

   Штемпом увінчаний!

Цей образ сміливого борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім'я вільного майбутнього народу.

У ліричному звертанні до засланця-революціонера Тарас Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей:

   А де ж твої думи, рожевії квіти,

   Доглядані, смілі, викохані діти,

   Кому ти їх, друже, кому передав?

   Чи, може, навіки в серці поховав?

   О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

   Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Таким чином, картаючи самодержавство, Шевченко не випадково змальовує Сибір. Сибірська каторга займала важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних противників. З історії відомо, що останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський був засланий на Соловки, у Сибір — його суддя Головатий, а також Устим Кармелюк, декабристи та всі волелюбці, борці з самодержавством. І як би не лякали поміщики і цар Сибіром, каторгою, мукою, народ не скорявся, а найкращі його представники відважно боролися за краще життя.

Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи.

Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає нищівну характеристику тогочасній владі:

   ...аж ось і сам,

   Високий, сердитий,

   Виступає; обок його

   Цариця небога,

   Мов опеньок засушений,

   Тонка, довгонога,

   Та ще на лихо, сердешна,

   Хита головою...

   Цар цвенькає;

   А диво-цариця,

   Мов та чапля меж птахами,

   Скаче, бадьориться.

Тут ми бачимо і панів гладких:

   За богами — панства, панства

   В серебрі та златі!

   Мов кабани годовані —

   Пикаті, пузаті!..

Поет розвінчує їх і в етико-соціальному плані. Це блюдолизи, кар'єристи, які: „Аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих”. Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар „вдарять або дулю благоволять дати”, а для них — це свято. Пишні, бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці.

Далі, в алегоричній картині „генерального мордобитія” Тарас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою:

   Дивлюсь, цар підходить

   До найстаршого... тав пику

   Його як затопить!..

   Облизався неборака

   Та меншого в пузо —

   Аж загуло!., а той собі

   Ще меншого туза

   Межи плечі; той меншого,

   А менший малого,

   А той дрібних...

Отже, кулак — символ деспотизму російського самодержавства.

Ще виразніше примарна сила самодержавства розкривається в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-„медведиком”. Без будь-якої причини цар „як крикне на самих пузатих”, і вони, мов у казці, зникли один за одним, а „медведик” перетворився в жалюгідне кошеня:

   Дивлюся я, що дальш буде,

   Що буде робити

   Мій медведик! Стоїть собі,

   Голову понурив

   Сіромаха. Де ж ділася

   Медвежа натура?

   Мов кошеня, такий чудний.

   Я аж засміявся.

Автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити — до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників.

Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі:

   Це той Первий, що розпинав

   Нашу Україну,

   А Вторая доконала

   Вдову сиротину

   Кати! кати! людоїди!

   Наїлись обоє,

   Накралися...

Не може пробачити поет Петрові І його облудної політики, коли самодержець зігнав українських козаків на будівництво Петербурга:

   О царю поганий,

   Царю проклятий,лукавий,

   Аспиде неситий!

   Що ти зробив з козаками?

   Болота засипав

   Благородними костями;

   Поставив столицю

   На їх трупах катованих!

З вини Петра І загинув і дорогий серцю поета страдник — гетьман Павло Полуботок. Цей видатний син України все життя боровся проти колоніальної політики царату, за відокремлення рідного краю від Росії та відновлення гетьманства. За наказом Петра І він був ув'язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер, катований і морений голодом:

   І в темній темниці

   Мене, вольного гетьмана,

   Голодом замучив

   У кайданах.

Отже, у своїй сатиричній поемі Тарас Григорович Шевченко підкреслив, що самодержавний устрій уже давно пережив себе і страшною руїною тримається лише на солдатських багнетах, придушуючи все живе й прогресивне.

Поема „Сон” стала першим в українській літературі твором політичної сатири. Вона викривала і засуджувала мораль паразитизму й вірнопідданства, пробуджувала національну самосвідомість і почуття людської гідності українського народу.

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы