Любов і туга за Україною в ліриці Т. Г. Шевченка

 

Різні є дороги до величі, різні є зв'язки з батьківщиною. Українцям протягом багатьох років — де там років, століть! — щоб вийти в люди, треба було зректися національної сутності. Навіть українські прізвища змінювали новонароджені пани та багатії — був Береза — став Березовський, був Бетько — став Бетьков. Забита, покраяна на шматки сильнішими державами, що могла дати Україна своїм синам? Тільки казкову природу, тільки щедру землю, тільки співучу мову, що виспівувала біль, та кохання, та гумор. І так легко іноді було відмовитися від цього, як у столицях відмовляються від знайомств із сільськими сусідами. Навіть М. В. Гоголь, що починав з українських по колориту творів, потім писав: „Нужно писать и говорить по-русски...” Але Тарас Шевченко, що його ота розгабила і „вчила” солдатчиною, Кос-Аралом, жебрацтвом та палками, став у чергу українських синів, що не зреклися своєї неньки, убогої та безталанної.

Де б не був Шевченко, у неволі казематів чи в блискучому Петербурзі — Україна, її пейзажі, її люди з'являлися йому:

   Садок вишневий коло хати,

   Хрущі над вишнями гудуть,

   Плугатарі з плугами йдуть,

   Співають ідучи дівчата,

   А матері вечерять ждуть...

Душа поета вболіває за народ, за оту красу й гідність, що страждає й занепадає. І навіть якщо йому не доведеться ніколи повернутися додому, доля батьківщини ніколи не буде йому байдужа:

   Мені однаково, чи буду

   Я жить в Україні, чи ні.

   Чи хто згадає, чи забуде

   Мене в снігу на чужині —

   Однаковісінько мені...

   Та не однаково мені,

   Як Україну злії люде

   Присплять, лукаві, і в огні

   Її, окраденую, збудять...

   Ох, не однаково мені!

Туга за Україною, стурбованість за її історичну долю, її майбутнє зливаються з ніжною любов'ю до найменших подробиць знайомого з дитинства побуту:

   А я дивлюся... і серцем лину,

   В темний садочок на Україну,

   Лину я, лину, думу гадаю,

   І ніби серце одпочиває...

Скорбота дає різні плоди. Не приведи доле додати оту останню краплину до моря народного терпіння. Кров'ю поллється та вода, що збиралася із сліз і поту. І не дає поет надії на милість ворогам, немає в його серці християнського прощення:

   Як понесе з України

   У синєє море

   Кров ворожу — отоді я

   І лани, і гори —

   Все покину і полину

   До самого Бога.

   Молитися... а до того

   Я не знаю Бога.

Не може вилитися з уст молитви, коли бачить Шевченко, як у рідному краї

   ...чорніше чорної землі

   Блукають люди; повсихали

   Сади зелені...

Жахливо стає: а якби міг поет зазирнути у майбутнє, у страшний голодомор тридцятих років „щасливого” XX століття? Удруге розірвалося б його щире серце!

Російський історик казав, що в кожного народу є своя Біблія. Священною книгою України став шевченківський „Кобзар”. Роки минають, але пережив усі завоювання „Садок вишневий коло хати”. І сучасний поет пише про дивовижне перевтілення:

   Антонич був хрущем і жив

   колись на вишнях,

   На вишнях тих, що їх

   оспівував Шевченко.

Це зветься славою і пам'яттю, а народжують їх лише любов до батьківщини та біль, лише зв'язок з рідною мовою, де б не жив і не творив поет.

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы