Трагізм образу української дівчини-покритки в поемі Т. Шевченка «Катерина»
Що може бути в житті кращим за юність? Здається, весь світ співає і радіє разом з тобою. Сонце світить якось по-особливому, неначе яскравіше і лагідніше, ніж раніше. Пташки співають тільки для тебе, цвітуть сади тільки для тебе…
Але чи завжди так було? Погляньмо на Україну часів кріпаччини. Прекрасна, недоторкана природа. Квітнуть вишневі і яблуневі сади, біленькі чепурненькі хатки визирають із верболозу. Люди змучені, понурені, забиті важкою, непосильною працею. Про яке щастя можна говорити, дивлячись на страшні картини людської недолі?
У центрі багатьох поезій Тараса Шевченка стоїть змучена поневіряннями і нужденним життям жінка. Заклопотана, змарніла, нічим не примітна. Чи про таку долю вона мріяла?
«Наймичка», «Сова», «Катерина», «Лілея»… Таких поезій Кобзаря не перерахувати.
Постійна увага поета до трагічного становища жінки за часів кріпацтва не випадкова. Це є ніби особистим горем поета. Варто згадати перше кохання Г. Шевченка Оксану Коваленко, яка стала жертвою кріпосницького ладу. Та й старша сестра поета Катерина змушена була коритися волі чужих людей, щоб мати хоча б щось для прожиття. Молодші сестри митця також згинули у наймах. І його бідну матір «ще молодую у могилу нужда і праця положили». Після всього пережитого і втраченого поет не міг залишатися байдужим до долі жінки-кріпачки.
От і виливаються на папір перші рядки майбутньої поеми…
Сумна доля Катерини, дівчини-покритки, дивиться на нас заплаканими очима.
У своїй поемі автор показав нам масштабне суспільне явище покріпаченої України, долю багатьох дівчат, жертв нещасливого кохання.
Трагічна доля головної героїні. Покохала вона панича-офіцера. Всю себе віддала йому. Думала, що це взаємно. А він поїхав і не озирнувся. Жодного разу не згадав про неї; поїхав назавжди. І все б нічого: пережилося б і забулося, якби і не дитина. І вже не знає Катерина, чи плакати, чи радіти. З одного боку, це ж дитина, його дитина. Але з іншого боку — що скажуть люди?
Жорстокі люди «у всі дзвони дзвонять». Неслава пішла по селу, чутки дійшли й до батьків.
Сидить батько кінець стола,
На руки схилився…
Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.
… Доню моя,
Що ти наробила?
Змучені обставинами життя, безсилі протистояти осудові односельців, батьки виганяють дівчину з хати. Без грошей, з малою дитиною на руках іде вона у світ. Чи могли вони вчинити інакше? Гадаю, що ні. Бо Україна тих часів була забобонною. Тоді думка оточення завжди ставилася вище за любов до рідних.
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Розпитавши дорогу у Московщину, Катерина просить у людей милостиню. Не для себе просить, для малого чорнявого Івана, що лежить на руках.
Зустріч з батьком сина завдала їй пекучого болю. Вперше вона подивилась правді в очі. Реально, без прикрас, поглянула на світ, жорстокий і байдужий, уявила майбутнє сина-байстрюка.
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш!»
Москаль зневажив матір свого сина, обізвав «дурою», «безумною». Увесь світ змінився для Катерини. День ніби змінився на ніч. Життя втратило сенс — для чого жити?
… Шубовсь у воду! —
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала…
Як пересторога необачним, необдуманим крокам дівчат звучать рядки поеми «Катерина»:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
І між рядками ніби чується голос Шевченка: «Вчитайтеся, вдумайтеся, збагніть історію Катерини, щоб у вашому житті не повторилася її доля».
Але чи завжди так було? Погляньмо на Україну часів кріпаччини. Прекрасна, недоторкана природа. Квітнуть вишневі і яблуневі сади, біленькі чепурненькі хатки визирають із верболозу. Люди змучені, понурені, забиті важкою, непосильною працею. Про яке щастя можна говорити, дивлячись на страшні картини людської недолі?
У центрі багатьох поезій Тараса Шевченка стоїть змучена поневіряннями і нужденним життям жінка. Заклопотана, змарніла, нічим не примітна. Чи про таку долю вона мріяла?
«Наймичка», «Сова», «Катерина», «Лілея»… Таких поезій Кобзаря не перерахувати.
Постійна увага поета до трагічного становища жінки за часів кріпацтва не випадкова. Це є ніби особистим горем поета. Варто згадати перше кохання Г. Шевченка Оксану Коваленко, яка стала жертвою кріпосницького ладу. Та й старша сестра поета Катерина змушена була коритися волі чужих людей, щоб мати хоча б щось для прожиття. Молодші сестри митця також згинули у наймах. І його бідну матір «ще молодую у могилу нужда і праця положили». Після всього пережитого і втраченого поет не міг залишатися байдужим до долі жінки-кріпачки.
От і виливаються на папір перші рядки майбутньої поеми…
Сумна доля Катерини, дівчини-покритки, дивиться на нас заплаканими очима.
У своїй поемі автор показав нам масштабне суспільне явище покріпаченої України, долю багатьох дівчат, жертв нещасливого кохання.
Трагічна доля головної героїні. Покохала вона панича-офіцера. Всю себе віддала йому. Думала, що це взаємно. А він поїхав і не озирнувся. Жодного разу не згадав про неї; поїхав назавжди. І все б нічого: пережилося б і забулося, якби і не дитина. І вже не знає Катерина, чи плакати, чи радіти. З одного боку, це ж дитина, його дитина. Але з іншого боку — що скажуть люди?
Жорстокі люди «у всі дзвони дзвонять». Неслава пішла по селу, чутки дійшли й до батьків.
Сидить батько кінець стола,
На руки схилився…
Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.
… Доню моя,
Що ти наробила?
Змучені обставинами життя, безсилі протистояти осудові односельців, батьки виганяють дівчину з хати. Без грошей, з малою дитиною на руках іде вона у світ. Чи могли вони вчинити інакше? Гадаю, що ні. Бо Україна тих часів була забобонною. Тоді думка оточення завжди ставилася вище за любов до рідних.
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Розпитавши дорогу у Московщину, Катерина просить у людей милостиню. Не для себе просить, для малого чорнявого Івана, що лежить на руках.
Зустріч з батьком сина завдала їй пекучого болю. Вперше вона подивилась правді в очі. Реально, без прикрас, поглянула на світ, жорстокий і байдужий, уявила майбутнє сина-байстрюка.
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш!»
Москаль зневажив матір свого сина, обізвав «дурою», «безумною». Увесь світ змінився для Катерини. День ніби змінився на ніч. Життя втратило сенс — для чого жити?
… Шубовсь у воду! —
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала…
Як пересторога необачним, необдуманим крокам дівчат звучать рядки поеми «Катерина»:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
І між рядками ніби чується голос Шевченка: «Вчитайтеся, вдумайтеся, збагніть історію Катерини, щоб у вашому житті не повторилася її доля».
