Образ України у творчості Т. Шевченка
Великий Кобзар українського народу Тарас Григорович Шевченко був вірним сином України. Він щиро любив свою Батьківщину, усе своє життя мріяв про її незалежність і свободу. Куди б не закидала його доля, де б він не опинявся, він завжди пам’ятав про рідні місця і усією душею прагнув якомога швидше повернутися до України, швидше зустрітися зі співвітчизниками і однодумцями. Туга і печаль Т. Шевченка за Україною, любов до Вітчизни, роздуми над долею поневоленого українського народу висловлені в більшості його неперевершених поетичних творів.
Наповнені піснями дівчат, облиті білим цвітом вишневі садки та інші картини рідного краю виникали в уяві Т. Шевченка в казематах далекого від України Петербурга. Свої спогади про рідний край поет відтворив у відомому кожному українцеві вірші «Садок вишневий коло хати», який вражає глибиною любові автора до природи свого краю, до свого народу. Не сподіваючись коли-небудь повернутися до України, Т. Шевченко намалював чудову картину:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть».
На засланні усі помисли Т. Шевченка теж були звернені до поневолених співвітчизників, до пригніченої України. У цей період творчості його поезія була сповнена роздумами про значення власних творів для українців, про те, як вони допомагали рідній землі. Наприклад, у вірші «Рідному краєві» поет пише про це так:
«Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона вогню святого?»
Поет завжди відчував нерозривний зв’язок з рідним краєм, прагнув висловити свою синівську любов до України. Перебуваючи у безлюдних казахських степах, він мріяв, щоб вітер доніс до нього хоча б «крихітку землі із-за Дніпра», мріяв повернутися до України, щоб ще раз помилуватися її чарівною природою:
«Може, ще я подивлюся
На мою Україну».
Кожним рядком своїх поезій Т. Шевченко засвідчував непереможне бажання бачити Україну незалежною і вільною, висловлював свою любов до рідної землі. З якою впевненістю і силою він писав:
«Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю».
Великий Кобзар був щиро впевнений, що невдовзі настане страшний суд над панством, поневолені співвітчизники розкуються і щасливо заживуть на оновленій землі. Він хотів бути похованим серед рідного українського степу. Про це він мріяв у поезії «Заповіт», та, ніби забувши особисті мотиви, якими розпочав цей твір, Т. Шевченко жадає, щоб ворожу кров Дніпро поніс у синє море. Про свою смерть він згадує лише кількома словами, а потім призиває українців до повстання.
Щира віра у світле майбутнє, любов до України і українського народу допомагали поетові вистояти і перенести усі поневіряння та злидні. З того часу, як жив і творив Т. Шевченко, минуло немало часу, але й сьогодні поезії великого Кобзаря про Україну зачаровують і дивують наших сучасників, вчать відданості рідній землі і безмірній синівській любові до неньки-України.
Наповнені піснями дівчат, облиті білим цвітом вишневі садки та інші картини рідного краю виникали в уяві Т. Шевченка в казематах далекого від України Петербурга. Свої спогади про рідний край поет відтворив у відомому кожному українцеві вірші «Садок вишневий коло хати», який вражає глибиною любові автора до природи свого краю, до свого народу. Не сподіваючись коли-небудь повернутися до України, Т. Шевченко намалював чудову картину:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть».
На засланні усі помисли Т. Шевченка теж були звернені до поневолених співвітчизників, до пригніченої України. У цей період творчості його поезія була сповнена роздумами про значення власних творів для українців, про те, як вони допомагали рідній землі. Наприклад, у вірші «Рідному краєві» поет пише про це так:
«Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона вогню святого?»
Поет завжди відчував нерозривний зв’язок з рідним краєм, прагнув висловити свою синівську любов до України. Перебуваючи у безлюдних казахських степах, він мріяв, щоб вітер доніс до нього хоча б «крихітку землі із-за Дніпра», мріяв повернутися до України, щоб ще раз помилуватися її чарівною природою:
«Може, ще я подивлюся
На мою Україну».
Кожним рядком своїх поезій Т. Шевченко засвідчував непереможне бажання бачити Україну незалежною і вільною, висловлював свою любов до рідної землі. З якою впевненістю і силою він писав:
«Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю».
Великий Кобзар був щиро впевнений, що невдовзі настане страшний суд над панством, поневолені співвітчизники розкуються і щасливо заживуть на оновленій землі. Він хотів бути похованим серед рідного українського степу. Про це він мріяв у поезії «Заповіт», та, ніби забувши особисті мотиви, якими розпочав цей твір, Т. Шевченко жадає, щоб ворожу кров Дніпро поніс у синє море. Про свою смерть він згадує лише кількома словами, а потім призиває українців до повстання.
Щира віра у світле майбутнє, любов до України і українського народу допомагали поетові вистояти і перенести усі поневіряння та злидні. З того часу, як жив і творив Т. Шевченко, минуло немало часу, але й сьогодні поезії великого Кобзаря про Україну зачаровують і дивують наших сучасників, вчать відданості рідній землі і безмірній синівській любові до неньки-України.
