Бережімо собори своїх душ! - варіант 1

   Собори душ своїх бережіть,

   друзі!.. Собори душ!

   О. Гончар. Собор

В історії кожної літератури є книги, які, ніби віхи, позначають сходження культури того чи іншого народу до духовних висот.

В українській літературі XX століття такою книгою є „Собор” О. Гончара. Він висвітлює складні проблеми буття людини в суспільстві. Роман утверджує силу і красу людського духу, збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною, не пам'ятає свого коріння.

Духовна краса людини — це та основа, що дає їй надію, сподівання, майбуття, перспективу. Назва твору досить символічна: це і реальна споруда, яка прикрашає робітниче селище Зачіплянку, і символ моральної чистоти та краси. Цей собор стукає в наші серця, він „ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунає православними месами, піснеспівами, шепоче жагою Спокут, він ще повен гріхами, у яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських прав, надій...”

Звичайне буденне людське життя, сповнене турбот, тривог, суєти, у цьому житті не завжди є місце для високості духу.

Що ж таке собор людської душі? Як ми повинні берегти його? Символіка роману, така складна і водночас проста, народжує висновки набагато ширші ніж ті, що стосуються суто змісту „Собору”.

Собор душі — це пам'ять кожного з нас, помножена на честь та совість. Той, хто пам'ятає історію свого народу, своєї Батьківщини, ніколи не зважиться

Ми повинні хоч іноді звертатись до прекрасного, духовного, аби зберегти собори своїх душ. Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією та наступними поколіннями. Що ж ми їм передамо у скарбниці історії та духовності, якщо не збережемо собори-будівлі та собори душі? Невже приречемо на духовне убозтво? Ні, бо поки існує література та мова нашого народу, поки ми бережемо пам'ять та той невідновлюваний дух багатьох століть, доти ми здатні будемо берегти собори своїх душ.