Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина

„Мова є сповіддю народу...” Ці слова поета П. А. Вяземського, сказані ним колись про російську мову, однаково стосуються кожної мови. Кожна мова, будучи сповіддю свого народу, тим самим стає необхідною і для інших народів, мова допомагає їм пізнати один одного, зближує. Мова — це душа народу, його культура, його характер, у мові здійснюється зв’язок часів, сучасне перегукується з минулим.

Упродовж багатьох століть наш народ всупереч заборонам та цькуванням, всупереч репресіям оберігав та викохував рідне слово, і тепер, у незалежній державі, йому доводиться змагатися за мову. За визнання української мови боролися визначні українські діячі, серед яких найбільш відомими є імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Потім була епоха Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської. І Олександр Олесь, і Микола Куліш, і Василь Симоненко та Василь Стус не могли жити спокійно в тій країні, де на її мову не звертали уваги, вважали її якимось непотребом.

Нарешті вона зазвучала і почала чарувати своєю мелодійністю, своєю неповторністю.

   Як гул століть, як шум віків,

   Як бурі подих, — рідна мова,

   Вишневих ніжність пелюстків,

   Сурма походу світанкова,

   Неволі стогін, волі спів,

   Життя духовного основа.

Читаєш ці рядки вірша Максима Рильського і розумієш, наскільки він правий у своїй впевненості. Дійсно, коли промовляєш слова українською мовою, відчуваєш, що минулі віки не пройшли для неї дарма. У мові відчувається перегук багатьох років неволі, пригноблення й одночасно великої любові українського народу до своєї Батьківщини. Я впевнений, що наша мова зачудовує усіх своїми чарівними піснями і дарує насолоду від промовляння навіть найпростіших слів. Особливо це відчутно, коли людина знаходиться далеко від рідної домівки. Там вона чує інші мови, які для неї не менш зрозумілі, але усе ж таки як іноді защемить серце, коли раптом Серед різноманіття чужих голосів ти почуєш знайомі, рідні з дитинства звуки.

Зараз іде тенденція до вивчення багатьох іноземних мов, щоб люди могли спілкуватися у будь-якій країні між собою. На мій погляд, це правильне рішення, адже ніяково себе почувати в іншій країні, не розуміючи ані слова. Вивчаючи англійську чи німецьку, французьку чи іспанську мови, ти знайомишся з культурою цих країн, краще розумієш почування і бажання різних народів. Адже відомо, що мова — це, перш за все, думки її народу. І краще, ніж це сказав Максим Рильський, мабуть, не скажеш:

   Немає

   Мудріших, ніж народ, учителів;

   У нього кожне слово — це перлина,

   це праця, це натхнення, це людина.

Я гадаю, що, знаючи мову, можна простежити не тільки її історію, а й історію усього народу. Саме у мові людина знаходить своє коріння, розуміє, що вона є лише часточкою великого цілого. Тому необхідно плекати і берегти рідну мову, щоб не губилися корені, щоб люди не забували свого минулого і намагалися передати нащадкам у спадок свою велику любов до рідної землі. На думку Дмитра Павличка, слово — це „пісня, сила і відвага”.

Не хотілося б, щоб згодом ми могли тільки на сторінках запилених томів знаходити колись дуже знайомі слова. Це вважалося б знищенням цілої нації, яка загубила свої національні корені.

Я дуже пишаюся тим, що народився на українській землі, що знаю мелодійну рідну мову, що чую чудові українські пісні, які відомі, мабуть, усьому світові. Це — моя мова, мова мого народу. І скільки б не минуло часу, я ніколи не зможу зректися цього. Хоч я і вивчаю інші мови і знаю історію інших народів, для мене на першому місці завжди буде моя рідна мова, українська. Ще ніколи не забуваю про те, що наш народ — не єдиний у світі. Тому мені близькі слова: „Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина”.