Українська мова в поезії

Усе проходить, і ніщо не вічне під сонцем. Спливають царства, руйнуються міста, під склепіннями храмів пасуться кози. Невмируща тільки мова, і доки людина розмовляє, вона ще людина.

Хлібом насущним завжди була для українців мова. Коли котились хвилі турецьких яничарів по наших степах, коли люди не будували домівок, бо раз у раз їх руйнували загарбники — що тримало народ, що зберігало його єдність? Тільки спільна мова. Коли „старші брати” в Москві й Кракові бажали скорити вільний наш дух, що намагалися вони знищити в першу чергу? Українську мову. Мова — це пам’ять про минуле й стежина в майбутнє.

Із невичерпної скарбниці мови дістають поети слова про мову ж, знаходять нові й нові образи, щоб висловити свою любов та вдячність. Прості рядки Володимира Сосюри — як заповіт:

   О мово рідна! Їй гаряче

   віддав я серце недарма.

   Без мови рідної, юначе,

   й народу нашого нема.

Богдан-Ігор Антонич вивчив українську мову в 17 років, в університеті, і віддав їй борг тим, що написав нею чудові вірші, присвятивши один із них рідному слову:

   Слухай: Батьківщина свого сина кличе

   Найпростішим, неповторним, вічним словом.

   У воді відбились зорі і обличчя,

   Кароокі люди і співуча мова.

У вигнанні Шевченко живе рідною мовою, материнською піснею і молитвою:

   Ну щоб, здавалося, слова...

   Слова та голос — більш нічого,

   А серце б’ється — ожива,

   Як їх почує.

Творцями й боржниками рідної мови відчувають себе поети. Мова, як розкішна квітка, потребує турботи. Максим Рильський болісно переживав усяке спотворення нашого слова й закликав:

   Як парость виноградної лози

   Плекайте мову Пильно й ненастанно

   Політь бур’ян. Чистіша від сльози

   Вона хай буде.

Рильський збагатив літературну мову, додавши словам нових значень, яскравих кольорів. Але ніколи не відчував себе її хазяїном — тільки сином, тільки учнем.

Роль рідної мови в історично-культурному становленні нації розуміють сучасні поети — Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Василь Симоненко. У всіх у них знайшлися добірні слова про нашу мову — солов’їну, співучу, багату. Вони навчалися їй, як Андрій Малишко:

   У трави-веснянки, у гори крутої,

   в потічка веселого, що постане річкою,

   в пагінця веселого, що зросте смерічкою.

Ми зустрінемо нову весну України, ми повинні, як живий вогонь, зберегти й передати наступним поколінням золоту рідну мову.