Про що мовчить граніт

Війна... Вимов це слово — і побачиш, як у наших укритих сивиною бабусь і дідусів зразу зникне усмішка з обличчя, на чоло ляжуть глибокі зморшки і в очах з’явиться невимовний сум. Війна. У цьому слові — біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся й тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.

Напад фашистських загарбників не обійшов стороною й наше місто. Воно перебувало під окупантами з 21 жовтня 1941 року до 8 вересня 1943 року — майже 2 роки! Та жителі Донецька не підкорилися ворогові. Відважно й мужньо боролися вони проти загарбників, зазнали величезних втрат, натерпілись стільки лиха, але ворога все-таки було вигнано з нашого міста.

Під час окупації фашисти лютували та знущалися над людьми: скинули у ствол шахти більше сімдесяти п’яти тисяч чоловік, замучили в концтаборах понад дев’яносто дві тисячі чоловік. Щоб увічнити пам’ять загиблих, біля Палацу культури Донецького металургійного заводу був установлений пам’ятник „Жертвам фашизму”.

Одного разу зі ш коли нас повели на екскурсію до цього пам’ятника. Це було навесні, напередодні свята Перемоги. Ми всі йшли з квітами в руках і весело гомоніли. Наблизившись до пам’ятника, усі відразу замовкли. Я прислухалася. Мені здалося, що я чую стогін катованих, прокльони безвинних жертв. Перед очима постали страшні картини. Темні, похмурі галереї, розділені на крихітні кімнатки, а в них.... Ні, це вже не люди — чорні, худі, знесилені постаті, тіні, що тільки нагадують людей. І раптом — гучний голос, що луною прокотився по всьому підземеллі: „Ні, ми не скоримося вам! Будьте прокляті, фашистські нелюди!”

У моїй уяві постали ті, кого більше немає з нами, хто вмер у нелюдських муках, але не скорився катам. Я мовчки поклала квіти до підніжжя пам’ятника й подумки подякувала їм, нашим вічним солдатам.

Війна скінчилася шістдесят сім років тому, але час не послабив біль. Ми будемо завжди пам’ятати тих, хто ніколи не прийде, їх подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

Людина не вибирає собі Батьківщину, як не вибирає матір. Ми народжуємося, одержуючи разом з життям як безцінний дар Вітчизну, материнську ласку, рідну мову. Крізь роки проносить людина любов до того куточка землі, де вона побачила світ, де все їй знайоме, звичне й рідне. Помиляється той, хто вважає, ніби підлітковий вік — то тільки підготовка до справжнього життя, яке почнеться потім, колись, пізніше... Ні, життя вже почалося! Про це свідчать пам’ятники дітям-героям. Дітям, які, не шкодуючи свого життя, боролися за волю й щастя своєї Вітчизни. Вони пліч-о-пліч зі старшими йшли в бій, широко відчиняючи двері в майбутнє. Вони не були зодягнуті в модний одяг. Частіше напівголодні й обідрані, вони жили впевненістю, що настануть прекрасні часи. А скільки їх загинуло в роки Другої світової війни! Про це нагадують пам’ятники, які є в кожному місті. Ці священні місця викликають почуття болю. Хлопці й дівчата загинули, будучи ще підлітками. Вони ще не знали життя. Ми ніколи не забудемо їхні подвиги. Пам’ять про них буде жити вічно, поки живуть люди на землі.

Кожен рік 9 Травня ми вшановуємо пам’ять полеглих у боях за рідну землю. Слухаємо розповіді свідків тих подій, уважно дивимося їм в очі. Як багато бачимо ми в тих очах! І думаємо, думаємо про все. Про те, що було, і про те, що буде. І раптом розуміємо: яке ж це щастя — безмежне й чисте блакитне небо над головою! 1 завтрашній день, якого чекаєш із надією й радістю! Тож хай ніколи не повториться той жах, назва якому — війна.