Художній дивосвіт — поруч

Донецька земля... Коли промовляєш ці слова, відразу постають перед очима безкраї степи, якими мандрували ще скіфи, високі терикони, які нагадують про те, що Донбас — столиця вугляного краю, чарівні голівки червоних троянд, які звеселяють око літнього дня. Це — моя рідна земля, мій чарівний Донецький край, без якого я не зможу жити. Він навічно увійшов до мого серця, мій Донбас, моя Батьківщина.

Відомо, що цей край оспівано ще у „Слові о полку Ігоревім”. Це мене зовсім не дивує, адже багатства Донбасу, його велична природа чарували наших далеких предків. Вони намагалися заселити ці щедрі землі, щоб відчувати себе такими ж багатими, як ці степи. Спочатку скіфи-мандрівники було оселилися на родючих землях Донеччини. А потім... Багато чого пам’ятає наш край: і мирні часи, і страшні війни! Пам’ятає і про нелегку долю наших прямих предків — шахтарів. Хоч і тяжкою була доля наших предків, але вони не втратили духовного багатства і зуміли залишити нам у спадок чудові краєвиди, багату землю та почуття гордості за рідний край.

І не тільки у „Слові” йдеться мова про наш край! Згадаймо славнозвісну пісню про Савур-Могилу! Утікачі хотіли дістатися туди, бо знали, що вона охороняється безкорисливими козаками:

   Де Савур-Могила, широка долина,

   сизий орел пролітає,

   славне військо, славне Запорозьке

   у поход виступає.

Та земля не вважається щедрою, яка не народжує таланти. Донецька земля виявилася щедрою на них. Вона подарувала усьому світові безліч талановитих поетів та письменників, серед яких мені найближче ім’я Спиридона Черкасенка. Цього поета вражають і неосяжні степи, і „небесний океан” Донеччини:

   Журливий вечір наді мною

   Загадкою мовчить, ховає таїну...

Дійсно, донецька земля сповнена таємничості. Коли дивишся вночі у чорне небо, яке нагадує променистими зорями стоокого велета, розумієш, наскільки ти любиш свій рідний край. А коли стоїш серед широкого степу та на повні груди вдихаєш його пахощі, то відчуваєш себе володарем усього світу. П’янкий аромат гіркого полину нагадує знову і знову, що ти — нащадок волелюбних скіфів.

Я вірю, що ніколи не зраджу свій край, і, щоб не сталося, завжди буду повертатися до його безкрайніх степів, як це робив Володимир Сосюра. Він зрісся з донецькою землею серцем, він поніс шляхами життя невгасиму любов до неї. І в часи скрути, і в часи радощів душею він був завжди поряд зі своєю Донеччиною. Тому так зворушливо звучать слова:

   Коли доводиться в краях твоїх бувати,

   од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...

   Щоб сили для пісень джерельної набрати,

   я серцем до землі донецької тулюсь...

Справді, людина набирається сили тільки від рідної землі, щоб потім вірно служити їй та своїм землякам. Адже, на мою думку, відірвавшись корінням, забувши про рідний край, втрачаєш і часточку свого серця, яке навічно належить батьківській землі. Лише самовіддана любов спроможна робити дива, спроможна відкласти свої справи заради справ, які важливі рідній землі.

Час усе змінює, та не можна змінити ставлення людини до рідного краю. Підсвідомо це розуміє кожен з нас. І переповнює серце гордість за те, що є на карті й у наших душах Донеччина, щедра, щира Батьківщина, вічна любов, вічна земля. Так і хочеться мені сказати словами В. Сосюри:

   Хочу я, мій краю, для пісень про тебе

   Простору узяти у ясного неба,

   Барв і аромату — з квітів степових,

   Музики в природи, що кругом розлита,

   Ніжності у вітру, що цілує квіти,

   Щоб ти жив, мій краю, у піснях моїх.

   Щоб ти жив вічно...