З історії нашого міста
Київ — моє рідне місто. Тут народилися мої батьки, тут народилась і я. Уже більше десяти років я росту і змінююся разом із моїм містом.
Історія Києва така багата, що всіх книжок у світі не вистачить, аби описати її детально. Коли ж я думаю про своє місто, мені чомусь згадується рік 1943, осінь. Тоді війська Першого українського фронту під командуванням генерала Ватутіна, наступаючи з плацдармів північніше Києва, прорвали оборону фашистів і звільнили столицю України. Ця подія сталася 6 листопада 1943 року.
Думаючи про ті часи, я мимоволі уявляю собі похмурі, розбиті бомбардуваннями вулиці Києва, його жителів — жінок, дітей, старих, — яким вдалося вижити. І ось Хрещатиком проходять радянські війська. Гуркочуть танки, крокує піхота. Там і тут серед руїн можна побачити червоні прапори — це місто зустрічає своїх визволителів. Очі киян сяють надією і радістю: скінчилися довгі місяці окупації, тепер можна починати відбудову життя.
У той святковий день майже шістдесят років тому я б разом з усіма вийшла на зруйнований Хрещатик. На мені була б моя найкраща сукня, а в руці я б тримала маленький червоний прапорець. Здається, я бачу, як посміхаються з башти танку стомлені танкісти. Ось хтось дарує їм невеличкий букетик квітів. У листопаді — квіти? Так, це квіти нашої Перемоги.
Багато років минуло з тієї пори. Уже майже шість десятків років ми живемо без війни. Наше місто тепер є столицею незалежної України. Я вважаю, що нам слід зберігати пам’ять про ті буремні часи. Бо ж це не тільки історія Києва, це — історія народу.
Історія Києва така багата, що всіх книжок у світі не вистачить, аби описати її детально. Коли ж я думаю про своє місто, мені чомусь згадується рік 1943, осінь. Тоді війська Першого українського фронту під командуванням генерала Ватутіна, наступаючи з плацдармів північніше Києва, прорвали оборону фашистів і звільнили столицю України. Ця подія сталася 6 листопада 1943 року.
Думаючи про ті часи, я мимоволі уявляю собі похмурі, розбиті бомбардуваннями вулиці Києва, його жителів — жінок, дітей, старих, — яким вдалося вижити. І ось Хрещатиком проходять радянські війська. Гуркочуть танки, крокує піхота. Там і тут серед руїн можна побачити червоні прапори — це місто зустрічає своїх визволителів. Очі киян сяють надією і радістю: скінчилися довгі місяці окупації, тепер можна починати відбудову життя.
У той святковий день майже шістдесят років тому я б разом з усіма вийшла на зруйнований Хрещатик. На мені була б моя найкраща сукня, а в руці я б тримала маленький червоний прапорець. Здається, я бачу, як посміхаються з башти танку стомлені танкісти. Ось хтось дарує їм невеличкий букетик квітів. У листопаді — квіти? Так, це квіти нашої Перемоги.
Багато років минуло з тієї пори. Уже майже шість десятків років ми живемо без війни. Наше місто тепер є столицею незалежної України. Я вважаю, що нам слід зберігати пам’ять про ті буремні часи. Бо ж це не тільки історія Києва, це — історія народу.
