Мово рідна, світи в ріднім домі!

Для кожної людини рідний дім — це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово.

Слово, мова — це те, що нам дає можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова — українська, тому що наша земля — Україна. Так вже сталося в історії нашої країни, що внаслідок русифікації, котра тривала кілька століть і в Росії, і в СРСР, мова українська поступилася перед мовою російською. Ми всі розуміємо, що жити у себе вдома і говорити мовою сусіда — це неповага до своєї землі, до своєї країни, до її історії, культури. Не буде мови — не буде й народу. Народ, який століттями відстоював свою незалежність і право на існування, не може втратити свою мову. Вона живе в піснях, переказах, легендах, в історії і в сьогоденні. Є мови більш і менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу, та наймиліша і найдорожча для людини її рідна мова. Як просто й разом із тим зворушливо писав про це Тарас Шевченко:

   Ну що б, здавалося, слова...

   Слова та голос — більш нічого,

   А серце б'ється — ожива,

   Як їх почує!..

Рідна мова найзрозуміліша і найближча, бо бринить із ласкавих бабусиних вуст, з дідусевої говірки, з маминої пісні, з батьківського слова, часом суворого, а часом жартівливого. Повинна жити мова, яка стала пісенною в далекі часи Івана Вишенського і Григорія Сковороди, яка пролунала на весь світ піснями „Наталки Полтавки” Івана Котляревського та гостротою Шевченкового вірша. Слово Тараса підхопили справжні сини та дочки українського народу, відшліфували, збагатили та принесли в духовну скарбницю країни. Нам відомі імена Марка Вовчка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стуса та багатьох інших письменників, які своєю творчістю виборювали право на існування цієї мови. Пройшовши тернистим шляхом випробувань, борючись з русифікацією, українська мова оживає в школах і дитячих садках, на телеекранах, на високому рівні державного спілкування. Плекають, пестять її наші поети і письменники. Черпаючи з народного джерела, вони дарують нам слово наше рідне. Людина, яка забуває рідну мову, втрачає душу.

   Мово рідна, слово рідне,

   Хто вас забуває,

   Той у грудях не серденько,

   Тільки камінь має,—

сказав поет Сидір Воробкевич. Рідна мова повертається в рідну домівку. Відроджуючи українську державність, ми хочемо, щоб наша мова сяяла в сузір'ї інших мов, щоб наша земля квітла в сузір'ї інших країн.

   Мово моя українська —

   Батьківська, материнська.

   Рідна мені до болю, —

   Дужий я із тобою.

   (В. Бичко.)

Хай же благословляє нас рідна мова на нові звитяги й відкриття, на чесні вчинки.