В нас єдина мета — Україна свята, нездоланна ніким і ніколи (твір-розповідь)

   Гляньте, друзі, сонце грає,

   Мужньо в душу лине.

   Будь могутня, Україно.

   Вічна! Незборима!

   П. Ткачук

Людина починається з любові до матері, з уміння любити й шанувати людей. Рідна мама й рідний тато, рідна земля й рідна Україна, рідна мова... Рідний, рідне, народ, рід — однокореневі слова. Ці слова святі. Вони тримають нас на світі й учать любові до нашої України, нашої нації. Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову, культуру.

Україна — це край невимовної краси і тяжкої недолі. Українці пишаються тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні своєї слави, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули мільйони її дочок і синів. Пізніше вона відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю лицарів правди і волі.

Ми не можемо забути криваві сторінки історії нашої рідної України. Вона зазнала багато такого лиха, яке буває тільки в найстрашніших казках.

Хіба можна забути про звірства кримських ханів і польської шляхти, що хотіли поставити український народ на коліна? Але ми знаємо, як піднімалися мужні, волелюбні люди — козаки, щоб врятувати рідну землю від поневолення і занепаду, від духовного спустошення.

Прикладом служіння рідній землі стали подвиги січових стрільців, для яких девізом були слова М. Вороного: „Серця кров і любов — все тобі віддати в боротьбі”. Вони йшли в бій „за рідний край, за народ свій, за долю України”.

Я переконана, що душа кожного письменника ніжна, чутлива до народного горя. Він не може забути тих, кого катують, над ким знущаються. А тому цілком зрозуміла та величезна роль, яку відігравали й відіграють письменники в боротьбі за незалежність нашої України святої, нездоланної ніким і ніколи.

Тарас Шевченко! Великий Кобзар! Кожен його рядок пройнятий уболіванням за долю рідної землі, прагненням підняти на боротьбу за волю і незалежність одурений, покірний народ.

Шевченкове життя — зразок патріотичного служіння Батьківщині. Його поема „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм... моє дружнєє по- сланіє” — це твір, що заклав підмурок національної честі українців, бо втілює минуле, сучасне й майбутнє нації. Ця поема — своєрідна програма національно- культурного, соціального й політичного визволення України. Поет вірить у незнищенність духовного потенціалу України. Наприкінці твору Т. Шевченко закликає українців обійнятися, брататися, щоб ожила справжня, велика і непорушна єдність національної родини, щоб тихий, ясний світ засяяв над Україною.

П. Куліш сказав про Шевченка: „Се вже був не кобзар, а національний пророк”. І дійсно, пророче звучать слова поета:

   І забудеться страмотня

   Давняя година.

   І оживе добра слава,

   Слава України,

   І світ ясний, невечірній

   Тихо засіяє...

   Обніміться ж, брати мої,

   Молю вас, благаю!

Ця поема — поетичний заповіт нам, нащадкам.

А Максим Рильський переконує й запевняє нас, що ніякий ворог не осквернить тієї землі, „що освятив Тарас своїми муками-ділами, що окрилив громовозвукими словами”.

Шевченківський вогонь любові до України, до свого краю горів і в душі мужнього співця, нашого земляка Володимира Сосюри. Крізь усе своє життя він гордо й нескорено проніс заклик:

   Любіть Україну, як сонце любіть...

Його серце було сповнене любов'ю до України:

   Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно,

   Красуне, страднице моя!

В. Сосюра любив Україну, вірив у неї.

Україна... Вона й у серці Василя Симоненка. Прислухаюсь до мудрих слів поета, які звучать для мене, наче порада:

   Можна все на світі вибирати, сину,

   Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Слова ці будуть вічно жити в моєму серці.

Уже не один раз перечитую вірші Василя Стуса. Яку глибоку любов проніс поет у душі через своє коротке й важке життя! Він уболіває за рідним краєм:

   Сто років мучених надій,

   і сподівань, і вір, і крові

   синів, що за любов тавровані.

   Сто сердець, як сто палахкотінь.

Василь Стус болісно переживає негаразди суспільні, політичні, моральні. Їх він сприймає як власне нещастя і недолю всього народу. Він вважав, що тільки тоді можна називатися Людиною, коли ти найчесніший, найпалкіший син або донька своєї землі.

Нещодавно в Україні була прийнята Конституція. Але яких зусиль, яких кривавих жертв коштувала нашому народові ця довгоочікувана воля!

Ми не можемо забути і Берестечка, і заслання Т. Шевченка, і заборону української мови, і розгромлену Коліївщину, і голодомор 1933-го, і „розстріляне Відродження” 20-40-х років, і смерть цвіту нашої інтелігенції в брежнєвських концтаборах, і страшні дзвони Чорнобиля...

Я думаю, найкращим пам'ятником для тих, хто загинув за Україну святу, буде наше бажання будувати вільну незалежну державу. І для цього треба не тільки говорити про свою любов до рідної країни, а й самому працювати, віддавати всі свої сили.

Я вірю, що ми воскреснемо по-справжньому, бо світить нам пророцтво Тараса Шевченка: „Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. І буде наша Україна вільною, демократичною, багатою, незалежною країною, де не буде панів-недолюдків, що „правдою торгують” або зневажають те, за що боролися наші предки — свою національну культуру, мову, звичаї, віру і традиції.

Український поет Федір Тишко запитує: „Як же нам жити на рідній землі, щоб... наша квітуча і щедра земля справді для людства раєм була?”

А далі читаємо відповідь:

   За синєє небо,

   За жовте колосся

   Боротися треба,

   Щоб краще жилося.