Образ Орфея як персоніфікація сили мистецтва, що приборкує природу і одухотворяє світ (за поезією Райнера Марії Рільке „Орфей, Еврідіка, Гермес”)

У поезії двадцятого століття творчість видатного австрійського поета Райнера Марії Рільке посідає особливе місце: вона ніби синтезувала в собі різноманітні культурні традиції, але залишилась при цьому самобутньою і навіть мала значний вплив на творчість багатьох інших поетів із різних країн. Та, на відміну від розмаїття знань про культурні здобутки та літературних знахідок, багатством тем творчість Рільке не вирізняється. Провідною для нього була тема про місце мистецтва в світі, але її Рільке досліджував різнобічно: звертаючись і до вже наявних у світовій літературі образів, доповнював їх особистим тлумаченням, а також створював власні. В його поезії відбиваються здобутки різних видів мистецтва — і музики, і скульптури, й архітектури. Останнє було зумовлене світоглядом поета і робилося свідомо: Рільке вважав, що цілісність будь-яким творам надає розуміння сутності творчості, однакової для всіх видів мистецтва. Звідси у його віршах надзвичайна виразність і пластичність образів: і зорових, і ритмічних, і музикальних, й інших. Отже, природжений талант самого Рільке доповнювався свідомою концепцією, знання якої допомагало пізніше його послідовникам. Хоча б через це з його точкою зору на головний предмет дослідження варто ознайомитися.

Можна поспостерігати еволюцію поглядів Рільке на мистецтво. У ранніх творах поет вважав мистецтво ірраціональним процесом, що народжується незалежно від волі поета і керується інтуїцією. Переживання поетичного відкриття світу були головним мотивом. Пізніше Рільке прагне зрозуміти справжні джерела творчості й її сутність. Підсумком творчих шукань поета став збагачений його власним розумінням образ Орфея.

У „Сонетах до Орфея”, у вірші „Орфей, Еврідіка, Гермес” Рільке висловлював власні гуманістичні сподівання, що мистецтво може надати цьому світові гармонію, зробить його дійсно людяним. Цикл про Орфея у цього поета — своєрідне поетичне заклинання. Але не лише це. Коли Рільке писав „Орфей” — він мав на увазі слово „мистецтво”. Де йдеться про дії Орфея, можна прочитати між рядками принципи творчості самого Рільке.

Давньогрецькі міфи й легенди подарували світу образ поета й співця Орфея, що був здатен зачаровувати своєю творчістю все живе і неживе. Цей образ надихав багатьох митців — письменників, поетів, художників, композиторів та інших.

За надзвичайний талант Орфею було дозволено навіть спуститися до Царства Аїда — місця, де живуть тіні померлих, — щоб врятувати загиблу кохану. Лише одну умову не зумів виконати Орфей: не озиратися. Але тінь Еврідіки рухалася надто безшумно, кроків її було не чути, й Орфей не витримав...

Та він собі казав: „Вони ідуть”,

казав це гучно й до луни вслухався.

Так змальовував душевний стан свого героя Рільке у вірші „Орфей, Еврідіка, Гермес”. Та поразка Орфея в дивній спробі перемогти смерть зумовлена іншими причинами, не мистецькими, швидше браком довіри. Значно важливіше, що його талант узагалі дістав такий шанс.

Для Рільке легенда про Орфея — символ спроби врятувати світ за допомогою краси. Він бачив у мистецтві єдиний порятунок із безвиході суєтного й шаленого буденного життя, де люди ненавидять одне одного. Образ Орфея — це ще й подолання відчуженості людини.

„Орфей — це сила мистецтва, що сприяє перетворенню хаосу в космос — світ причинності й гармонії, форм і образів, справжній „людський світ”, — писав про цикл поезій Рільке Д. Наливайко.

Джерелом натхнення Орфея, на думку поета, були вже земні пристрасті, що потім завдяки одухотворенню талантом набували космічного масштабу. Наприклад, кохання до Еврідіки і біль від її втрати:

Така кохана, — то її ця ліра

Оплакала за плакальниць усіх,

Аж світ на плач суцільний обернувся...

У цьому полягає різниця між звичайною людиною і творчою: відчувати сильні пристрасті багато хто може, але потрібен талант, щоб почуття перейшли межі окремої особистості. Ніби збільшувальна лінза, натхнення поета підсилює їх, надає їм нової якості, збуджує здатність бути почутими. Не почуте не може знайти відгуку в інших душах.

З точки зору поета, головна трагедія людини — це її самотність. Звичайні люди приречені на нерозуміння. Вони самотні й у своєму житті, й у Всесвіті. З цієї тези і з'являється ще одне розуміння функції мистецтва: воно є можливістю усвідомити цю самотність і водночас засобом її подолання.

Перед талантом Орфея схилялися звірі та стихії, хоч передавав їм він власні почуття, і тим самим змінював світ навколо себе. Розуміння об'єднувало. Весь світ плакав над горем Орфея, бо весь світ зачаровувався прекрасним, про яке співав Орфей у кращі часи.

Отже, Орфей Рільке персоніфікував найголовнішу сутність мистецтва.