Поезія «Визначення мистецтва» як вияв художньої філософії Б. Пастернака

Б. Пастернак — поет підкреслено нетрадиційний, відмінний від інших поетів, своїх сучасників, як за поетичною манерою, так і за тематикою. Його не цікавлять злободенні, гостро-соціальні, політичні та громадянські теми, які були актуальні у сучасній йому радянській поезії. Центральне місце в його творчості відведено темі природи. Пастернак уподібнює природу людині, пейзаж у нього стає не тільки головним героєм твору, а й ініціатором дій, набуває значення морального взірця і виступає в ролі своєрідного наставника.

Центральне місце у художній філософії Б. Пастернака посідає думка про спорідненість природи та мистецтва. Поет не вважав мистецтво «другою реальністю», яка відображає природу або суперничає з нею, навпаки, воно є органічною часткою природного світу. Мета мистецтва — знаходити приховані скарби у зовнішньому світі та висвітлювати закони і таємниці природи. І зароджується мистецтво, на думку Б. Пастернака, у природних надрах.

Ці уявлення поета найбільш переконливо відбилися у його вірші «Визначення поезії», який входить до збірки «Сестра моя — життя» (1917).

Поетичне мистецтво із найперших рядків твору постає у вигляді образів-метафор, які дуже різноманітно характеризують природу:

Це — загуслий заливистий свист,

Це — на березі лускіт льодинок.

Це — умерзлий у темряву лист,

Це — кількох солов'їв поєдинок.

Якщо проаналізувати їх, то виявляється, що у переліку явищ природи, в якому «притихлий горох» співіснує поруч зі Всесвітом, стерті кордони між мистецтвом та природою, прозою життя та поезією, побутом та буттям, зовнішнім світом та ліричним «Я». Природа у вірші не статична: вона бореться, видає симфонію різноманітних звуків, отже, живе, уподібнюючись людині. Ліричний герой вірша відчуває свою спорідненість з природою і переживає її як потрясіння, як замилування, як чуттєвий екстаз. Він дуже експресивно сприймає життя: у нього тремтять вологі долоні, коли він намагається «зорю до садка донести».

Звичайні причинно-наслідкові зв'язки між предметами замінені у вірші на асоціативні. Зміст поезії розкривається у зіставленні двох мотивів. Мотив солов'їного співу вказує на покликання поета. Другий мотив вірша — зірки, зоряне небо, Всесвіт. Голос поета звернутий саме до зірок, які мовчать. Можливо, це говорить про розуміння Пастернаком поезії як сили, яка має пробити стіну глухої байдужості оточуючих і розбудити в них творчі сили. Це і є призначенням поезії і поета, сенсом їх існування.

У цьому творі поет розкриває традиційну для лірики тему поезії у незвичній формі. Побудова твору більше подібна до логічного означення предмета, ніж його емоційного ліричного опису. Першим таку конструкцію, засновану на багаторазовому повторенні «Це», використали спочатку А. Фет, а потім О. Блок.

Містичну єдність ліричного героя вірша Пастернака і природи підмітила і відчула М. Цвєтаєва. Про це вона написала у листі до поета: «Ви не людина і не поет, а явище природи. Бог задумав Вас дубом — зробив людиною, і у Вас влучають усі блискавки...»

Дійсно, оригінальному, незвичному поету саме «блискавки» з боку влади значно вкоротили життя. Але його оригінальні думки і вірші залишилися назавжди, закарбовані у рядках, потаємний зміст яких відкривається лише закоханим у поезію.