«Сила людини в її друзях» (індійське прислів’я) (за назвою Дж. Р. Кіплінга «Мауглі»)

Людське суспільство так влаштовано, що майже кожен із нас має друзів і ворогів. Головне, щоб друзів було більше і вони були справжніми й вірними.

Закони людські дзеркально відобразилися у джунглях, куди потрапив Мауглі. ! першої ж миті перебування в джунглях його захищала Мати Вовчиця. Він ріс з її дітьми, вовчатами, вона вчила їх полювати, ховатися, заганяти звіра, обережності й вправності. Батько Вовк навчав його великої мудрості розрізняти звуки, аж доки кожен звук не став для нього зрозумілим.

Поступово коло друзів збільшувалося. Серед них — мудра пантера Багіра, що вчила Мауглі лазити по деревах, Балу, який розкривав Закони Джунглів. Від нього Мауглі дізнався, якою смачною їжею є горіхи й мед. А ще старий ведмідь навчав людське дитинча «усіх Законів лісу й води, щоб той міг шанобливо розмовляти з усіма мешканцями джунглів». Пітон Каа вражав мудрістю, яка потім знадобилася Мауглі, коли його обрали вожаком зграї.

Мауглі назавжди запам'ятав Великий Закон Джунглів: «Ми однієї крові — ти і я». Можливо, тому він знаходить спільну мову з холоднокровним самотнім і мудрим Каа, могутнім слоном Хатхі, коршаком Чилі.

Усі жителі джунглів визнали силу Мауглі, коли той приніс на Раду горщик з вогнем. Червону Квітку (так називали звірі вогонь) боялися усі жителі джунглів, а володіти нею міг тільки той, хто дійсно був найсильніший. Цей вчинок дав право Мауглі стати господарем джунглів. А підказала зробити так його добра подруга — мудра Багіра. Взагалі, саме завдяки турботі друзів хлопчика Мауглі виріс моровим, розумним і дужим.

Як вчить народна мудрість, друзі ніколи не вимагають нагороди за свою допомогу. Вони просто звикли бути завжди поруч, вчасно підставити плече, дати розумну пораду тощо. І в цьому їх найбільша цінність. Щасливий той. хто має справжніх, щирих друзів. Це і є найбільше багатство.

Зображення любові до природи у вірші Алкмана «Сплять усі верховини гірські...»

Ніч... Дивна, чарівна, таємнича, містична... Недарма її полюбляють письменники, художники, музиканти. Ґете, Пушкін, Лєрмонтов, Байрон,Гоголь, Тютчев, Шопен та багато інших митців зверталися до цього образу. Кожен із них відкривав все нові й нові грані її чарів і таємниць.

У творчій спадщині давньогрецького поета Алкмана теж є поезія, сповнена нічних таємниць і звуків. Це вірш «Сплять усі верховини гірські...».

Гірські вершини і стрімчасті скелі, байраки й провалля, нори плазунів і земля — усе поринуло в тихий сон. Птахи, бджоли, хижий звір у хащі, навіть страховища в морських глибинах огорнуті сном. Поет неначе пропливає над нічною землею, спускається на морське дно.

Ніщо не поворухнеться у природі, навіть вітер заснув. Млість розливається у природі і заволодіває людиною, яка ніби зливається з природою і розчиняється в нічній тиші. Поезія Алкмана навіює спокій, викликає почуття умиротворення і блаженства.

Незмінність пейзажу ще краще допомагає читачеві милуватися природою. Використання великої кількості епітетів надає авторові змогу «малювати» словом, а художні прийоми «відтворюють» музику ночі. Недарма російський поет В. Вересаев назвав свій переклад цієї поезії Алкмана «Ноктюрн», тобто твір, навіяний чарами ночі. Дійсно, ці чари такі могутні, що й досі полонять серце мільйонів сучасних читачів.