"Жага до життя" сюжет

Сюжет оповідання Джека Лондона “Жага до життя” незвичайний, філософський та повчальний.

Джек Лондон “Жага до життя” сюжет

Головний герой оповідання «Любов до життя» разом зі своїм товаришем відправився на пошуки золота. На зворотному шляху у них закінчилися запаси їжі і патрони. Вони більше не могли добувати їжу і сильно голодували. З кожним днем вони втрачали все більше сил.

І ось одного разу головний герой, переходячи через струмок, підвернув ногу. Він став відставати від товариша, а той нічим не допоміг, кинув його і пішов далі один. Герой оповідання перемагаючи біль, пішов слідами свого товариша. Він знав дорогу. Вона вела до схованки, в якому були заховані снасті для рибної ловлі, патрони і трохи їжі. Це повинно було врятувати йому життя. Він змушував себе думати, що дійде до тайника і що Білл (так звали його товариша) почекає його там. Але сил залишалося все менше і менше. Він постійно думав про їжу. Йому зустрічалися олені, але він не міг їх убити – не було патронів.

Одного разу він мало не зловив куріпку голими руками, але вона вирвалася; залишивши тільки у нього в руці три пера. З кожною новою невдачею він все більше і більше падав духом, але потім знаходив в собі сили продовжити шлях. Він харчувався всім, що попадеться: болотними ягодами, цибулинами очерету. Всім, що хоч якось могло допомогти йому вижити Він був дуже слабкий. Ним опанувало тільки одне бажання: їсти! Він збожеволів від голоду. Йому було все одно, куди йти, аби тільки йти по рівному місцю». Але найголовніше, що він продовжував йти.

Одного разу він просто звалився від голоду в гніздо куріпки. Чотирьох пташенят з’їв живими, але вони тільки розохотили його голод. Тоді він погнався за їх мамою, якій перебив каменем крило. Куріпку він не наздогнав, а з дороги збився остаточно. Йому було дуже важко. «Часом розум його каламутився, і він продовжував брести далі несвідомо, як автомат». Одного разу йому зустрівся ведмідь. Страх, що звір задере його, додав йому сили. Він встав з ножем в руках, подивився ведмедеві прямо в очі і загарчав на нього. І той не торкнув його.

Найстрашніші сторінки оповідання описують суперництво головного героя і вовка за життя. Вони боролися до останнього. Людина ослабла вже настільки, що не могла піднятися і пересувалася на четвереньках. Вовк теж був дуже слабкий: він був старий, хворий і його вигнали зі зграї. Він повз за людиною, не маючи сил напасти. Він просто чекав, коли той помре і можна буде його з’їсти. Але людина теж чіплялася за своє життя: «Будь то здоровий вовк, чоловік не став би так пручатися, але йому було неприємно думати, що він потрапить в утробу цієї мерзенної тварюки, майже падалі».

Зрештою людина прикинулася мертвою і змогла схопити звіра, що підповз до нього. «Півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і охороняючи вовка, який хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг … Людина чекала. Ікла злегка здавили його руку, потім тиск став сильніше – вовк з останніх сил намагався встромити зуби у видобуток, яку так довго підстерігав. Але й людина чекала довго, і його покусана рука стиснула вовчу щелепу … Ще п’ять хвилин, і людина придавила вовка всією своєю вагою. Його рукам не вистачало сили, щоб задушити вовка, але людина притиснулася обличчям до вовчої шиї, і його рот був повний вовни. Минуло півгодини, і людина відчула, що в горло йому сочиться тепла цівка ». Ця моторошна сцена, коли герой майже живцем з’їдає вовка, щоб вижити самому, говорить нам про те, що готова зробити людина, щоб вижити в боротьбі з природою.

Він готовий чіплятися за життя до останньої можливості. Сенс його існування – в боротьбі з природою, в затвердженні своєї переваги над нею. В кінці розповіді герой рятується: після дуелі з вовком він доповзає до річки, де його підбирає китобійне судно. До цього часу він вже не був схожий на людину: «Вони побачили живу істоту, але навряд чи його можна було назвати людиною. Воно нічого не чуло, нічого не розуміло і корчилося на піску, немов гігантський черв’як ». Але це істота все-таки перемогла смерть.