„Герой нашого часу” — роман психологічний і філософський

Вершина творчості Лєрмонтова — соціально-психологічний роман „Герой нашого часу”. Головна дійова особа роману — офіцер Григорій Печорін, прекрасно освічена, багата молода людина, яку вислали із Петербурга в діючу армію на Кавказ. Епізоди його життя на Кавказі складають зміст роману, який побудований з п'яти повістей: „Тамань”, „Максим Максимович”, „Бела”, „Княжна Мері”, „Фаталіст”.

Печорін — „зайва людина”. Поводження його незрозуміле оточуючим людям, тому що вони мають звичайну, поширену в дворянському суспільстві точку зору на життя. Печорін міг бути блискучим офіцером. Він сміливий, не боїться небезпеки і смерті, у нього залізна воля. Але він не шукає військової слави і не робить військової кар'єри. Свої сили й енергію він витрачає на пусті вчинки. Його життя не має мети він ставить життя в залежність від випадку, примхливого бажання і перетворює його на гру. Розчарованість у світському товаристві Печорін переносить на все навколишнє. На страждання і радощі інших людей він дивиться „тільки у відношенні до себе” Відкидаючи сучасну дійсність, він захищає тільки свою особисту свободу, свободу своєї волі. Так позначається його індивідуалістична психологія.

Вчинки Печоріна, примушуючи страждати інших, не роблять і його щасливим. Він нещасний самотній. Його холодний розум невпинно судить усіх і самого себе. У той же час у його душі живе потреба в коханні й співчутті. У ньому кипить енергія йому хочеться активної дії, він розуміє, що в нього могло бути „призначення високе”. Але докласти своїх сил до суспільно-корисної справи в його час було неможливо.

Кипуча діяльність Печоріна пуста і марна, вчинки дрібні. Час поставив його перед вибором: „або рішуча бездіяльність, або діяльність без мети”.

Незважаючи на те, що Печорін так і не знайшов головної, гідної його цілі в житті — і в цьому одне із джерел трагізму його долі, — було б невірно стверджувати, що в нього взагалі немає серйозних занять. Одне з них — розуміння природи і можливостей людини. Звідси — нескінченний ланцюг психологічних і морально-філософських експериментів над собою й іншими. Він обмірковує свої вчинки, він сам — неабияка особистість, він постійно зіставляє свою поведінку з „призначенням високим”.

Думаючи про свободу як головну для нього цінність, Печорін запитує себе: „Чому мені так дорога вона? Що мені в ній? Куди я себе готую? Чого чекаю

від майбутнього?” На жодне з цих запитань у нього немає відповіді, але їхня постановка в умовах всебічно закріпаченої Росії говорила сучасникам, та й не тільки їм, багато про що.

У повісті „Фаталіст” поведінка Печоріна набуває філософського осмислення. Пружиною подій стає суперечка про те, чи визначена заздалегідь доля людини чи ж вона вільна у своїх діях. Офіцер Вулич розуміє приречення долі як вираження вищої волі, від якої залежить кожний крок людини, філософським обгрунтуванням поведінки Печоріна стає принцип сумніву. Печорін сумнівається в усьому: в існуванні визначеної наперед долі, а отже, і Бога; у необхідності добра як умови людського життя; у всіх моральних дінностях. Це приводить його до висновку, що єдиною безсумнівною реальністю стає його власне „я”. Свободу своєї волі він робить принципом поведінки. Індивідуалізм Печоріна з категорії психологічної переходить у категорію світоглядну, філософську.

Свобода „для себе” обертається й іншим боком — вона спустошує людину, робить її життя безцільним. Така в результаті доля Печоріна, який їде подорожувати в Персію і по дорозі вмирає.

Відношення Лєрмонтова до Печоріна неоднозначне. Лєрмонтов приймає мужню критичну думку Печоріна, що руйнує традиційні погляди, його прагнення до дії і ствердження права на свободу. У цьому в умовах епохи реакції виявилися риси справжнього героїзму. Але філософію індивідуалізму (свободи „для :ебе”) Лєрмонтов засуджує як марну і соціально небезпечну.

Творчість Лєрмонтова стала етапом у розвитку російської громадської думки. Художні відкриття Лєрмонтова (нові форми лірики, реалістичний психологічний аналіз, діалектичне розкриття характерів, аналіз філософської концепції життя) проклали дорогу поезії Некрасова, Блока, Маяковського, прозі Тургенєва, Толстого, Достоєвського.