«Ніс» Акутаґава Р.

Акутаґава Р. «Ніс» читати українською

Про ніс ченця Дзенті в Ікеноо знав всякий. Цей ніс був п’яти-шести сун в довжину і звисав через губу нижче підборіддя, причому товщина його, що на початку, що на кінчику, була абсолютно однакова. Так і бовталася у нього посеред обличчя отака довга штуковина, схожа на ковбасу.

Ченцеві було за п’ятдесят, і все життя, з давніх часів постригу і до наших днів, вже удостоєний високого сану найдодзегубу, він гірко сумував душею через це свого носа. Звичайно, навіть тепер він прикидався, ніби
це турбує його вельми мало. І справа була не тільки в тому, що мучитися з приводу носа він вважав за потрібне не належним для священнослужителя, якому належить всі помисли свої віддавати прийдешньому існуванню біля будди Аміда. Набагато більш турбувало його, як би хто-небудь не здогадався, як сильно докучає йому його власний ніс. Під час повсякденних бесід він найбільше боявся, що розмова зайде про носи.

Обтяжувався же своїм носом монах з двох причин.
По-перше, довгий ніс завдавав життєві незручності. Наприклад, монах не міг самостійно приймати їжу. Якщо він їв без сторонньої допомоги, кінчик носа занурювався в чашку з їжею. Тому під час трапез ченцеві
доводилося садити за столик навпроти себе одного з учнів, з тим щоб той підтримував ніс за допомогою спеціальної дошки шириною в сун і довжиною в два сяку. Куштувати таким чином їжу було завжди справою нелегкою як для учня, так і для вчителя. Одного разу замість учня ніс тримав хлопчисько-послушник. Посередині трапези він чхнув, його рука з дощечкою здригнулася, і ніс впав в рисову кашу. Слух про цю подію дійшов до самої столиці … І все-таки не це було головною причиною, чому монах сумував через носа. По-справжньому він страждав від уражене самолюбство.

Жителі Ікеноо говорили, ніби ченцеві Дзенті з його носом пощастило, що він монах, а не мирянин, бо, на їхню думку, навряд чи знайшлася б жінка, яка погодилася б вийти за нього заміж. Деякі критикани навіть
стверджували, ніби він і постригся через свого носа. Однак самому ченцеві зовсім не представлялося, що його приналежність до духовного стану хоч скільки-небудь пом’якшує страждання, заподіяні йому носом. Самолюбство його було зачеплене впливом таких міркувань, як питання про одруження. Тому він намагався лікувати рани своєї гордості як активними, так і пасивними засобами.

По-перше, монах шукав спосіб, яким чином зробити так, щоб ніс здавався коротше, ніж насправді. Коли нікого поблизу не було, він з сил вибивався, розглядаючи свою фізіономію під різними кутами. Як не міняв він поворот голови, спокійніше йому не ставало, і він завзято вдивлявся в своє відображення, то підпираючи щоку долонею, то прикладаючи пальці до підборіддя. Але він так жодного разу і не побачив свого носа коротким настільки, щоб це втішило хоча б його самого. І чим гірше ставало у нього на серці, тим довше здавався йому ніс. Тоді чернець прибирав дзеркало в ящик, зітхав важче звичайного і неохоче повертався на попереднє місце до пюпітра читати сутру “Каннон-ке”.

Монаха завжди дуже турбували носи інших людей. Храм Ікеноо був з тих храмів, де часто влаштовуються церемонії посвяти, читаються проповіді і так далі. Вся внутрішність храму була щільно забудована
келіями, в храмових лазнях кожен день гріли воду. Відвідувачів – ченців і мирян – було надзвичайно багато.

Чернець невтомно розглядав обличчя цих людей. Він сподівався знайти хоч одну людину з таким же носом, як у нього, тоді йому стало б легше. Тому очі його не помічали ні синіх курток, ні білих кімоно, а коричневі капелюхи мирян і сірий одяг священнослужителів настільки йому надокучили, що їх для нього все одно
що не було. Чернець не бачив людей, він бачив тільки носи … Але носи в кращому випадку були гачкуваті, таких же носів, як у нього, бачити йому не доводилося. І з кожним днем монах падав духом все більше.

Розмовляючи з ким-небудь, він несвідомо ловив пальцями кінчик свого носа, що бовтався, всякий раз при цьому червоніючи, абсолютно як дитина, спіймана на пустощі, ця обставина повністю випливало з цього його поганого душевного стану.
Нарешті, щоб хоч як-небудь утішитися, монах вишукував персонажів з такими ж носами, як у нього, в буддійських і світських книгах. Однак ні в одній зі священних книг не говорилося, що у Маудгалаяна або у Шарипутра були довгі носи. Нагарджуна і Ашвагхоша теж, звичайно, виявилися святими з самими звичайними носами. Якось у розмові про Китай монах почув, ніби у шуханьского князя Лю Сюань-де були довгі вуха, і він подумав, наскільки менш самотнім відчув би він себе, якби мова йшла про ніс.

Годі й казати, що монах, ламаючи голову над пасивними засобами, пробував також і активні способи впливу на свій ніс. Тут він теж зробив майже все, що можливо. Він пробував пити настій з горілого гарбуза.
Він пробував втирати в ніс мишачу сечу. Але що б він не робив, ніс його як і раніше звисав на губи пятивершковою ковбасою.

Але ось одного разу восени один з учнів ченця, який їздив за його дорученням до столиці, дізнався там у приятеля-лікаря спосіб вкорочувати довгі носи. Лікар цей свого часу побував у Китаї і після повернення став
священнослужителем при головній статуї будди в храмі Тераком.

Чернець, як годиться, зробив вигляд, ніби питання про носи йому абсолютно байдуже, і навіть не заїкнувся про те, щоб негайно випробувати згаданий спосіб. З іншого боку, він як би мимохідь помітив, що йому вкрай неприємно турбувати учня щоразу, коли потрібно приймати їжу. В глибині душі він очікував, що учень так чи інакше стане вмовляти його випробувати цей спосіб. І учень відмінно зрозумів хитрість ченця. І як не чужда була учневі ця хитрість, на нього набагато сильніше подіяли, збуджуючі його співчуття, ті почуття, які
змусили ченця до неї вдатися. Як і очікував монах, учень почав з всіх сил умовляти його випробувати цей спосіб. Як і очікував учень, чернець в кінці кінців поступився його гарячим умовлянням.

Що стосується способу, то він був надзвичайно простий: ніс потрібно було проварити в окропі і гарненько відтоптати ногами.
Воду гріли в храмових лазнях кожен день. Учень сходив і приніс велику флягу окропу, такого гарячого, що в нього не можна було кинути палець. Прямо занурювати ніс у флягу було небезпечно, пар від окропу заподіяв б опіки обличчя. Тому вирішено було провертіти дірку в дерев’яному блюді, накрити ним флягу і просунути ніс в окріп через цю дірку. коли ніс занурився в окріп, було нітрохи не боляче. Минув деякий час, і
учень сказав:

– Тепер він проварився досить.

Чернець гірко посміхнувся. Він подумав, що, якби хто-небудь підслухав цю фразу, йому і в голову б не прийшло, що мова йде про ніс.
Ніс же, ошпарений окропом, зудів, немов його кусали блохи.
Чернець витягнув ніс з діри в блюді. Учень видерся на цей ніс, від якого ще піднімався пар, обома ногами і почав топтати з усіх сил. Чернець лежав, розпластавши ніс на дощаній підлозі, і перед його очима вгору і вниз рухалися ноги учня. Час від часу учень з жалістю поглядав на лису голову ченця, потім запитав:

– Вам не боляче? Лікар попередив, щоб топтати треба сильно. Боляче вам?

Чернець хотів помотати головою в знак того, що йому не боляче. але на носі у нього стояли ноги учня, і голова не зрушила з місця. тоді він підняв очі і, втупившись на п’яти учня, відповів сердитим голосом:

– Ні, не боляче.

І правда, топтання по сверблячу носі викликало у монаха не стільки біль, скільки приємні відчуття.
Через деякий час на носі нарешті стали вилазити якісь кульки, схожі на просяні зерна. Точнісінько, як буває, коли смажать общипану курку. Помітивши це, учень зліз з носа і промовив, немов сам до себе:

– Велено було витягти ці штуки щипцями для волосся.

Чернець, невдоволено надувшись, мовчки підкорився. Не те щоб він не розумів добрих почуттів учня. Ні, він це розумів, але йому неприємно було, що з носом його звертаються як з стороннім предметом. І він з видом хворого, якому робить операцію не вартий довіри лікар, з огидою спостерігав, як учень витягує щипчиками сало з його носа. Шматочки сала мали форму стовбурів від пташиного пір’я довжиною приблизно в чотири бу.

Коли нарешті ця процедура була закінчена, учень з полегшенням сказав:

– А тепер проварити ще разок.

Монах все з тим же незадоволеним виразом на обличчі зробив, як йому сказано. І коли вдруге проварений ніс був витягнутий з фляги, виявилося, що він став коротким як ніколи. Тепер він нічим не відрізнявся від вельми звичайного гачкуватого носа. Погладжуючи цей укорочений ніс, монах з трепетом і відчуттям незручності заглянув в дзеркало, яке підніс йому учень.

Ніс, той самий ніс, що колись звисав до підборіддя, неправдоподібно зіщулився і тепер скромно задовольнився місцем над верхньою губою.
Подекуди на ньому виділялися червоні плями, мабуть сліди, що залишилися від ніг учня. Вже тепер, напевно, сміятися ніхто не стане … Обличчя в дзеркалі дивилося на ченця і задоволено підморгувало.є

Правда, монах боявся, що через день-другий ніс знову зробиться довгим. При кожному зручному випадку, читаючи чи вголос священні книги або під час трапези, він раз у раз піднімав руку і крадькома обмацував кінчик носа.
Однак ніс досить пристойно тримався над губою і, по всій ймовірності, не був особливо розташований спускатися нижче. Рано вранці на наступний день, прокинувшись від сну, монах насамперед пройшовся пальцями по носі. Ніс як і раніше був короткий. І тоді чернець відчув величезне полегшення, немов завершив багаторічну працю по листуванню “Сутри священного лотоса “.

Але не минуло й двох-трьох днів, як монах зробив несподіване відкриття. Самурай, який відвідав в цей час храм Ікеноо для якихось своїх справ, не спускав очей з його носа, при цьому з ним аж ніяк не розмовляючи і вид маючи надзвичайно глузливий. Мало того, хлопчик-послушник, той самий, який колись впустив його ніс в рисову кашу, проходячи повз нього біля зали, де вимовлялися проповіді і повчання, спершу дивився вниз, мабуть, силкуючись побороти сміх, а потім все-таки не витримав і пирснув. Декілька разів, віддаючи накази монахам-працівникам, він помічав, що ті тримаються шанобливо лише перед його обличчям, а варто йому відвернутися, як вони тут же приймаються хихикати.
Спочатку чернець відніс це на рахунок того, що у нього змінилося обличчя.

Однак саме по собі таке пояснення, мабуть, мало що пояснювало … Звичайно, монахи-працівники та послушник сміялися якраз з цієї причини. Однак, хоча вони сміялися зовсім як і раніше, сміх цей тепер чимось відрізнявся від тих часів, коли ніс був довгий. Напевно, незвично короткий ніс виглядав більш забавним, ніж ніс звично довгий. але було, мабуть, і ще щось.

– Ніколи раніше вони не сміялися настільки нахабно, – бурмотів часом монах, відриваючись від читання священної книги і схиляючи набік лису голову.

При цьому наш красень, неуважно втупившись на зображення Вішвабху, що висить поруч, згадував про те, який довгий ніс був у нього кілька днів тому, і сумно думав: “Зараз подібний я до збіднілої людини, яка приховувала минуле багатство…”

На жаль, ченцеві не вистачало проникливості, щоб зрозуміти, в чому справа.

… У серці людському мають місце два суперечливих почуття. Немає на світі людини, яка б не співчувала горю ближнього. Але варто цьому ближньому якимось чином одужати, як це вже викликає почуття,
ніби чогось стало бракувати. Злегка перебільшивши, дозволено навіть сказати, що з’являється бажання ще разок увергнути цього ближнього в тій же неприємності. Відразу ж з’являється хоч і пасивна, а все ж ворожість до цього ближнього …

Чернець не розумів, в чому справа, але тим не менш відчував відому скорботу, – безсумнівно, тому, що смутно підозрював в ставленні до себе мирян і ченців Ікеноо цей егоїзм сторонніх спостерігачів.
І настрій ченця псувався з кожним днем. Він люто лаяв всіх, хто траплявся йому на очі. Справа в кінці кінців дійшла до того, що навіть його учень, той самий, який лікував йому ніс, став тихенько говорити,
ніби він, монах, грішить байдужістю до релігії. Монаха особливо обурила витівка шалапута-послушника.

Одного разу, почувши за вікном собачий виск, він вийшов подивитися, в чому справа, і побачив, що послушник, розмахуючи палицею завдовжки в два фути, ганяє по двору кошлату худу собачку. І якби він
просто ганяв! Ні, він ганяв і при цьому азартно волав:

– А ось я тебе по носі! А ось я тебе по носі!

Чернець вирвав у хлопчаки палицю і люто вдарив його по обличчю. Палка виявилася старою дощечкою для підтримування носа.
Монах все більше шкодував, що так необачно вкоротив собі ніс.
А потім настала одна ніч. Незабаром після заходу сонця подув вітер, і дзвін дзвіночків під покрівлею пагоди набридливо ліз у вуха. В додаток неабияк похолодало, тому старий чернець, хоча йому дуже хотілося спати, ніяк не міг заснути. Він лежав з розплющеними очима і раптом відчув, що у нього страшно засвербів ніс. Торкнувся пальцями – ніс набряк, немов вражений водянкою. Здається, став навіть гарячим.

– Бідолаху неправедно вкоротили, ось він і захворів, – пробурмотів монах, шанобливо взявшись за ніс, як беруть жертовні квіти для покладання на вівтар перед буддою.

На наступний ранок він прокинувся, як завжди, рано. виглянувши у вікно, він побачив, що гінкго і кінські каштани на подвір’ї храму за ніч обсипалися і двір сяяв, немов вистелений золотом. Дахи вкрилися інеєм. В
ще слабких променях світанку яскраво виблискували прикраси пагоди. Чернець Дзенті, стоячи біля відчиненого вікна, глибоко зітхнув.
І в цю хвилину до нього знову повернулося якесь майже забуте відчуття.
Він схвильовано схопився за ніс. Те, чого торкнулася його рука, не було вчорашнім коротким носом. Це був його колишній довгий ніс п’яти-шести сун в довжину, що звисає через губу нижче підборіддя. Чернець зрозумів, що за минулу ніч його ніс знову повернувся до свого попереднього стану. І тоді до
нього повернулося звідкись почуття радісного полегшення, точно таке ж, яке він випробував, коли ніс його став коротким.
– Вже тепер-то сміятися наді мною більше не будуть, – прошепотів чернець, підставляючи свій довгий ніс осінньому вітру.