«Паломництво Чайльд Гарольда» аналіз та характеристика героя

Рік написання – 1809-1818

Тема поеми – національно-визвольна боротьба європейських народів. Також автор розкриває теми патріотизму, війни та миру.

Тому справжнім героєм перших пісень “Паломництва Чайльд-Гарольда” став герой – борець за національну свободу народів Іспанії, Греції та Албанії.

Поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Уній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні проблеми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу абстрактним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особистісно-пристрасного тону, що доля людини почала розглядатись як частина всесвітнього процесу.

Поема має форму щоденника подорожнього, який пишуть дві особи: сам автор і його герой. Герой поеми після перших рядків біографічного характеру стає лише ім’ям, його витісняє автор, й до кінця поеми дистанція між ними майже зникає.

Прагнення пізнати людей, невдоволеність дійсністю, намагання випробувати свої духовні можливості й сили – такі цілі паломництва Чайльд Гарольда, які були близькими й самому Байрону.

Розчарування і смуток Гарольда не залежать від його скривдженого самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особистих мотивів, які відіграють значну роль у його попередників у літературі. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його бездіяльність і споглядання – це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Гарольда як художнього образу – його незавершеність, герой покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки історичних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності.

Байрон ставить питання про причини суспільних вад, національного занепаду, замислюється над протиріччями і загадковістю історичного процесу, але виражає глибоке незадоволення собою і розмірковує над значенням своєї творчості.

Образ Чайльд Гарольда ввійшов у світову літературу як образ зовсім нового героя, якого доти не знала література. У ньому втілені найхарактерніші риси освіченої частини молодого покоління доби романтизму. Сам Байрон заявляв, що він хотів показати свого героя «таким, як він є» тепер і в даній дійсності, хоч «було б приємніше і, напевно, легше зобразити більш привабливу особу».

Хто ж такий «паломник» Чайльд Гарольд?

Уже напочатку поеми автор представляє свого героя, відокремлюючи його від самого себе:

«Жил в Альбионе юноша. Свой век

Он посвящал лишь развлеченьям праздным

В безумной жажде радостей и нег…»

Гарольд – нащадок давнього і колись славетного роду (Чайльд – стародавнє найменування юнака шляхетного стану). Здавалося б, він мав бути задоволений життям і щасливий. Але зненацька, «у розквіті життєвого травня», він занедужав «дивною» хворобою:

«Заговорило пресыщенье в нем,

Болезнь ума и сердца роковая,

И показалось мерзким все кругом:

Тюрьмою – родина, могилой – отчий дом…»

Гарольд, як і сам Байрон, поривається в чужі, невідомі йому краї, він жадає змін, небезпек, бур, пригод – чого завгодно, аби піти від того, що йому обридло:

«Наследство, дом, поместья родовые

Прелестных дам, чей смех он так любил…

Он променял на ветры и туманы,

На рокот южных волн и варварские страны».

Відчуваючи себе таким, що народився під «безславною зіркою» і що втратив надію відшукати мету, гідну сил, що дрімають в нім, Гарольд у свої неповні дев’ятнадцять років мріє лише про забуття, яке могла б принести втеча «від самого себе». Зневіра роз’їдає його душу й переслідує героя, де б він не був, «і в серці місця немає спокою».

Позицією Гарольда стає тотальна іронія, яка за масками благородства виявляє дріб’язкову корисливість, а за високими словами – порожнечу сенсу, що стало хронічною хворобою епохи, коли втратилося відчуття змісту й мети існування. У Іспанії, проїжджаючи полями «скорботної слави», що залишилася як пам’ять про опір наполеонівському нашестю, навіть у Греції, де «вільних у минулому шанують сини Свободи», і у барвистій суворій Албанії Гарольд, подорожуючи з єдиним бажанням не вдихати отруєного повітря рідної землі, переживає тільки почуття, тяжке й для нього самого, – байдужість.

Новий світ, нові країни поступово відкривають йому очі на інше життя, повне страждань і нещасть і надто далеке від його колишнього світського життя. В Іспанії Гарольд уже не той світський денді, яким він описаний на початку поеми. Велика драма іспанського народу, змушеного вибирати між «покірністю або могилою», наповнює його розум тривогою, а серце злістю. Наприкінці першої пісні – це похмура, зневірена у світі людина. Його обтяжує весь лад життя аристократичного суспільства, він не знаходить змісту в житті, він самотній і розчарований, і від цього невимовно страждає. Такого героя ні англійська, ні взагалі європейська література ще не знала.

Однак у другій пісні, опинившись у горах Албанії, Гарольд, хоч, як і раніше, «без бажань, без турбот», але піддається сприятливому впливу величної природи цієї країни та її народу – гордих, волелюбних албанських горців. У героя дедалі частіше виявляються чуйність, щиросердечна шляхетність, усе менше в ньому незадоволеності й туги. Душа мізантропа Гарольда починає ніби видужувати. Але це омана. Надто багато скорботи й отрути в його душі.

Після Албанії й Греції Гарольд повертається на батьківщину й занурюється у «вихор світської моди», у «товкучку зал, де суєта кипить». І його знову починає переслідувати бажання утекти від великосвітської марноти, й він здійснює другу мандрівку: Бельгія, Німеччина, Швейцарія, Італія…

З моменту виходу друком «Паломництва Чайльд Гарольда» читачі ототожнювали героя поеми із самим автором, хоча Байрон категорично заперечував це, наполягаючи на тому, що герой – вигаданий. Справді, в автора та його героя дуже багато спільного, навіть у біографії. Однак духовний образ самого Байрона, як і образ автора поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» незмірно багатший і складніший, ніж образ створеного ним персонажа. Проте бажаної «лінії» між поетом та його героєм провести так і не вдалося, і в четвертій пісні поеми Чайльд Гарольд уже взагалі відходить у тінь. «В останній пісні пілігрим з’являється рідше, ніж у попередніх, і тому він менш віддільний від автора, що говорить тут від себе особисто», – зізнавався Байрон.

Чайльд Гарольд – це щира, глибока, хоч і дуже суперечлива людина, що розчарувалася у своєму аристократичному середовищі, біжить від нього, жагуче шукає нових ідеалів. Цей образ незабаром став утіленням «байронічного» героя в літературі багатьох країн Європи в епоху романтизму.

Герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага життя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного застосування. Гарольд палко і щиро сприймає реальність, але саме вона гнітить його. І він повстає проти всього світу, відстоюючи право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів.

Поема Байрона – це художній твір, в якому реальні події і автопортрет з’єднані з вигадкою. Спочатку навіть здається, що вигаданий персонаж Чайльд Гарольд і є носієм головної ідеї поеми. Адже не випадково назва твору містить у собі вказівку на шлях героя, на його поведінку і навіть ставлення до того середовища, в якому він зростав і змушений був певний час жити. Аналітичне дослідження твору переконує читача , що крім Чайльд Гарольда, сам автор все частіше, глибше і наполегливіше виступає як аналітик, як коментатор, що оцінює роль героя поеми. І поряд з цими двома персонажами перед нами розкривається ще одна рушійна сила змісту твору: відтворена автором об’єктивна дійсність Європи, що з’являється в контрастному зображенні, в протиставленні славного минулого тій гнітючій сучасності, яка, на думку автора, має бути перетворена. Такою є тришарова композиція поеми та її ліро-епічна природа, оскільки образ автора в ній то зливається з навколишнім світом, то зіставляється або протистоїть об’єктивній реальності. І це головне в «Паломництві Чайльд Гарольда».

Байронова розповідь про «паломництво» Чайльд Гарольда перетворилася на яскравий документ епохи й одну з найяскравіших подій в історії романтизму.