Я хочу розповісти вам про те що сталося
Слово “сталося” має на увазі якусь подію, щось несподіване. Те, про що я хочу розповісти, формально під визначення випадку, несподіванки не підпадає, але… Нічого несподіваного в нашій торішній родинній поїздці не було. Півроку ми планували екскурсію пушкінськими місцями. Мама там бувала раніше, тепер вона хотіла показати їх нам — татові, мені і брату. Вона так жваво розповідала про Михайлівське, Тригорськ, Святогорський монастир, що здавалося: я там уже була. І ми поїхали.
Приїхали в Пушкінські гори. І от тут почалося несподіване. Головне, що трапилося з усіма нами: ми були не екскурсантами, а гістьми О. С. Пушкіна. Зайшли його відвідати. Усе тому, що музей-заповідник вражає своєю правдоподібністю. Начебто і не XXI століття надворі: ми занурилися в атмосферу XIX сторіччя.
Фашисти залишили від Михайлівського одне попелище, але збереглася природа, щоправда, теж подекуди обпалена війною. Та природа, що надихала поета на прекрасні твори. Пейзаж став тим, з чого почали відроджувати заповідник. Збереглися вікові дерева, пагорби, ліс, річка Сороть, заливні луки… Відновлювали панський будинок, мостки, млини, розчищали алеї, дороги, замість загиблих дерев висаджували точно такі. При цьому керувалися одним-єдиним правилом: зберегти і зовні, і внутрішньо атмосферу того часу, коли тут жив поет. Електрика в Михайлівському, звичайно, є, але ніде ви не побачите ані стовпів, ані дротів. На території заповідника немає ніякої техніки: жодного автомобіля, мотоцикла, трактора і т.п. Колія, що веде між вікових ялин і лип до панського будинку, є, але вона від возів. Працюють два млини: вітряк і водяний. Навіть урни для сміття — не потвори бетонні, а з верболозу, щоб не порушувати загальної картини. Немає настирливих покажчиків, характерних для музеїв-заповідників.
Відродження природного оточення в пушкінських місцях було першорядним, тому що, коли поета запитували про його кабінет, він відповідав: “Село — мій кабінет”. А це — ліси і пагорби, це Сороть і луки, то засніжені, то квітучі, то вкриті золотим килимом листопаду. Усе це бачив і любив Пушкін. Може, подивившись на це, ми станемо добрішими, кращими?
Панський будинок у Михайлівському — це не застиглий музейний будинок. Він живий, тому що в повній гармонії з природою: коли в садах зацвітають бузок і жасмин, будинок наповнюється їхнім весняним ароматом. У липні, коли цвітуть липи, будинок просочений запахами воску і меду. Усе літо й осінь у кожному куточку будинку — живі квіти. На свято Спасу в будинок приносять кошик добірних яблук — і будинок заповнюється їх духом.
Це диво відродження музею-заповідника, святині загальнолюдського масштабу, відбулося завдяки ентузіазму, праці, захопленості і відданості своїй справі Семена Степановича Гейченка. У 1945 році він приїхав з фронту в Пушкінські гори, щоб залишитися там назавжди.
Усе, що ми побачили і відчули за три дні в пушкінських місцях, вражає, проникає в душу. Таке душевне осяяння, думаю, відчуває кожний гість Михайлівського. Це відчуття несподівано відкрилось і мені, тому і називаю його “тим, що сталося”: присутність поета. А відбулося це тому, що відродили не просто місце, де жив Пушкін, відродили атмосферу давно минулих років. У такому музеї немає місця для нудьги. Звідси не хочеться йти. А йдучи, мрієш про те, щоб ще хоч раз у житті повернутися сюди, і дякуєш усім тим, хто створив це диво.
Приїхали в Пушкінські гори. І от тут почалося несподіване. Головне, що трапилося з усіма нами: ми були не екскурсантами, а гістьми О. С. Пушкіна. Зайшли його відвідати. Усе тому, що музей-заповідник вражає своєю правдоподібністю. Начебто і не XXI століття надворі: ми занурилися в атмосферу XIX сторіччя.
Фашисти залишили від Михайлівського одне попелище, але збереглася природа, щоправда, теж подекуди обпалена війною. Та природа, що надихала поета на прекрасні твори. Пейзаж став тим, з чого почали відроджувати заповідник. Збереглися вікові дерева, пагорби, ліс, річка Сороть, заливні луки… Відновлювали панський будинок, мостки, млини, розчищали алеї, дороги, замість загиблих дерев висаджували точно такі. При цьому керувалися одним-єдиним правилом: зберегти і зовні, і внутрішньо атмосферу того часу, коли тут жив поет. Електрика в Михайлівському, звичайно, є, але ніде ви не побачите ані стовпів, ані дротів. На території заповідника немає ніякої техніки: жодного автомобіля, мотоцикла, трактора і т.п. Колія, що веде між вікових ялин і лип до панського будинку, є, але вона від возів. Працюють два млини: вітряк і водяний. Навіть урни для сміття — не потвори бетонні, а з верболозу, щоб не порушувати загальної картини. Немає настирливих покажчиків, характерних для музеїв-заповідників.
Відродження природного оточення в пушкінських місцях було першорядним, тому що, коли поета запитували про його кабінет, він відповідав: “Село — мій кабінет”. А це — ліси і пагорби, це Сороть і луки, то засніжені, то квітучі, то вкриті золотим килимом листопаду. Усе це бачив і любив Пушкін. Може, подивившись на це, ми станемо добрішими, кращими?
Панський будинок у Михайлівському — це не застиглий музейний будинок. Він живий, тому що в повній гармонії з природою: коли в садах зацвітають бузок і жасмин, будинок наповнюється їхнім весняним ароматом. У липні, коли цвітуть липи, будинок просочений запахами воску і меду. Усе літо й осінь у кожному куточку будинку — живі квіти. На свято Спасу в будинок приносять кошик добірних яблук — і будинок заповнюється їх духом.
Це диво відродження музею-заповідника, святині загальнолюдського масштабу, відбулося завдяки ентузіазму, праці, захопленості і відданості своїй справі Семена Степановича Гейченка. У 1945 році він приїхав з фронту в Пушкінські гори, щоб залишитися там назавжди.
Усе, що ми побачили і відчули за три дні в пушкінських місцях, вражає, проникає в душу. Таке душевне осяяння, думаю, відчуває кожний гість Михайлівського. Це відчуття несподівано відкрилось і мені, тому і називаю його “тим, що сталося”: присутність поета. А відбулося це тому, що відродили не просто місце, де жив Пушкін, відродили атмосферу давно минулих років. У такому музеї немає місця для нудьги. Звідси не хочеться йти. А йдучи, мрієш про те, щоб ще хоч раз у житті повернутися сюди, і дякуєш усім тим, хто створив це диво.
