Сучасне звучання роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» – Булгаков Михайло

Михайло Булгаков, автор, чия творчість багато років відбиває гострі проблеми сучасності, порівняно недавно став доступний широкому колу читачів. І ті питання, які в незвичайній, містико – фантастичній формі піднімає автор у романі «Майстер і Маргарита», так само актуальні зараз, як і в той час, коли роман був написаний, але не з’явився впечати.

Атмосфера Москви, самобутнього й неповторного її миру, де з перших сторінок роману переплітаються долі героїв, захоплює читача, і звучить вічне питання про протиборство і єднання Добра й Зла в епіграфі добутку. І вміння автора на тлі дріб’язковості й низькості побуту, зрад і боягузтва, підлості й хабарництва покарати або великодушно простити, поставити глобальні проблеми поруч із самими незначними – от те, що змушує читача разом з автором любити й захоплюватися, гудити й карати, вірити в реальність незвичайних подій, принесених у Москву Князем Тьми і його свитою

Булгаков одночасно відкриває й сторінки побуту Москви, і фоліант історії: «У білому плащі із кривавою підбивкою, що шаркає кавалерійською ходою» входить на сторінки роману прокуратор Іудеї Понтій Пілат, «тьма, що прийшла із Середземного моря», накриває ненавидимый прокуратором місто, зникає все в гуркоті грози над Ершалаимом, відбувається страта на Лисій горі… Страта Добра, страта, що відкриває у всій наготі своєї гірший пороть людства – боягузтво, за яким коштує й жорстокість, і малодушність, і зрадництво. Це страта Иешуа Га – Ноцри, Христа, піднесення через страждання й прощення – чи не так з’являється перед читачем у романі провідна нитка його – любов Майстра й Маргарити? І боягузтво жорстокого прокуратора, і розплата його за малодушність і низькість – не чи втілення це всіх тих пороків московських хабарників, негідників, перелюбників і боягузів, покараних всемогутньою рукою Воланда?

Але якщо Добро в романі – це світло й спокій, прощення й любов, те що ж таке Зло? Воланд і його звита відіграють роль наказующей сили, і сам Сатана в романі – судящий Зло, але й караючим Злом. Що ж і хто ж те Зло, що сатирично й фантастично зображує Булгаков?

Починаючи з домоуправа Никанора Івановича, смішного своєю показною порядністю, насправді ж «випали й шахрая», автор описує «Будинок Грибоєдова», викриваючи літераторів, і, нарешті, переходить до видовищного сектора – під пером митецького письменника съеживается, немов обпадає «порох», як на балі в Сатани, з фігур «влада предержащих». І відкривається їхня щира личина – пороки шпигунства, виказування, обжерливості витають над великим містом – тоталітарною Москвою. Фантастичні алегорії непомітно приводять читача до критичного моменту – балу в Сатани в ніч весняної повні. «І було опівночі бачення в саду…» Так закінчується опис грибоедовского ресторану під розпачливі лементи «Аллилуйя!». Покаранню пороків передує раптово, що відкрилася на балі правда: хвилею вливаються «гості» Сатани – «королі, герцоги, самогубці, повішеники й звідниці, донощики й зрадники, детективи й розбещувачі», хвилею ллється загальносвітовий порок, пінячись у басейнах із шампанським і коньяком, божеволіючи від оглушливої музики оркестру Иоганна Штрауса; пульсують під тисячами ніг масивні мармурові, мозаїчні й кришталеві підлоги в дивовижному залі. Наступає тиша – наближається момент розплати, суду Зла над Злом, і, як підсумок кари, звучать над залом останні слова: «Кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, уже ростуть виноградні грона». Умирає порок, минаючи кров’ю, щоб воскреснути в завтрашньому дні, тому що не можна вбити Зло Злом, як не можна викорінити вічне протиріччя цієї боротьби, покритої таїнством місячних ночей…

И цією поетичною, ліричною, наповненою фантастикою, залиті срібним світлом або шумливою грозою місячні ночі – невід’ємна частина тканини роману. Кожна ніч повна символів і таїнств, самі містичні події, пророчі сни героїв відбуваються в місячні ночі. « таємнича фігура, ЩоХовається від світла,» відвідує в клініці поета Бездомного. Охоплено містикою й повернення Майстра. «У кімнату ввірвався вітер, так що полум’я свіч у канделябрах лягло, розгорнуло вікно, і в далекій висоті відкрилася повна, але не ранкова, а опівнічний місяць. Від підвіконня на підлогу лягла зеленувата хустка нічного світла, і в ньому з’явився нічний Иванушкин гість», витягнутий темною й владною силою Воланда. І як не має спокою в місячні ночі Майстер, так і герой Іудеї, вершник Понтийский Пілат, терзає дванадцять тисяч місяців за помилку, зроблену в одну ніч. Ніч, що відбулася дві тисячі років тому, ніч, коли «у напівтемряві, на ложі, що закривається від місяця колоною, але з місячною стрічкою, що тягнеться, від щаблів ґанку до постелі» прокуратор «втратив зв’язок з тим, що було довкола нього в дійсності», коли усвідомив порок свого боягузтва, уперше рушив по світній дорозі й пішов по ній нагору прямо до місяця. «Він навіть розсміявся в сні від щастя, до того все зложилося прекрасно й неповторно на прозорій блакитній дорозі. Він ішов у супроводі Бангі, а поруч із ним ішов бродячий філософ. Вони сперечалися про щось дуже складному й важливому, ні в чому не сходилися, і жоден з них не міг перемогти іншого. Страти не було! Не було. От у чому принадність цієї подорожі нагору по сходам місяця». Але тим страшнее було пробудження відважного воїна, що не злякався в Доліні Дівши, коли люті германці ледве не загризли Крысобоя – Велетня. Тим ужаснее було пробудження игемона. «Банга заричав на місяць, і слизька, як би укочена маслом, блакитна дорога перед прокуратором провалилася». І зник бродячий філософ, произнесший слова, що вирішили через тисячоріччя спокути гріха долю прокуратора: «Я прощаю тебе, шемон». Через тисячоріччя Майстер зустрів свого героя й одною останньою фразою закінчив роман: «Вільний! Вільний! Він чекає тебе!»

Снисходит прощення на душі, що надолужили гріх стражданням і самовідданістю. Дарований не світло, але спокій любові Майстри й Маргарити, незвичайному почуттю, пронесеному героями через всі перешкоди життя. «Хто сказав, що немає на світі справжньої, вічної, вірної любові?» В одну мить полюбила Маргарита Майстра, довгі місяці розлуки не зломили її, і єдино коштовним було для неї в житті не добробут, не блиск всіх зручностей, якими вона володіла, а обгорілі сторінки «грози над Ершалаимом» так засохлі серед них пелюстки троянди. І незвичайна воля гордості, любові, справедливості Маргарити, чистота й чесність Майстра дали закоханим «чудовий сад» або «вічний притулок». Але де це? На землі? Або в тих таємничих вимірах, де відбувалося торжество балу Сатани, де в ночі летіла оголена Маргарита над «водним дзеркалом, у якому пропливав другий місяць»?

Місячна ніч поєднує таїнства, стирає границі простору часу, вона страшна й упоительна, безмежна й таємнича, весела й смутна… Смутна для того, хто страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непосильний вантаж. «Це знає утомлений. І він без жалю залишає туман землі, її болотца й ріки, він віддається з легким серцем у руки смерті, знаючи, що тільки вона одна заспокоїть його». А ніч божеволіє, «місячний» шлях скипає, з нього починає хльостати місячна ріка й розливається в усі сторони. Місяць панує й грає, місяць танцює й пустує». Вона обрушує потоки світла на землю, приховує перевтілення Воланда, що залишає мир людей, що зробив свою місію на землі, владною рукою нанесшего удар Злу. Залишає землю олицетворяющий собою тьму, як залишав її дві тисячі років тому бродячий філософ, зі смертю унесший із собою світло. Але на землі триває вічна боротьба Добра й Зла, і вічна їхня єдність залишається незыблемо.