Реалістичне зображення Горьким дна суспільства (по п’єсі “На дні”) – Горький Максим

Час, обставини життя, що породили соціальне “дно”, спонукали Горького звернутися до нового для нього темі. У Казані, у Нижньому Новгороді, Москві й Петербурзі письменник бачив знедолених людей, ізгоїв суспільства, босяків, скинутих у підвали й нічліжки. У письменника з’явилася пекуча потреба розповісти про їх і навіть представити на театральних підмостках. Нехай усі побачать виворіт життя

П’єса відкривається розгорнутою ремаркою, що відтворює підвал, схожий на печеру. Згадування останньої не випадково. Люди приречені тут жити якимсь допотопним, доісторичним життям, змушені вести воістину печерне існування. Далі в цій ремарці згадуються важкі кам’яні зводи, які немов давлять на людей, “бажаючи” їх пригнути, принизити. Я жваво уявляю собі нари, на яких лежить Сатин, схильний пишатися своїм лахміттям. Я бачу ліворуч маленьку комірку, відгороджену ситцевим пологом, за яким лежить хвора, що вмирає Ганна. Десь праворуч інша комірка, що належить злодієві Ваську Попелу, що має можливість жити окремо, незалежно. У центрі за ковадлом копошиться колишній робочий Кліщ і щось напружене лагодить своїм інструментом. Чітко бачу Бубнова, картузника. Перед моїм поглядом з’являється Актор, що страждає від алкоголізму; Барон, що вічно свариться з повією Настею; Татарин з підв’язаною пораненою рукою

Життя знедолило всіх цих людей. Вона позбавила їхнього права на роботу, як Кліща; на родину, як Настю; на благополуччя, як Барона; на професію, як Актора. Цих людей, які так люблять волю, життя по суті позбавила й цього блага. І не випадково нічліжку свою вони сприймають як в’язницю, розспівуючи у своїй пісні: “Сонце сходить і заходить, а у в’язниці моєї темно”. І далі: “Удень і вночі вартові стережуть моє вікно”.

У цих умовах ні про яку волю не може йти мова. Але що це за “вартові”, про які співається в цій скорботній пісні? Тут утримується натяк на хазяїв життя, що гнітять цих знедолених людей і останні соки, що висмоктують із них. Такий, наприклад, Михайло Костылев, власник нічліжки. У першій дії п’єси, зустрівши Кліща, він вимовляє: “Скільки ти в мене за два – те рублі на місяць місця займаєш? Треба буде накинути на тебе полтинничек”. І тоді Кліщ кидає йому обурені слова: “Ти петлю на мене накинь, та й задави”.

Горький тут використовує гру слів, опирається на багатозначність слова “накинути”. У цьому обміні репліками в Костылеве виявляється характер хижака, спрута. Костылев може багато міркувати на релігійні теми, говорити про масло в лампаді й набожно зітхати. Але вся ця побожність миттєво улетучивается, коли він виявляється один на один зі своєю жертвою. Тоді він може несамовито тупотіти ногами й істерично кричати: “Погана убожіючи шкіра…” Цінність людини для цього міщанина визначається наявністю в нього власності, капіталу. А раз його немає в його дружини, то на її адресу можуть сипатися подібні образи. Тим більше це ставиться до мешканців нічліжки, у яких часто п’ятака немає за душею. Тому їх можна топтати, принижувати, гнати. Своєю єлейною мовою й звичками павука – кровожера Костылев чимсь нагадує Иудушку Головлева.

Родинна хазяїнові нічліжки і його дружина – жадібна, груба, злісна й жорстока Василиса. Свою озлобленість на чоловіка вона нерідко виливає на свого коханця Васька Попелу, увлекшегося її сестрою Наташей, і на інших нічліжників, яких вона люто ненавидить. Досить згадати, як накидається вона на гармоніста Алешку: “Я тобі сказала, щоб духу твого тут не було”, а, звертаючись до Насті, вона вопрошает: “Ти що отут стирчиш? Що пика – те спухнула? Чого коштуєш пнем? Мети підлога!” Не випадково Буйнов дає їй таку узагальнену характеристику: “Скільки в ній звірства, у бабі цієї”. Так, це саме звірства. Про це ж свідчать і вчинки Василисы. З ревнощів вона обварює окропом і калічить боязку Наташу, свою сестру, а Васька Попелу, вдало використавши для розправи над чоловіком, спроваджує на каторгу. Усіх розметала, усім помстилася

Влада цих хазяїв життя надійно охороняють такі, як поліцейський Медведєв, що живе в нічліжці й уважає, що потрібно всіх і вся бити “для порядку”. От вони, ті вартові, які денно й нощно стережуть вікно тої “в’язниці”, у якій по многим життєвих обставинах виявилися ув’язненими мешканці “дна”.

Але всі ці персонажі з’являються в Горького не тільки як жертви несправедливості, що панує, але і як яскраві, неповторні натури, як люди, здатні про щось думати, мудро міркувати, мріяти. Так, Актор мріє про те, щоб вилікуватися від алкоголізму й, може бути, знову повернутися на сцену, де він колись так блищав. У нього було особливе, артистичне ім’я – Цвіркунів – Заволзький. Тепер вот. правда, не залишилося ім’я, нині до нього звертаються тільки із кличкою Актор, але однаково він мріє про сценічну славу

От і Настя плекає свою мрію. Їй мариться французький студент по ім’ю Рауль, про яке вона прочитала в книжці “Фатальна любов” і якого вона жагуче любить. Правда, вона іноді плутає його ім’я й називає Гастоном, а отут ще Барон потішається над нею: яка, мов, у неї, у повії, може бути любов до студента? Але однаково вона мріє

Кліщ смутно сподівається вирватися з нічліжки й знову почати життя робочої людини. Він люто ненавидить дозвільних нічліжників, називає їхнім дрантям і золотий ротою, йому дивитися на них соромно. Правда, у здійсненні цієї мрії серйозною перешкодою є його хвора дружина, що, немов ланцюгами, прикувала його до підвалу. Але все – таки він сподівається…

Таємне бажання є й у Ганни, на частку якої випали нескінченні борошна й страждання. Із щиросердечним болем вона вимовляє: “Не пам’ятаю, коли я сита була… Над кожним шматком хліба тряслася, все життя мою тремтіла… Мучилася… як би більше іншого не з’їсти… все життя в отрепьях ходила… Все моє нещасне життя”. Проте змучена Ганна смутно сподівається пожити ще небагато, заради чого вона готова ще потерпіти

Васько Попіл мріє про вільне й роздольне життя, коли його не будуть називати знехтуваною кличкою “Злодій”, коли він зможе женитися на Наташе й виїхати з нею. Він бажає так жити, “щоб самого себе можна мені було поважати”. Однак у самому його прізвиську “Попіл” укладений подвійний зміст. З одного боку, підкреслюється його ґрунтовна вже испепеленность, а з іншого боку – дається натяк на якісь живі іскри, а може бути, і полум’я надії, що таїться під цим попелом

Лише два персонажі, що перебувають у цій нічліжці, явно не схильні про що – небудь мріяти: це Бубнов, підданий “злющому запою”, і Барон, у якого все залишилося в минулому. Примітне прізвище цього Барона, що, як і Актор, давно втратив своє ім’я. У момент особливого п’яного порушення він зненацька згадує, що дід його звався Густав Дебиль. З одного боку, це пишних, аристократична, французьких корінь прізвище, а з іншого боку – слово, що відбувається від французького de bille і подання, що народжує, про справжнього дебіла, фізично й психологічно звироднілому суб’єкті, що став сутенером у повії

У цю трагічно сумну нічліжку є Лука, він починає старанно підтримувати мріяння людей “дна”. Він зміцнює віру Ганни в благополучне загробне життя, підтримує мріяння Насті про можливу палку любов, вселяє у свідомість Актора віру в можливість лікування від алкоголізму в безкоштовній лікарні. Він підхоплює слова Попелу про вільне життя, розповідає йому про Сибір, де, виявляється, потрібні такі люди, як Васько Попіл

Наприкінці третього акту Лука непомітно зникає. І всім невдачливим мрійникам доводиться знову зштовхнутися з реальною дійсністю, безнадійної й безпросвітної. Знову вбогість, хвороби, пияцтво, карткові ігри, злодійство, проституція, безжалісний гніт. І тепер їм, що поднялись на крилах мрії й немов, що вдарилися об глуху непробивну стіну життя, стає ще важче. Розбиваються їхні надії, серця, трагічно завершуються долі Наташе ошпарюють ноги, і вона попадає в лікарню. Васько Попіл відправляється в Сибір, але за казенний рахунок, стаючи каторжником. Ганна вмирає. Кліщ примиряється з навколишньої його побутом

Поштовх до трагічних розв’язок дає полум’яна мова Сатину про Людину, тому що стає нестерпно зіставляти те, якої людина повинен бути, з тим, у яке положення він нині поставлений. І от кричить, метається, бунтує Настя, повна несамовитого розпачу, а Актор відправляється на пустир, щоб там “повіситися”.

Горький уболіває про таке принижене існування людини, про настільки трагічну його долю, на якій той приречений в умовах нелюдської дійсності. І всім пафосом своєї п’єси він протестує проти такого порядку речей. Він теж мріє – разом зі своїм Сатиным – про таке майбутнє, при якому ім’я людини буде звучати гордо.

Прекрасно майбутнє, у якому все буде в людині й усе – для людини, коли люди забудуть про існування самого “дна”. На жаль, нам не довелось ще дожити до цього майбутнього, але горьковская п’єса зміцнює нас у надії, що воно може наступити