Короткий зміст Илиада Гомер – Часть 1

«Илион», «Троя» – дві назви того самого могутнього міста в Малій Азії, біля берега Дарданелл. По першому із цих імен велика грецька поема про Троянську війну називається «Илиада». До її в народі існували тільки короткі усні пісні про подвиги героїв начебто билин або балад. Більшу поему з них склав легендарний сліпий співак Гомер, і склав дуже мистецьки: вибрав тільки один епізод з довгої війни й розгорнув його так, що в ньому відбилося все героїчне століття. Цей епізод – «гнів Ахілла», найбільшого з останнього покоління грецьких героїв.

Троянська війна тривала десять років. У похід на Трою зібралися десятки грецьких царів і вождів на сотнях кораблів з тисячами воїнів: перелік їхніх імен займає в поемі кілька сторінок. Головним вождем був найсильніший із царів – правитель міста Аргос Агамемнон; з ним були брат його Менелай (заради якого й почалася війна), могутній Аякс, палкий Диомед, хитромудрий Одиссей, старий мудрий Нестір і інші; але сам хоробрим, сильний і спритним був юний Ахілл, син морської богині Фетиды, якого супроводжував друг його Патрокл. Троянцами ж правил сивий цар Приам, на чолі їхнього війська стояв доблесний син Приама Гектор, при ньому брат його Парис (через яке й почалася війна) і багато союзників з усією Азії. Самі боги брали участь у війні: троянцам допомагав сребролукий Аполлон, а грекам – небесна цариця Гера й мудра войовниця Афіна. Верховний же бог, громовержець Зевс, стежив за битвами з високого Олімпу й вершив свою волю.

Почалася війна так. Справлялося весілля героя Пелея й морської богині Фетиды – останній шлюб між богами й смертними. (Це тот самий шлюб, від якого народився Ахілл.) На бенкеті богиня розбрату кинула золоте яблуко, призначене «прекраснейшей». Через яблуко заспорили троє: Гера, Афіна й богиня любові Афродіта. Зевс наказав розсудити їхня суперечка троянському царевичеві Парису. Кожна з богинь обіцяла йому свої дарунки: Гера обіцяла зробити його царем над усім миром, Афіна – героєм і мудрецем, Афродіта – чоловіком красивейшей з жінок. Парис віддав яблуко Афродіті. Після цього Гера з Афіною й стали вічними ворогами Трої. Афродіта ж допомогла Парису звабити й відвезти в Трою красивейшую з жінок – Олену, дочку Зевса, дружину пануючи Менелая. Колись до неї сваталися кращі богатирі з усією Греції й, щоб не пересваритися, зговорилися так: нехай сама вибере, кого хоче, а якщо хто спробує відбити її в обранця, всі інші підуть на нього війною. (Кожний сподівався, що обранцем буде він.) Тоді Олена вибрала Менелая; тепер же її відбив у Менелая Парис, і всі колишні її наречені пішли на нього війною. Тільки один, наймолодший, не сватався до Олени, не брав участь у загальній угоді і йшов на війну тільки для того, щоб блиснути доблестю, виявити силу й здобувати славу. Це був Ахілл. Так щоб як і раніше ніхто з богів не втручався в битву. Троянцы продовжують свій натиск, на чолі їх – Гектор і Сарпедон, син Зевса, останній із синів Зевса на землі. Ахілл зі свого намету холодно спостерігає, як біжать греки, як підступають троянцы до самого їхнього табору: от – от вони підпалять грецькі кораблі. Гера з височини теж бачить втеча греків і в розпачі зважується на обман, щоб відволікти сувора увага Зевса. Вона з’являється перед ним у чарівному поясі Афродіти, що збуджує любов, Зевс спалахує пристрастю й з’єднується з нею на вершині Иды; золота хмара огортає їх, а земля навколо розцвітає шафраном і гіацинтами. За любов’ю приходить сон, і, поки Зевс спить, греки збираються з духом і припиняють троянцев. Але сон недовгий; Зевс пробуджується, Гера тремтить перед його гнівом, а він говорить їй: «Умій терпіти: усе буде по – твоєму й греки переможуть троянцев, але не раніше, ніж Ахілл утихомирить гнів і вийде в бій: так обіцяв я богині Фетиде». Але Ахілл ще не готовий «скласти гнів», і на допомогу грекам замість нього виходить друг його Патрокл: йому боляче дивитися на товаришів у лиху. Ахілл дає йому своїх воїнів, своя збруя, який звикли боятися троянцы, свою колісницю, запряжену віщими конями, що вміють говорити й провіщати. «Відбий троянцев від табору, урятуй кораблі, – говорить Ахілл, – але не захоплюйся переслідуванням, не піддавай себе небезпеки! ПРО, нехай би загинули всі й греки й троянцы, – ми б з тобою одні вдвох опанували б Троєю!» І впрямь, побачивши збрую Ахілла, троянцы здригнулися й повернули назад; і тоді – те Патрокл не удержався й кинувся їх переслідувати. Назустріч йому виходить Сарпедон, син Зевса, і Зевс, дивлячись із висоти, коливається: « чиНе врятувати сина?» – а недобра Гера нагадує: «Ні, нехай свершится доля!» Сарпедон валить, як гірська сосна, навколо його тіла закипає бій, а Патрокл рветься далі, до воріт Трої. «Ладь! – кричить йому Аполлон, – не призначено Трою взяти ні тобі, ні навіть Ахіллові». Той не чує; і тоді Аполлон, огорнувшись хмарою, ударяє його по плечах, Патрокл знесилюється, роняє щит, шолом і спис, Гектор наносить йому останній удар, і Патрокл, умираючи, говорить: «Але й сам ти впадеш від Ахілла!» До Ахілла долітає звістка: Патрокл загинув, у нього, Ахилловых, збруї красується Гектор, друзі із працею винесли з битви мертве тіло героя, що тріумфують троянцы переслідують їх по п’ятах. Ахілл хоче кинутися в бій, але він беззбройний; він виходить із намету й кричить, і лемент цей так страшний, що троянцы, здригнувшись, відступають. Опускається ніч, і всю ніч Ахілл оплакує друга й загрожує троянцам страшним отмщеньем; а тим часом на прохання матері його, Фетиды, кульгавий бог – коваль Гефест у своїй мідній кузні виковує для Ахілла нова чудова зброя. Це панцир, шолом, поножи й щит, а на щиті зображений цілий мир: сонце й зірки, земля й море, мирне місто й воююче місто, у мирному місті суд і весілля, перед воюючим містом засідка й битва, а навколо – сельщина, оранка, жнива, пасовище, виноградник, сільське свято й танцюючий хоровод, а посередині його – співак з лирою. Наступає ранок, Ахілл облачається в божественну збрую й скликає грецьке військо на сходку. Гнів його не згас, але тепер він звернений не на Агамемнона, а на ті, хто погубив його друга, – на
троянцев і Гектора. Агамемнонові він пропонує примирення, і той з достоїнством його приймає: «Зевс і Доля засліпили мене, а сам я безневинний». Брисеида повернута Ахіллові, багаті дарунки внесені в його намет, але Ахілл майже на них не дивиться: він рветься в бій, він хоче мстити. Наступає четверта битва. Зевс знімає заборони: нехай самі боги б’ються, за кого хочуть! Ратница Афіна сходиться в бої із шаленим Аресом, державна Гера – з лучницею Артемідою, морський Посейдон повинен зійтися з Аполлоном, але той зупиняє його сумними словами: «Нам чи з тобою воювати через смертний рід людського? / Листам недовгим у діброві подібні сини людські: / Нині цвітуть вони в силі, а завтра лежать бездиханні. / Звади з тобою не хочу я: пускай вони самі ворогують!..» Ахілл страшний. Він схопився з Енеєм, але боги вирвали Енея з його рук: Енею не судилося впасти від Ахілла, він повинен пережити й Ахілла, і Трою. Розлютований невдачею, Ахілл губить троянцев без ліку, трупи їх захаращують ріку, річковий бог Скамандр нападає на нього, захльостуючи валами, але вогненний бог Гефест утихомирює річкового. Уцілілі троянцы юрбами біжать рятуватися в місто; Гектор один, у вчорашніх Ахилловых збруї, прикриває відступ. На нього налітає Ахілл, і Гектор кидається навтіки, вільне й мимовільне: він боїться за себе, але хоче відволікти Ахілла від інших. Три рази оббігають вони місто, а боги дивляться на них з висот. Знову Зевс коливається: « чиНе врятувати героя?» – але Афіна йому нагадує: «Нехай свершится доля». Знову Зевс піднімає ваги, на яких лежать два жереби – цього разу Гекторов і Ахиллов. Чаша Ахілла злетіла вгору, чаша Гектора нахилилася до підземного царства. І Зевс дає знак: Аполлонові – покинути Гектора, Афіні – прийти на допомогу Ахіллові. Афіна втримує Гектора, і він сходиться з Ахіллом віч – на – віч. «Обіцяю, Ахілл, – говорить Гектор, – якщо я тебе вб’ю, то зніму з тебе збруя, а тіла не трону; обіцяй мені те ж і ти». «Немає місця обещаньям: за Патрокла я сам розтерзаю тебе й нап’юся твоєї крові!» – кричить Ахілл. Спис Гектора вдаряє в Гефестов щит, але марне; спис Ахілла вдаряє в Гекторово горло, і герой падає зі словами: «Бійся мести богів: і ти адже впадеш слідом за мною». «Знаю, але колись – ти!» – відповідає Ахілл. Він прив’язує тіло вбитого ворога до своєї колісниці й жене коней навколо Трої, знущаючись з загиблої, а на міській стіні плаче про Гекторе старий Приам, плаче вдовиця Андромаха й всі троянцы й троянки. Патрокл відомщений. Ахілл улаштовує другові пишне поховання, убиває над його тілом дванадцять троянських бранців, справляє поминки. Здавалося б, гнів його повинен затихнути, але він не вщухає. Тричі в день Ахілл жене свою колісницю із прив’язаним тілом Гектора навколо Патроклова кургану; труп давно б розбився об камені, але його незримо оберігав Аполлон. Нарешті втручається Зевс – через морську Фетиду він повідомляє Ахіллові: «Не лютуй серцем! адже й тобі вже не довго залишилося жити. Будь людяний: прийми викуп і віддай Гектора для поховання». І Ахілл говорить: «Корюся». Уночі до намету Ахілла приходить старезний цар Приам; з ним – візок, повний викупних дарунків. Самі боги дали йому пройти через грецький табір непоміченим. Він припадає до колін Ахілла; «Згадай, Ахілл, про твого батька, про Пелее! Він так само старий; може бути, і його тіснять вороги; але йому легше, тому що він знає, що ти живий, і сподівається, що ти повернешся. Я ж самотній: із всіх моїх синів надеждою мені був тільки Гектор – і от його вже немає. Заради батька пошкодуй мене, Ахілл: от я цілую твою руку, від якої впали мої діти». «Так говорячи, він сум про батька збудив у ньому й сльози – / Обоє заплакали голосно, у душі про своїх згадуючи: / Старець, простягшись у ніг Ахілла, – про Гекторе хоробрий, / Сам же Ахілл – те про милого батька, то про друга Патрокле». Рівне горе зближає ворогів: тільки тепер затихає довгий гнів в Ахилловом серце. Він приймає дарунки, віддає Приаму тіло Гектора й обіцяє не тривожити троянцев, поки вони не зрадять свого героя землі. Рано на зорі вертається Приам з тілом сина в Трою, і починається оплакування: плаче над Гектором стара мати, плаче вдова Андромаха, плаче Олена, через яку почалася колись війна. Запалюється похоронне багаття, останки збирають в урну, урну опускають у могилу, над могилою насипають курган, по герої справляють поминальний бенкет. «Так воїна Гектора Трої сини ховали» – цим рядком закінчується «Илиада». До кінця Троянської війни залишалося ще чимало подій. Троянцы, втративши Гектора, уже не насмілювалися виходити за міські стіни. Але на до