Повний зміст Підступництво й любов Шиллер Ф. 4/5 – Часть 1

Гофмаршал. Але адже я одружений, – прийміть у міркування хоч це! А що будуть говорити про мене при дворі?

Президент. Це справа інше. Вибачите! Я не знав, що для вас важливіше бути людиною строгих правил, ніж людиною впливовим. Може бути, ми на цьому й скінчимо?

Гофмаршал. Не гніваєтеся, барон. Я вас не так зрозумів.

Президент (холодно). Ні, немає! Ви зовсім праві. Мені це й самому вже в тягар. Досить тягти лямку! Я поздоровлю фон Боки із призначенням на пост прем’єр – міністра. Світло не клином зійшовся. Я подам у відставку.

Гофмаршал. А як же я?.. Вам – Те що! Ви людина утворений! А я… Mon Dieu! Якщо його високість дасть мені відставку, що ж я буду собою представляти?

Президент. Позавчорашню гостроту. Торішню моду.

Гофмаршал. Дорогою мій, золотий, благаю вас: візьміть свої слова назад! Я, зі своєї сторони, готовий на все.

Президент. Так ви даєте згоду на те, щоб у записці, у якій якась Міллер буде призначати рандеву, було зазначено ваше ім’я?

Гофмаршал. Господи, звичайно!

Президент. І на те, щоб цю записку упустити в такому місці, де б вона могла попастися на очі майорові?

Гофмаршал. Так я можу на параді як би ненавмисно упустити її разом з носовою хусткою.

Президент. І ви згодні грати перед майором роль її коханця?

Гофмаршал. Mort de ma vie! {Тут: проклін (франц.).} Я його провчу! Я покаджу цьому молокососові, як відбивати в мене красунь!

Президент. От це я розумію!.. Лист буде готово сьогодні ті. До вечора вам доведеться ще раз подарувати до мене за листом, і ми з вами обміркуємо, як нам слід діяти далі.

Гофмаршал. Я тільки зроблю шістнадцять візитів першорядної важливості, і зараз же до вас. Уже ви мене вибачите, – я примушений вас покинути негайно. (Іде.)

Президент (дзвонить). Я покладаюся на вашу спритність, маршал!

Гофмаршал (обернувшись). Ah, mon Dieu! Ви мене знаєте.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Президент, Вурм.

Вурм. Скрипаля і його дружину отличнейшим образом, без усяких турбот, удалося взяти під арешт. Тепер чи не завгодно вашому превосходительству прочитати лист?

Президент (прочитавши лист). Молодчина, молодчина, секретар! Маршала ми теж піддягли на вудку! Ця отрута здатна перетворити в гнійну витівку саме здоров’я. Зараз ми дещо запропонуємо батькові, а потім як треба приймемося за дочку.

Розходяться в різні сторони.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

У Міллера.

Луїза, Фердинанд.

Луїза. Не говори із мною більше про це. Мені вуж не видать щасливих днів. Всі мої надії зів’янули.

Фердинанд. Зате мої розцвіли. Мій батько рве й мече. Мій батько обрушить на нас всю свою міць. Скінчиться тим, що він уб’є в мені сина. Почуття сыновнего боргу наді ною вже не владно. Гнів і розпач примусять мене розголосити похмуру таємницю доконаного їм убивства. Син зрадить батька в руки ката. Ми на краю прірви, але ця прірва повинна була разверзнуться для того, щоб любов моя наважилася на запаморочливий стрибок. Послухай, Луїза: у моїй душі тісниться думка, велика й смілива, як моя пристрасть… Ти, Луїза, я й наша любов! Чи не укладено в цьому колі все небо? Або тобі не вистачає ще чогось четвертого?

Луїза. Досить! Перестань! Я блідну при одній думці про те, що ти хочеш сказати.

Фердинанд. Нам з тобою нічого не потрібно від миру, так навіщо ж вымаливать його благословення? До чого ризикувати там, де ми нічого не виграємо, а втратити можемо всі? Хіба твої очі перестануть ніжно лучитися тільки тому, що промені їх відіб’ються не у хвилях Рейну, а у хвилях Ельби або ж Балтійського моря? Моя вітчизна там, де мене любить Луїза. Сліди твоїх ніг у диких піщаних пустелях мені дорожче, ніж величний будинок собору в моєму рідному краї. На що нам вся пишність міст? Де б ми не були з тобою, Луїза, усюди сходить і заходить сонце, а це таке чудове видовище, перед яким блідне сама смілива фантазія художника. Нехай ми будемо не мають змоги молитися в храмах, зате, коли настане ніч із її трепетом захвату, що пливе по небу місяць буде призивати нас до покаяння, а зоряний храм буде разом з нами в побожному мовчанні воссылать господу богові хвалу. Ужели ми коли – небудь утомимося говорити про любов? Про одну посмішку моєї Луїзи можна говорити сторіччя, а доти, поки я не довідаюся, що вивергнуло в неї злізу, я ставлю хрест на мрії всього мого життя.

Луїза. А хіба в тебе немає іншого боргу, крім твоєї любові?

Фердинанд (обіймає її). Твій спокій – от мій самий священний обов’язок.

Луїза (дуже строго). Тоді замовчи й залиш мене. Мені треба подумати про мого батька: все його надбання – єдина дочка, днями йому здійсниться шістдесят років, і от цьому – те людині загрожує помста президента…

Фердинанд (перериває її). Ми візьмемо твого батька із собою… Не сперечайся, моя улюблена! Я негайно ж зверну мої коштовності в гроші, позичу на ім’я батька. Розбійника ограбувати не гріх: всього його скарбу – це кревні гроші батьківщини. Рівно о першій годині попівночі сюди під’їде екіпаж. Ви з батьком виїжджаєте цю же секунду – і ми біжимо.

Луїза. А вслід нам – проклін твого батька? Безумець! Навіть убивці проклинають не дарма; небесний месник прихиляє слух і до проклятью, що вирвалося з вуст розбійника, прив’язаного до колеса, а нас, утікачів, воно, подібно примарі, буде невідступно переслідувати від моря до моря… Ні, мій улюблений! Якщо я можу удержати тебе лише ціною злочину, то в мене ще дістане сил втратити тебе.

Фердинанд (коштуючи нерухомо, тужно шепотить). І це правда?

Луїза. Втратити!.. ПРО, яка бездонно похмура думка! Така страшна, що від її опускаються крила в безсмертного духу й блякне яскравий рум’янець щастя… Втратити тебе, Фердинанд! Але адже втрачають лише те, чим володіли, а твоє серце належить твоєму стану. От і виходить, що я зазіхаю на його священне надбання, а тому я зі здриганням відмовляюся від своїх домагань.

Фердинанд (з перекрученою особою, кусаючи губи). Відмовляєшся?

Луїза. Подивися на мене, милий Вальтер! Не скрегочи зубами з таким розпачем! Послухай! Я хочу подати тобі приклад і цей приклад вдихнути в тебе мужність. Я хочу показати тобі, що і я здатна на геройство; я хочу повернути батькові блудного сина, хочу відмовитися від сполучника, що загрожує підірвати підвалини суспільства й зруйнувати вічний миропорядок. Я злочинниця. Я виплекала у своєму серці зухвалі, безрозсудні мрії. Моє горе з’явилося для мене відплатою, так не руйнуй же сладостного, втішливого обману, – дай мені себе переконати, що я сама пожертвувала своїм щастям… Невже ти позбавиш мене цієї відради?

Фердинанд, поглинений своїми думками, бере в руки скрипку, пробує грати, потім у пориві люті рве струни, розбиває інструмент об підлогу й вибухає

голосним сміхом.

Вальтер! Боже милосердний! Що з тобою? Не віддавайся розпачу! Нам потрібно бути твердими – настала година розлуки. Милий мій Вальтер! Я знаю твоє серце. Твоя любов живлюща, як саме життя, і безмежна, як сама нескінченність. Принеси її в дарунок більше знатній і більше гідній обраниці, і самі щасливі жінки у світі вже не збудять у ній заздрості. (Придушуючи сльози.) Ми не повинні з тобою бачитися. Марнолюбна, що обманулись дівчина виплаче свою журбу в чотирьох стінах, сльози її нікого не розжалоблять. Порожньо й мертво моє майбутнє… І все – таки я буду порию вдихати аромат зів’ялих квітів минулого. (Відвернувшись, простягає йому тремтячу руку.) Прощайте, пан фон Вальтер!

Фердинанд (вийшовши із заціпеніння). Я залишаю батьківщину, Луїза. Ужели ти не підеш за мною?

Луїза (сідає в глибині кімнати й закриває особу руками). Мій борг велить мені залишитися й страждати.

Фердинанд. Ти брешеш, змія! Тебе прив’язує тут щось інше!

Луїза (із глибоким щиросердечним борошном). Думайте так… якщо вам від цього легше.

Фердинанд. Холодні міркування у відповідь на мою любов? Ти хочеш обдурити мене цією байкою? Коханець – от що тебе тут тримає. Ну так горі тобі і йому, якщо я виявлюся прав у своїх підозрах! (Швидко йде.)

СЦЕНА П’ЯТА

Луїза, одна, мовчачи й нерухомо сидить, відкинувшись на спинку крісла, потім

піднімається й, лякливо озираючись, робить кілька кроків уперед.

Луїза. Що так довго немає моїх батьків? Батько обіцяв повернутися через кілька хвилин, а пройшло вже цілих п’ять страшних годин. Уже чи не трапилося з ним недобре?.. Що із мною? Отчого мені так важко дихати?

Входить Вурм і, не замічений Луїзою, зупиняється в глибині кімнати.

Ні, мені тільки так здається… Це жартує із мною злі жарти розпаленіла кров… Тільки – но в серце оселився страх, як уже очам нашим чудяться примари в кожному куті.

СЦЕНА ШОСТА

Луїза, секретар Вурм.

Вурм (підходить ближче). Добрий вечір, панянка!

Луїза. Боже мій! Хто це? (Оглядається, зауважує секретаря й злякано отшатывается.) От воно! От воно! З жахом бачу, що моє дурне передчуття мене не обманює. (Секретареві, оглядаючи його поглядом, повним презирства.) Вам потрібний президент? Він уже пішов.

Вурм. Ні, панянка, мені потрібні ви.

Луїза. У такому випадку дивно, що ви не пішли на ринкову площу.

Вурм. Чому ж саме туди?

Луїза. Підійшли б до ганебного стовпа й повели свою наречену.

Вурм. Мамзель Міллер! Ваші підозри безпідставні…

Луїза (стримуючись). Що вам завгодно?

Вурм. Мене до вас послав ваш батько.

Луїза (уражена). Мій батько?.. Де ж він?

Вурм. Там, звідки він не ладь був би піти.

Луїза. Говорите, заради бога, скоріше! Серце моє чує недобре… Де мій батько?

Вурм. У в’язниці, якщо вже вам так хочеться знати.

Луїза (звівши ока до неба). Ще один удар! Ще!.. У в’язниці? Чому у в’язниці?

Вурм. По наказі герцога.

Луїза. Герцога?

Вурм. За образу його високості в особі його превосходительства.

Луїза. Що таке? Що таке?.. Сили небесні!

Вурм. І герцог має намір піддати його за це найсуворішому покаранню.

Луїза. Цього ще бракувало! Тільки цього!.. Так, правда, так, правда, у серце моєму була ще одна святиня, крім Фердинанда, і я її не зберегла… Образа його високості?.. Цар небесний! Зміцни, зміцни мою віру, що слабшає!.. А що Фердинанд?

Вурм. Перед ним вибір: леді Мильфорд або батьківський проклін і позбавлення спадщини.

Луїза. Нема чого сказати, вільний вибір! І все – таки… і все – таки він счастливей мене. У нього немає батька, йому когось втрачати. Втім, не мати батька – доля не менш сумний!.. Мій батько у в’язниці за образу його високості, мого коханого очікує одруження на леді Мильфорд або проклін і позбавлення спадщини, – отут поневоле задумаєшся! Доконана підлість є теж свого роду досконалість… Досконалість? Немає! Це ще не повна міра… Де моя мати?

Вурм. У робочому будинку.

Луїза (з гіркою посмішкою). Переповнилася чаша, переповнилася… Тепер я вільна… У мене вже нічого не залишилося: ні обов’язків, не зліз, ні радостей. Не залишилося віри в божественний промисел. Все це мені вже не потрібно… (У жаху вмовкає.) Може бути, у вас є ще які – небудь звістки? Говорите начистоту. Тепер я все можу вислухати.

Вурм. Що трапилося – ви знаєте…

Луїза. Але не знаю, що ще відбудеться! (Мовчачи оглядає його від голови до ніг.) Жаль мені тебе! Невеселе заняття ти собі вибрав, царства небесного воно тобі не відкриє. Робити людям зло – саме по собі дивовижно, але ще ужаснее – лиховісної совою влітати до них, приносити недобрі звістки, дивитися, що як обливається кров’ю серце тріпотить на залізному стрижні необхідності і як християни зневіряються в провидіння… Ні, боже избави! Навіть якщо б за кожну сльозу розпачу, викинуту тобою, тобі давали бочку золота, я б не хотіла бути на твоєму місці… Що ж ще може трапитися?

Вурм. Не знаю.

Луїза. Ви _не хочете_ знать?.. Ця ваша звістка ховається від світла й боїться звуків голосу, але в мертвій тиші вашого погляду переді мною встає примара… Що ж може бути ще? Ви тільки що сказали, що герцог має намір піддати мого батька _суворому_ покаранню. Що ви називаєте _суворим?_

Вурм. Не запитуйте більше ні про що.

Луїза. Послухай! Ти, напевно, був підручним у ката. Інакше звідки б у тебе узялося уменье повільно й вірно проводити залізом по хрустких суглобах і млоїти стискальне серце очікуванням останнього удару?.. Що загрожує моєму батькові? За словами, які ти вимовляєш із усмішкою, коштує смерть. Що ти таїш у собі? Говори все. Випусти весь свій смертоносний заряд. Що загрожує моєму батькові?

Вурм. Кримінальний процес.

Луїза. А що це таке? Я дівчина неосвічені, з, всі ці ваші мудровані латинські слова мене тільки лякають. Що значить кримінальний процес?

Вурм. Суд на життя й смерть.

Луїза (твердо). Дякую вам. (Швидко йде в бічну кімнату.)

Вурм (здивований). Це ще що таке? Невже ця дурочка… Чорт візьми! А раптом вона… Піду подивлюся… Адже я за неї відповідаю. (Направляється до неї.)

Луїза (виходить у верхнім платті). Вибачите, пан секретар. Я повинна замкнути кімнату.

Вурм. Куди ви так поспішаєте?

Луїза. До герцога. (Хоче піти.)

Вурм Що? До кого? (Злякано намагається неї удержати.)

Луїза. До герцога. Ви хіба не чуєте? До того самого герцога, що хоче судити на життя й смерть мого батька… Ні, він не хоче, він змушений його судити, тому що цього хочете ви, лиходії! Участь же герцога у всім цьому, процесі про образу його високості зводиться до того, що він надає в розпорядження суддів свій високий титул і свій князівський підпис.

Вурм (з голосним сміхом). До герцога!

Луїза. Я знаю, чому ви смієтеся. Але я на жаль і не розраховую, боже мене збережи! Тільки на небажання… на небажання слухати мої крики. Говорять, що влада імущі дотепер не навчилися розуміти горі, що вони й не хочуть його розуміти. Я відкрию герцогові, що таке горе, я буду корчитися в борошнах, – і він побачить, що таке горе; я буду терзати його слух несамовитими стогонами, – і він зрозуміє, що таке горе. Коли ж у нього від цього видовища волосся встануть сторчма, я голосно крикну йому на прощання, що в смертну годину й у земних богів клекоче в груди й що Страшний суд і королів і жебраків просіє в одному решеті. (Направляється до виходу.)

Вурм (зі злісною радістю). Ідіть, ідіть! Розумніше ви нічого не могли придумати! Я раджу вам іти, даю вам слово, що герцог виконає ваше прохання.

Луїза (раптом зупиняється). Що ви сказали? Ви радите мені йти? (Швидко вертається.) Ах! Що ж я роблю? Уже якщо ця людина радить мені йти, виходить, у цьому є щось негоже… Чому ви думаєте, що герцог виконає моє прохання?

Вурм. Тому що він цього не зробить даром.

Луїза. Не зробить даром? Яку ж ціну призначить він за добру справу?

Вурм. Така гарненька прохачка – досить висока ціна.

Луїза (вийшовши із правця, що переривається голосом). Боже праведний!

Вурм. Настільки помірна плата за порятунок батька, смію думати, не здасться вам непосильної?

Луїза (ходить по кімнаті; поза собою). Так! Так! Всі ці ваші земні владики, немов мечами херувимів, захищені… захищені від правди своїми пороками… Батько, так допоможе тобі всевишній! Твоя дочка скоріше вмре за тебе, ніж згрішить.

Вурм. Це буде повною несподіванкою для бедного, всіма залишеного в’язня. Він мені сказав: "Моя Луїза низринула мене в безодню зол, моя Луїза мене звідти й визволить…" Ваша відповідь, мамзель, я передам йому негайно. (Робить вигляд, що направляється до виходу.)

Луїза (біжить за ним і зупиняє його). Куди ви? Постійте!.. Яким моторним відразу стає цей сатана, коли йому потрібно довести людей до божевілля!.. Я погубила батька, я ж повинна його й урятувати! Скажіть мені, порадьте, що я можу, що я повинна зробити?

Вурм. Є тільки один засіб.

Луїза. І це – _єдине_ засіб?

Вурм. Ваш батько теж вам радить…

Луїза. Мій батько теж?.. Який же цей засіб?

Вурм. Для вас цей засіб легеня.

Луїза. Для мене немає нічого важче ганьби.

Вурм. До вас у нас тільки одне прохання: щоб майор було вільно.

Луїза. Вільний від любові до мене?.. Так ви знущаєтеся треба мною? Ви запитуєте, чи можна взяти в мене те, що в мене вже відняли силою?

Вурм. Не в цьому справа, мила панянка. Потрібно, щоб майор відступився перший, і притім добровільно.

Луїза. Він цього не зробить.

Вурм. Можливо. Але якби це не залежало тільки від вас, навіщо б нам знадобилася ваша допомога?

Луїза. Але чим же можна відіпхнути його від мене?

Вурм. Спробуємо. Присядьте.

Луїза (у сум’ятті). Що в тебе на розумі?

Вурм. Присядьте. Пишіть! От перо, папір і чорнило.

Луїза (украй стривожена, сідає). Що я повинна писати? Кому я повинна писати?

Вурм. Катові вашого батька.

Луїза. Як, однак, ти спритно вмієш мучити людську душу! (Бере перо.)

Вурм (диктує). "Вельмишановний пане…"

Луза дрожащею рукою пише.

"Пройшло вже три болісних дні… болісних дня… як ми не видались".

Луїза (у здивуванні, кидає перо). Кому цей лист?

Вурм. Катові вашого батька.

Луїза. Про боже!

Вурм. "Це все через майора… через майора… який цілими днями стереже мене, немов Аргус".

Луїза (підхоплюється). Нечувана підлість! Кому цей лист?

Вурм. Катові вашого батька.

Луїза (ламаючи руки, ходить взад і вперед). Ні, ні, немає! Господи, що ж це за катування! Якщо людина тебе прогневал, карай його людяно, але навіщо ж ти ставиш мене між двома страшними провалами? Навіщо ти кидаєш мене від смерті до ганьби? Навіщо ти дозволяєш сидіти в мене на шиї цьому кровожерливому дияволові?.. Робіть, що хочете. Я нізащо не стану писати.

Вурм (береться за капелюх). Як вам завгодно, мадемуазель! Це цілком від вас залежить.

Луїза. У моїй волі? Що ви сказали? У моїй волі?.. Ти смієшся, варвар! Підвісься нещасного над пекельною безоднею, проси його про що – небудь і зловтішно нашіптуй йому, що це в його волі… ПРО, ти відмінно знаєш, що наші родинні прихильності не вирвати з нашого серця!.. А втім, однаково. Диктуйте далі! Я більше вам нічого не скажу. Перед підступами пекла я неспроможна. (Снову сідає.)

Вурм. "Цілими днями стереже мене, немов Аргус…" Написали?

Луїза. Далі! Далі!

Вурм. "Учора в нас був президент. Важко було удержатися від сміху побачивши того, як бедный майор захищав мою честь…"

Луїза. Прекрасно! Прекрасно! Незрівнянно! Продовжуйте в тім же дусі!

Вурм. "Щоб не розреготатися, я прикинулася, що мені погано… що мені погано…"

Луїза. Про боже!

Вурм. "Але довго носити маску я не маю сил… не в силах… Коли ж я нарешті позбудуся від майора!.."

Луїза (перестає писати, піднімається й, низько опустивши голову, точно щось шукає на підлозі, починає ходити по кімнаті, потім знову сідає й пише). "Позбудуся від майора…"

Вурм. "Завтра він на службі… Помітьте, коли він піде від мене, і приходите в домовлене місце…" Написали "у домовлене"?

Луїза. Усе написала!

Вурм. "У домовлене місце до ніжно люблячій вас… Луїзі".

Луїза. Тепер тільки адреса.

Вурм. "Панові гофмаршалові фон Кальбу".

Луїза. Про мій творець! Ім’я це настільки ж чужо моєму слуху, як далекі моїй душі ганебні ці рядки. (Встає й спрямовує на лист нерухливий погляд. Потім, після тривалого мовчання, передає його секретареві; слабким, упалим голосом.) От, вельмишановний пане! Моє добре ім’я, Фердинанд, щастя всього мого життя – все це тепер у ваших руках… Я залишилася жебрачкою.

Вурм. Повно! Не сумуйте, мила панянка! Мені від душі вас жаль. Хто знає? Може статися… Я б на деякі речі подивився крізь пальці… Їй – богу, право! Адже мені ж вас шкода…

Луїза (дивиться на нього нерухливим, пронизуючим поглядом). Не договорюйте, вельмишановний пане. Ви накличете на себе лихо.

Вурм (хоче поцілувати в неї руку). А що за лихо, якщо я попрошу у вас цю чарівну ручку? Що ви на це скажете, мила панянка?

Луїза (гордо й грізно). Скажу, що задушила б тебе в першу ж шлюбну ніч, а потім з насолодою віддала себе на колесування. (Направляється до виходу й зараз же вертається.) Всі, вельмишановний пане? Тепер я вільний птах?

Вурм. Залишилася суща дрібниця, мила панянка. Ви підете із мною й дасте присягу, що написали цей лист за власним бажанням.

Луїза. Боже! Боже! І ти скріпиш своею печаткою справа рук сатани?

Вурм веде неї.

АКТ ЧЕТВЕРТИЙ

СЦЕНА ПЕРША

Зал у будинку президента.

Фердинанд фон Вальтер з роздрукованим листом у руці вбігає в одні двері; в

іншу входить слуга.

Фердинанд. Маршала тут не було?

Слуга. Пан майор! Вас просить до себе пан президент.

Фердинанд. Я тебе запитую, чорт візьми; маршала тут не було?

Слуга. Його милість грає нагорі у фараон.

Фердинанд. Хоча б його милість грала із самим дияволом, однаково нехай подарує сюди!

Слуга йде.

СЦЕНА ДРУГА

Фердинанд, один, пробігає лист і те метається, як божевільний, по кімнаті, те

застигає на місці.

Фердинанд. Не може бути! Не може бути! У небесній оболонці не може ховатися серце диявола… І все – таки… і все – таки… якщо б навіть всі ангели злетіли з горней висоти й поручилися за її безвинність, якщо б земля й небо, якщо б утвір і сам творець одностайно поручилися за її безвинність, те все – таки від її почерк. Нечуваний, дивовижний обман, якого ще не впало людство!.. От чому вона так завзято не хотіла із мною бігти! От причина, боже мій! Тепер я прозрів, тепер мені все стало ясно! От чому вона відмовилася від моєї любові, відмовилася настільки самовіддано, що я ледве було не дався в обман цій личині ангела! (Усе стрімкіше метається по кімнаті, потім знову зупиняється в роздум.) Так добре мене знати! Озиватися на кожні сміливі рухи почуття, па кожний легкий, боязкий трепет, на кожний полум’яний порив… Угадувати мій щиросердечний стан по тонких, невловимих відтінках у голосі, розуміти мене в кожній моїй сльозі, підніматися разом із мною на запаморочливі вершини страсті, оберігати мене від крутих обривів… Боже! Боже! І все це одне вдавання? Удавання! ПРО, якщо неправда так мистецьки вміє перефарбовуватися, чому ж жоден біс дотепер не пробрався в царство небесне?.. Коли я їй сказав, що наша любов у небезпеці, з якою напускною природністю сполотніла ця удавальниця! З яким переможним достоїнством відбила вона зухвале глузування мого батька! А тим часом у глибині душі вона ж усвідомлювала, що вона винна!.. Але хіба удавальниця витримала випробування вогнем істини? Ні, вона просто зомліла. Якою мовою заговориш ти тепер, чутливе створення? Спокусниці теж зомлівають. Що ти скажеш у своє виправдання, безневинну істоту? Адже й розпусниці зомлівають… Вона знає, що вона із мною зробила. Вона бачила наскрізь мою душу. Коли я почервонів від першого поцілунку, моє серце відбилося в моїх очах. Невже в цю мить вона нічого не відчула? Або, бути може, вона відчула гордість за своє мистецтво? Щасливий безумець, я уявляв, що в ній укладене все небо, нечисті бажання в мені замовкли, у думках у мене були тільки вічність і ця дівчина… Боже! А вона в цей час нічого не почувала? Нічого не усвідомлювала, крім того, що її справа йде на лад? Нічого, крім своєї невідпорності?.. Смерть і помста!.. Нічого, крім того, що їй удалося мене провести? СЦЕНА ТРЕТЯ Гофмаршал, Фердинанд. Гофмаршал (дрібоче по кімнаті). Ви виявили бажання, мій драгоценнейший… Фердинанд (про себе). Згорнути мерзотникові шию! (Уголос.) Послухайте, маршал: під час параду ви, очевидно, упустили з кишені от цей лист, а я (злобливо сміючись), на своє щастя, його знайшов. Гофмаршал. Так що ви? Фердинанд. Чиста випадковість. Ніхто, як бог. Гофмаршал. Ви мене лякаєте, барон. Фердинанд. Читайте! Читайте! (Відходить від нього.) Якщо вже я не годжуся в коханці, те, може бути, з мене вийде недурний звідник. Гофмаршал читає, Фердинанд підходить до стіні й знімає пари пістолетів. Гофмаршал (кидає на стіл лист і збирається втекти). А, чорт! Фердинанд (тягне його назад). Не поспішаєте, люб’язний маршал. Мені здається, цей лист не містить нічого неприємного. А тепер – нашедшему винагороду. (Показує пістолети.) Гофмаршал (у жаху задкує). Не втрачайте розуму, драгоценнейший! Фердинанд (голосним, що валить у жах голосом). Розуму в мене цілком достатньо, щоб такого мерзотника, як ти, відправити на те світло! (Вкладає йому в руку пістолет і виймає носова хустка.) Нате! Тримаєте хустку! Мені його подарувала коханка! Гофмаршал. Через хустку? Ви з розуму зійшли! Що це вам вздумалось? Фердинанд. Тримай той кінець, тобі говорять! Інакше ж ти промахнешся, боягуз! Як він тремтить, цей боягуз! Ти ще повинен бога дякувати, боягуз, що в перший раз у житті твоя порожня голова хоч чим – небудь буде набита. Гофмаршал хоче вшити. Ні з місця! Ніхто вас звідси не випустить. (Обганяє його й замикає двері.) Гофмаршал. Як, барон, у кімнаті? Фердинанд. А що ж, до міського вала з тобою для цього йти? Тут, мій милий, тріску буде більше, – цілком ймовірно, це буде перший випадок у твоєму житті, коли ти наробиш шуму в суспільстві. Цілься! Гофмаршал (витирає чоло). Але адже ви ж людина молодої, що подає надії, невже вам не дорога життя? Фердинанд. Цілься, тобі говорять! Мені більше нема чого робити на цьому світлі. Гофмаршал. А в мене справ вище голови, мій найдорожчий! Фердинанд. У тебе, мерзота? У тебе? Служити затичкою там, де усе менше стає теперішніх людей? В одна мить сім разів стиснутися й сім разів витягнутися, як жук на шпильці? Аккуратнейшим образом записувати, коли і як подіяв шлунок у твого государя, і служити мішенню для його гострот? З таким же успіхом і я можу тебе всі
м показувати, як дивовижного бабака. Немов ручна мавпа, будеш ти танцювати під виття грішників, носити ношу, стояти на задніх лабетах і своїх придворних фокусах смішити навіть тих, хто впав у бевысходное розпач. Гофмаршал. Усе, що вам заманеться, вельмишановний пане, усе, що вам буде завгодно… тільки заберіть пістолети! Фердинанд. Помилуйтеся на це чадо гріха! Помилуйтеся на цю ганьбу шостому дню утвору! Можна подумати, що, після того як він був створений всевишнім, його перевидав тюбингенский книгопродавец!.. Жаль тільки, нескінченно жаль унцію мозку, що зрячи пропадає у твоєму пустопорожньому черепі! Взяти б цю єдину унцію й передати павіанові, – може бути, йому тільки її й бракує, щоб стати людиною, а зараз це всього лише крихітна частка людського розуму… І із цією незначністю я повинен ділити її серце? Дивовижно! Немислимо! Цей красавчик скоріше створений відвертати від спокуси, а не вводити в спокусу. Гофмаршал. Слава тобі, господи! Він починає гострити. Фердинанд. Ні, я його не трону! Щадимо ж ми гусениць, виходить, можна пощадити і його. При зустрічі з ним інші тільки знизають плечима й, уже вірно, дадуться диву, як мудро розпоряджається небо: навіть от таких тварин воно хоч покидьками й покидьками, а все – таки годує; воно й воронові готовить трапезу на місці страти, і царедворця харчує нечистотами коронованих осіб. Зрештою не можна не віддати належного миродержавной волі провидіння, тому що воно навіть серед істот, у яких є душу, тримає на платню мідянок і тарантулів, щоб було кому виливати отрута. Але нехай тільки (з новою люттю) отрутна комаха не підповзає до моєї квітки, інакше я його (схоплює маршала й немилосердно трясе) і так, і эдак, і от так, живого місця не залишу! Гофмаршал (тихенько охаючи). Господи! Як би мені тільки ноги віднести! За сто миль звідси, хоч у Бисетр під Парижем, аби тільки подалі від нього! Фердинанд. Негідник! Що, якщо ти її вже спокусив? Негідник! Що, якщо ти вже насолодився тої, перед якою я благоговів? (У шаленстві.) Що, якщо ти прелюбодействовал там, де я відчував себе богом? (Раптово вмовкає, потім знову – загрозливо.) Тоді, негідник, біжи краще в пекло, інакше мій гнів наздожене тебе й у раї! Як далеко зайшов ти із цією дівчиною? Визнайся! Гофмаршал. Відпустите мене! Я вам усе відкрию. Фердинанд. ПРО, із цією дівчиною, вуж вірно, приятней розпусничати, чим будувати повітряні замки з іншими! Так, виходить, вона просто розпусниця, так, виходить, під мнимою щиросердечною величчю тут ховається низькість, під напускною чеснотою – блуд? (Приставляє пістолет до серця маршала.) Як далеко ти зайшов з нею? Визнайся, а то спущу курок! Гофмаршал. Не в чому, позитивно не в чому! Запасіться терпінням хоч на мінуту! Ви обмануті… Фердинанд. І ти мені ще нагадуєш про це, лиходій? Як далеко ти зайшов з нею? Визнайся, інакше тобі кінець! Гофмаршал. Mon Dieu! Боже мій! Адже я ж вам говорю… Вислухайте мене… Батько… рідний батько… Фердинанд (у нестямі). Звів свою дочку з тобою? І як далеко ти зайшов з нею? Визнайся, або я тебе вб’ю! Гофмаршал. Ви поза собою. Ви нічого не чуєте. Я її ніколи не бачив. Я з нею незнайомий. Я не маю про неї ні найменшого поняття. Фердинанд (відступаючи). Ти її не бачив? Ти з нею незнайомий? Ти не маєш про неї ні найменшого поняття? Луїза Міллер через тебе загинула, а ти, не перекладаючи подиху, тричі від її відрікаєшся?.. Геть, негідник! (Наносить йому удар пістолетом і виштовхує з кімнати.) Для таких, як ти, ще не вигаданий порох! СЦЕНА ЧЕТВЕРТА Фердинанд один. Фердинанд (після довгого мовчання, під час якого на його особі усе виразніше проступає страшна думка). Загинув! Так, нещасна! Я загинув. І ти теж. Так, свідок бог, якщо я, те й ти… Судія вселеної! Не вимагай її в мене! Дівчина ця – моя. Я поступився тобі за неї увесь світ, відмовився від усього твого чудового утвору. Залиш мені цю дівчину!.. Судія всесвіту, до тебе волають мільйони душ! Зверни на них свій жалісливий погляд, судія всесвіту, мені ж надай діяти самому! (Складає руки на груди; особа його приймає грізне вираження.) Ужели всевладний, всіма творець, що володіє, не захоче розстатися з однією лише душею, і до того ж ще гіршої у всьому його утворі? Дівчина ця – моя! Я був для неї богом, так буду й дияволом! (Дивиться в одну крапку моторошним поглядом.) Целую вічність, сплетшись тілами, провисеть із нею на колесі божого прокльону… ока в очі… волосся в обох сторчма… наші глухі стогони зливаються воєдино… а я все повторюю їй ніжні слова… а я все повторюю їй її ж клятви… Боже! Боже! Яке це страшне заручення, але зате вічне!.. Швидкими кроками йде до виходу, назустріч йому п
резидент. СЦЕНА П’ЯТА Президент, Фердинанд. Фердинанд (відступаючи). ПРО! Мій батько!.. Президент. Як добре, що я тебе зустрів, син мій! Я йшов повідомити тебе щось приємне, і притім, мій милий син, щось зовсім для тебе несподіване. Присядемо? Фердинанд (довго, пильно на нього дивиться). Батько мій! (Не пам’ятаючи себе від хвилювання, кидається до нього й бере його за руку.) Батько мій! (Цілує йому руку й опускається перед ним на коліна.) Про мій батько! Президент. Що з тобою, син мій? Устань! Руки в тебе горять і тремтять. Фердинанд (у бурхливому припливі почуттів). Простите мені мою невдячність, панотець! Я бридка людина. Я не цінував вашої доброти! Ви виявили до мене істинно отеческую турботу… ПРО, ви були так прозорливі!.. Але тепер уже пізно… Простите! Простите! Благословите мене, панотець! Президент (робить вигляд, що нічого не розуміє). Устань, син мій! Що з тобою нині? Ти говориш загадками! Фердинанд. Луїза Міллер, панотець… ПРО, ви знаєте людей!.. Ваш гнів був тоді так справедливий, так шляхетний, так отечески палкий, але тільки це палке отеческое почуття напало на помилковий слід… Луїза Міллер… Президент. Не муч себе, син мій! Я проклинаю свою жорстокість! Я прийшов просити в тебе прощення. Фердинанд. Просити в мене прощення?.. Мене треба проклясти! Ви були мудрі у своїй суворості. Ви були ангельски добрі у своїй жорстокості… Луїза Міллер, панотець… Президент. Славна, чесна дівчина. Зізнаюся, я судив про неї необачно. Вона заслужила мою повагу. Фердинанд (уражений, зривається з місця). Як, і ви теж?.. Панотець, і ви?.. Не чи правда, панотець, це сама безвинність? Не чи правда, це так природно – полюбити її? Президент. Скажи краще, злочин не полюбити її! Фердинанд. Нечувано! Дивовижно!.. Але ж ви наскрізь бачите серця! До того ж ви дивилися на неї очами ненависті!.. Разюче лицемірство!.. Луїза Міллер, панотець… Президент. Гідна стати моєю дочкою. Її чеснота служить у моїх очах заміною знатності, її краса – заміною багатства. Мої правила відступають перед твоєю любов’ю… Відтепер вона твоя! Фердинанд (у жаху біжить із кімнати). Так що ж це таке?.. Прощайте, панотець! (Тікає.) Президент (іде за ним). Постій! Постій! Куди ти? (Іде.) СЦЕНА ШОСТА Багато прибраний зал у будинку леді Мильфорд. Входять леді й Софи. Леді. Так ти неї бачила? Вона прийде? Софи. Цю мінуту. Вона була одягнена по – домашньому й хотіла тільки нашвидку перемінити плаття. Леді. Не говори мені про неї нічого… Мовчи… При одній думці про те, що я побачу цю щасливицю, почуття якої перебувають у такій жахаючій гармонії з моїм серцем, я тріпочу, як злочинниця… Що ж вона тобі сказала у відповідь на запрошення? Софи. Вона, як видно, була здивована, задумалася, упилася в мене очами й довго мовчала. Я думала, вона зараз почне відмовлятися, але вона якось дивно на мене подивилася й говорить: "Я сама хотіла просити об цьому завтра вашу пані". Леді (у сильному хвилюванні). Залиш мене, Софи. Пошкодуй мене. Мені оведеться червоніти, навіть якщо вона виявиться звичайною жінкою; якщо ж вона жінка неабияка, те це й зовсім мене вб’є. Софи. Однак, міледі, сьогодні у вас не такий настрій, щоб приймати суперницю. Згадаєте, хто ви. Викличте на допомогу свій знатний рід, своє звання, свою владу. Нехай ваше горде серце додасть ще більше величі вашій гордій вроді. Леді (у неуважності). Що там бовтає ця дурочка? Софи (злобливо). Адже не випадково ж на вас сьогодні блискають найдорожчі брильянти? Не випадково ж на вас сьогодні самі пишні тканини, ваша приймальня повнісіньким гайдуками й пажами, а бідну дівчину, просту міщанку, збираються приймати в самому розкішному залі вашого палацу? Леді (ходить взад і вперед; з досадою). Проклятье! Це несносно! У жінок завжди буває рисяча пильність на жіночі слабості!.. Але як же низько, як же низько я впала, якщо навіть така тварина й та бачить мене наскрізь! Камердинер (входить). Мамзель Міллер!.. Леді (до Софи). Ладь! Убирайся! Софи бариться. (Загрозливо.) Ладь! Я що сказала? Софи йде. (Пройшовшись по залі.) Це добре! Дуже добре, що я в такому порушенні! Цього мені й хотілося. (Камердинерові.) Попросите мамзель сюди. Камердинер іде. Леді кидається на софу й приймає важливу й разом з тим невимушену позу. СЦЕНА СЬОМА Луїза Міллер робко входить і зупиняється на великій відстані від леді. Леді повертається до неї спиною й уважно розглядає неї у вартому навпроти дзеркалі. Мовчання. Луїза. Що накажете, пані? Леді (повертається особою до Луїзи й з байдужим, відчуженим видом недбало киває їй). А, ви тут?.. Ви, звичайно, і є мамзель… мамзель… справді, як вас кличуть? Луїза (злегка зачеплена). Мого батька кличуть