Короткий зміст поеми Пушкіна “Мідний вершник” – Пушкін А

Короткий зміст поеми

«На березі пустельних хвиль» Неви коштує Петро й думає про місто, що буде тут побудований і котрий стане вікном Росії в Європу. Пройшло сто років, і місто «з тьми лісів, із драговини блат Піднеслося пишно, гордовито». Створіння Петра прекрасно, це торжество гармонії й світла, що прийшло на зміну хаосу й тьмі

Листопад у Петербурзі дихав холодом, Нева плескалася й шуміла. Пізнім вечором вертається додому у свою комірку в бідному районі Петербурга, називаному Коломной, дрібний чиновник по ім’ю Євгеній. Колись рід його був знатний, але зараз навіть спогад про це стерлося, а сам Євгеній цурається знатних людей. Він лягає, але не може заснути, розважений думками про своє положення, про те, що з ріки, що прибуває, зняли мости й що це на два – три дні розлучить його з улюбленої, Парашею, що живе на іншому березі. Думка про Парашу народжує мрії про одруження й про майбутнє щасливе й скромне життя в колі родини, разом з люблячою й коханою дружиною й дітьми. Нарешті, заколисаний солодкими думками, Євгеній засипає

«Рідіє імла непогожої ночі И блідий день вуж настає…» день, Що Настав, приносить страшне нещастя. Нева, не здолавши сили вітру, що перепинив їй шлях у затоку, заюшила на місто й затопила його. Погода лютішала усе більше, і незабаром весь Петербург виявився під водою. хвилі, Що Розбушувалися, поводяться, як солдати ворожої армії, що взяла місто штурмом. Народ бачить у цьому Божий гнів і чекає страти. Цар, що правив у той рік Росією, виходить на балкон палацу й говорить, що «з Божией стихією Царям не здолати».

У цей час на Петровой площі верхи на мармуровій статуї лева в ґанку нового розкішного будинку сидить недвижний Євгеній, не почуваючи, як вітер зірвав з його капелюх, що як піднімається вода мочить його підошви, як дощ хльостає йому в особу. Він дивиться на протилежний берег Неви, де зовсім близько від води живуть у своєму бедном домішці його кохана зі своєю матір’ю. Начебто зачарований похмурими думками, Євгеній не може зрушитися з місця, а спиною до нього, піднімаючись над стихією, «коштує із простертою рукою кумир на бронзовому коні».

Але от нарешті Нева ввійшла в береги, вода спала, і Євгеній, завмираючи душею, поспішає до ріки, знаходить човняра й переправляється на інший берег. Він біжить по вулиці й не може довідатися знайомих місць. Усе зруйновано повінню, навкруги все нагадує поле бою, валяються тіла. Євгеній поспішає туди, де стояв знайомий будиночок, але не знаходить його. Він бачить вербу, росшую у воріт, але немає самих воріт. Не в силах перенести потрясіння, Євгеній зареготав, втратившись розуму

Новий день, що встає над Петербургом, уже не знаходить слідів давешних руйнувань, усе наведено в порядок, місто зажив звичним життям. Лише Євгеній не встояв проти потрясінь. Він скитается по місту, повний похмурих дум, і у вухах його увесь час лунає шум бури

Так у скитаниях проводить він тиждень, місяць, бродить, харчується милостинею, спить на пристані. Злі діти кидають йому камені вслід, а кучерів хльостають батогами, але, здається, він нічого цього не зауважує. Його усе ще оглушає внутрішня тривога. Один раз ближче до осені, у непогожу погоду, Євгеній прокидається й жваво згадує торішній жах. Він встає, квапливо бродить і раптово бачить будинок, перед ґанком якого коштують мармурові статуї левів з піднятими лабетами, і «над огражденною скалою» на бронзовому коні сидить вершник із простертою рукою. Думки Євгенія раптово проясняються, він довідається це місце й того, «чиєю волею фатальної Під морем місто заснувалося…». Євгеній обходить навколо підніжжя пам’ятника, дико дивлячись на статую, вона почуває надзвичайне хвилювання й гнів і в гніві загрожує пам’ятнику, але раптом йому здалося, що особа грізного царя звертається до нього, а в очах його блискає гнів, і Євгеній кидається ладь, чуючи за собою важкий тупіт мідних копит. І всю ніч нещасний метається по місту і йому здається, що вершник з важким тупотом скакає за ним усюди. І із цієї пори, якщо траплялося йому проходити по площі, на якій коштує статуя, вона зніяковіло знімав перед ним картуз і притискав руку до серця, як би просячи прощення в грізного бовдура

На узмор’я видний малий пустельний острів, куди іноді причалюють рибалки. Повінь занесла сюди порожній старий домишко, у порога якого знайшли труп бедного Євгенія й відразу «поховали заради Бога».

Вершник – один із двох полярних персонажів віршованої повісті. З’являється у Вступі в образі безіменного государя, що замишляє на високому березі ріки біля Фінської затоки заснувати велике місто, столицю «держави напівмиру», «у Європу прорубати вікно». У фіналі 1 – й частини з’являється в образі нерухомо – величної статуї, Мідного вершника, «кумира», що в «неколебимой височині» коштує спиною до бідного чиновника – дворянинові Євгенію й з тої ж самої крапки дивиться вдалину, поверх «обуреної Неви», не обертаючи уваги на стихію, що немов бунтує проти свого підкорювача. В 2 – й частини статуя (як це часто в Пушкіна трапляється) оживає й, зійшовши з постаменту, у світлі місяця на « лунко – коні, щоскакає,» переслідує збожеволілого Євгенія, що під час повені втратив наречену й кинув виклик «кумиру»: «Ужо тобі!»

Якщо антагоніст В. бедный Євгеній не має прізвища, те В. – не має навіть ім’я. У перші ж рядках Вступу ім’я заміняється займенником «він» («Стояв він, дум великих полн…»). В 2 – й частини поеми ця займенникова конструкція буде повторена («…того, чиєю волею фатальної Під морем місто заснувалося»). Безымянность героя тим більше труднообъяснима, чим привычнее сюжет зачину – Петро I коштує у Фінської затоки й крізь убогу природу прозріває майбутня пишнота Петербурга. (Безпосереднім джерелом Пушкіну послужив отут образ Петра – Будівельника з нарису «Прогулянка в Академію Мистецтв» К. Н. Батюшкова; але й Батюшков, у свою чергу, опирався на давню традицію імперської культури.) Але Пушкіну й цього мало; він послідовно обіграє відзвук петровского ім’я в назві міста («петербурзька повість», «Петра створіння», «град Петров», «сон Петра», «Петроград», «Петрополь», «площа Петрова»). І настільки ж послідовно ухиляється від прямого іменування свого героя. Умовно доводиться називати його В., оскільки центральним символом поеми став саме скульптурний пам’ятник Петру I роботи М. Фальконе, установлений на Палацовій площі Санкт – Петербурга й імператора, що зображує, верхи на здибленому коні; правою рукою він указует шлях Росії. Але, як було сказано, у простір поеми він вступає задовго до того, як перетворюється у В.; з тим же успіхом можна було б назвати його Засновником Міста

Безымянность героя принципове; не випадково й роздвоєння його образа. У Вступі він персоніфікує творчий початок історії; в основному тексті – її скам’янілий, мертвотний, мстивий стан. Примирити два ці полюси неможливо; кидати виклик В. – безглуздо.

Пушкінська думка поринає в темні глибини історичного процесу, де неможливо однозначне рішення. Особливо це помітно на тлі інших обігів Пушкіна до теми Петра I, як правило беспримесно – співчутливих. А також на тлі образа «ідеального правителя» Дука, створеного у віршованій повісті «Анджело». («Анджело» був завершений перед самим початком роботи над «Мідним вершником».) Якщо слабовілля Дука куди предпочтительней суворості Анджело, те в «петербурзькій повісті» всі значеннєві акценти розставлені принципово інакше.

З одного боку, В. не тільки мертвотно – суворий, але й (у Вступі) могутній і навіть по – своєму прекрасний, хоча саме його волею засноване «місто під морем», що зрештою приведе до катастрофи. З іншого боку – він не випадково названий «кумиром», що відсилає читача до біблійної заборони на створення собі кумира (Исх. 20, 4). Із третьої – у мові 1 – й половини XIX в. епітет «мідний» не ніс у собі негативного фарбування. Із четвертої – поруч із В., що персоніфікує невиразність державної могутності, в «Мідному вершнику» виникає образ сучасного государя, що «зі славою» править Росією в рік страшної повені. Цей государ, подібно В., безіменний і знову ж, подібно В., прозоро зв’язаний зі своїм історичним «прототипом», Олександром!, – безвладний, м’який. Він виходить на авансцену сюжету у світло – сумному серпанку історичної елегії. «…На балкон Сумний, неясний вийшов він И мовив: з Божией стихією Царям не здолати. Він сіл И в думі скорботними очами На зле нещастя дивився». Але ці рядки взяті в кільце із твердих, докладних, детальних картин повені. «Труни з розмитого цвинтаря Пливуть по вулицях», відразу «На звірі мармуровому верхи» сидить нещасний Євгеній. А посередине цього «антипейзажу» – неприступний палац, позбавлений державної сили, діяльний енергії, влади. Образ Сумного Царя (ім’я – умовно) – не антитеза В.; це його бліда тінь. Те, що в «Анджело» з його напівказкової – напівігровою атмосферою могло здаватися виходом із протиріч, в «Мідному вершнику» обертається черговою трагедією

Ця принципова значеннєва багатомірність образа В., так само як складність авторського відношення до бедному Євгенія, не могла не породити численні його тлумачення

Євгеній – один із двох рівновеликих персонажів, навколо яких організовані два сюжетних полюси «петербурзької повісті» Пушкіна. Саме рівновеликих, хоча дійсно великим, «героїчним» з’являється лише один з них, вершник. Другий, Е., – «бідний» у прямому й переносному значенні; він не годиться в герої традиційної поеми – такому персонажу саме місце в прозаїчній побутовій повісті 1830 – х рр. Але саме він вступає в зіткнення із всесильним «кумиром на бронзовому коні», тому що персоніфікує частка початок людського життя, як вершник персоніфікує початок – загальне

Е. – чиновник; живе він на окраїні Петербурга, у Коломне, мріє про майбутнє сімейне щастя зі своєю улюбленою Парашею й немов не зауважує, що Нева, перегражденная при будівництві державного Петербурга, готова вийти з берегів. І стало бути, майбутність його під погрозою. Так зав’язується сюжетна лінія, «замкнута» на Е. Ранком після катастрофічної повені 7 листопада 1824 р. він переправляється через бурхливі води ріки, що збунтувалася, на острів, де жила «його Параша, його мрія». На жаль! вона загинула, старий будиночок знесений; відбувається помилкова кульмінація. Розум Е. не витримує; збожеволівши, він залишає квартиру (яку хазяїн відразу здає «бідному поетові» – збіг епітетів знаменне) і бродить, як юродивий, по вулицях і площам столиці «держави напівмиру». Така помилкова розв’язка

Помилкова – тому що один раз думки раптом страшно «прояснилися» у ньому, коли, сидячи «на звірі мармуровому верхи» під «стовпами великого будинку», він побачив статую Мідного вершника. Побачив – і довідався вигляд Того, Хто заснував місто «під морем» і як би заздалегідь приніс у жертву Історії його, Е., приватне життя – неназваного Петра I. І маленький, нещасний Євгеній загрожує «будівельникові чудотворному»: «Ужо тобі!»

У цій крапці сходяться обидві сюжетні лінії, і завмерлий був сюжет починає із пропасною швидкістю просуватися до щирої кульмінації. Ожила статуя Засновника Міста, зійшовши з постаменту, переслідує Е.; її «важко^ – дзвінке скаканье» розноситься по «враженій бруківці» великі й страшні міста…

Фінал Е., розв’язка його сюжетної лінії беспримесно сумні. Увійшовши в простір повести в ореолі простодушної мрії про сімейний затишок («…і онуки нас поховають»), він знаходить останнє пристановище на пустельному невському острові, де «не доросло» ні билини й куди повінь, «граючи», занесло «домишко старий», де, може статися, жила – і де загинула – Параша; домишко, що був для Е. скромним символом «маленького» людського щастя

Образ Е. пов’язаний із трагічними роздумами пізнього Пушкіна про «петербурзький» періоді російської історії, про невиконане призначення дворянства, про непоправну розбіжність російської державності – і приватного людського життя. Адже Е. не просто чиновник; він – дворянин, і дворянин родовитий. Саме ім’я його в перекладі із грецького означає «шляхетний»; і Пушкін не випадково підкреслює, що «прозвання» предків Е. «пролунало» в «Історії держави Російського» Н. М. Карамзина. Але відбувся розрив в історичному ланцюзі, бедный коломенський житель не особливо тужить про величну старовину, він випав з ланцюга колишніх поколінь і думає тільки про майбутній, причому найближчих («онуки»). Тому – Те в нього немає прізвища («Прозвання нам його не потрібно…»), – як у вершника немає й не може бути ім’я. Ім’я виділяє, підкреслює людську індивідуальність, який позбавлений Засновник Міста, а прізвище зв’язує людину з його родом, а через рід – з історією батьківщини, що не займає Е. Втративши цей зв’язок, дворянин залишається як би беззахисним перед стихією життя; він приречений

Відразу після виходу «Мідного вершника» у світло, в 1837 р. (підцензурний варіант, без погроз Е. – кумиру), розгорілися суперечки про те, як розуміти образ Е. На чиїй, умовно говорячи, стороні Пушкін? В. Г. Бєлінський думав, що поет зніяковіло визнає право могутньої державності жертвувати малим, часткою, особистим; пізніше Д. С. Мережковский (і услід йому Б. М. Энгельгардт, Г. А. Гуковский) погоджувався з ним; В. Я. Брюсов зв’язував Е. з декабристами; з 1960 – х рр., починаючи з робіт С. М. Бонди, зароджується концепція «трагічної нерозв’язності конфлікту», – відповідно до неї, Пушкін, як би самоусунувшись, надав самої історії зробити вибір між двома «равнодостойными» правдами вершника й Е., тобто держави й приватної особистості… Очевидно, питання потрібно ставити інакше. Е., чий образ відбився в безлічі наступних добутків російської літератури, – не ідеал, а жертва; він викликає не замилування автора, але його співчуття, співучасть. Недарма образ «бідного героя» пофарбований у сентиментальні тони і як би овіяний серпанком «умилительного», умиротвореного жанру – ідилії. Із цієї жанрової традиції прийшли в мир Е. і мрії про сімейний затишок, і «старий будиночок», і навіть острів, на якому варить свій «бідна вечеря» запізнілий рибалка… Е. виразно співвіднесений з героєм давньогрецького міфу про Филемоне й Бавкиде, щасливій бездітній парі, – цей сюжет служив невичерпним джерелом для європейських поетів, що творили в ідилічному роді. Але час ідилій скінчилася; ідилія Е. із самого початку чревата трагедією; вона надламана й приречена