Чисто російська пісня (про авторську пісню) – Інші твори по сучасній літературі

Я раніше не замислювався, що авторська лірична пісня – явище чисто російській, зрозуміле тільки російській душі. Напевно, справа в тому, що наш народ глибоко ліричний, адже говорять, що поет у Росії більше, ніж поет. І навіть, коли в нас з’явилася своя доля, вона залишався дуже глибоко поетичним. А авторська пісня довгі роки служила вікном правди, лірики й романтики в наших серцях. Весела й смутна, іронічна й романтичная, вона співалася, незважаючи на заборону, всією країною, підпільно тиражувалася на побутових магнітофонах. Хтось думав, що можна згорнути в клубок широку росіянку душу, заборонити радуватися весні, любити й. ненавидіти. На мій погляд, саме авторській пісні ми зобов’язані тим, що ще не стали циніками

Ні гнівом, ні порицаньем

Давно вуж ми не бряжчимо:

Здороваємося з негідниками,

Розкланюємося з поліцаєм,

Не рвемося ні в бій, ні в пошук –

Все праведно, усе душевно.

Але помни – відходить поїзд!

Ти чуєш? Відходить поїзд,

Сьогодні й щодня.

Так співав Олександр Галич, запрошуючи нас виїхати на уявлюваному поїзді подалі від болота, у яке ми поринаємо з кожним днем усе більше.

Трагічна доля осягла цього поета. Він перший відкрито сказав правду про наше життя в роки, названі потім «застоєм», і заплатив за це дуже високу ціну – заборона співати свої пісні, вигнання й смерть. Його пісні інший поет і письменник» Варлам Шаламов, називав «енциклопедією життя нашої». У них заговорили представники всіх верств населення, люди різних віків і біографій. Вони, хоча й цілком уписувалися в тодішню соціальну дійсність, чомусь рідко бували щасливі. Незважаючи на лиха, це був теперішній співак волі, вигнаний зі своєї країни, але

Люблячий її:

Брест і Унгены замкнені,

Дозори й там, і отут,

И всі мене чекають на Заході,

Але тільки дарма чекають!

Я вибираю волю,

Я п’ю з нею нині на «ти».

Я вибираю волю

Норильська й Воркути

У Росії існував колись стародавній жанр – міський романс: небагато лірики, легкий наліт романтики, преклоніння перед вічними людськими цінностями: Вірою, Надією й Любов’ю. У шістдесяті роки він знову зазвучав, але вже по – новому, воскресив його Булат Окуджава:

Надія, я повернуся тоді, коли сурмач відбій зіграє,

Коли трубу до губ наблизить і гострий лікоть відведе.

Надія, я залишуся цілий: не для мене земля сира,

А для мене – твої тривоги й добрий мир твоїх турбот

Є в Москві вулиця, що асоціюється в мене тільки з Окуджавой – це Арбат:

Арбат беру із собою – без нього я ні на крок…

Поет з дитинства проніс у душі любов до своєї вулиці, і навіть королі в його піснях і віршах – це просто вуличні хлопчиськи, що грають в арбатских двориках. Він бачить красу в простому, у повсякденному й показує її нам. Він призиває нас служити красі, вірити в добро, за торжество якого треба боротися всім разом, про що так яскраво й сильно говориться в пісні «Візьмемося за руки, друзі!».

И, нарешті, людина, чиє ім’я вже міцно ввійшла в поняття «російська поезія», хто був чудовим актором, талановитим композитором, поетом і співаком, чиє життя так трагічно обірвалося. Це – Володимир Висоцький

У мене гітара є – розступитеся стіни!

Століття волі не видать через злу фортуну!

Переріжте горло мені, переріжте вени,

Тільки не порвіть срібні струни!

Його хрипкий голос, голос простого мужика, співав про те, що хвилювало нас тоді, про те, про що шепотілися на кухні. Це була щира правда, потрясшая всіх і зрозуміла всіма. Його запису слухали скрізь: від Бреста до Владивостока. Це був ковток живлющої вологи

Рвуся із сил і із всіх сухожиль,

Але сьогодні – знову, як учора, –

Обклали мене. Обклали.

Женуть весело на номери!

Усього себе він виразив у пісні «Я не люблю», де є такі слова»:

Я не люблю впевненості ситої –

Уж краще нехай відмовлять гальма.

Прикро мені, коли слово «честь» забуте

И коли в честі наклепи за очі

Напевно, саме ця пісня стала гімном того покоління – Висоцького, Окуджавы, Визбора й Кіма. Вона відбила їхнє розуміння життя, буття людини й людства

Я вважаю, що авторська пісня, саме в росіянці її різновиду, буде завжди, навіть тоді, коли наше життя придбає нормальні грані (хоча це ще – позахмарні далечіні), тому що в російській душі залишаться вічними романтика, ліризм, потреба в співпереживанні й любові (ці риси характеру властиві всім росіянином – це наша «серцевина», наша особливість).