«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (творчість Ліни Костенко)

Мудрими людьми мовлено, що нація не існує як така без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має таких творців. Ліна Костенко входила до невеликого кола тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси є значна кількість творів, у яких вона розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемою «митець і мистецтво». Вірш «Доля» засвідчив розуміння та відчуття суспільного статусу художнього слова, покликання поета в цьому світі

І по якій несповідимій карті Знаходиш ти поетів на землі? Ти їм диктуєш долю, а не вірші, Твоє чоло шляхетне і ясне Поети є ж і кращі, і щасливіші, Спасибі, що ти вибрала мене. Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму роду, а відтак народу? Ці роздуми приходять через наплив духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню.

У вірші «Цирк», присвяченому Н. Дуровій, Ліна Костенко сказала такі слова: Твоє страждання — особиста справа, Твоє мистецтво — радощі для всіх. Можливо, підсвідомо вона проектувала їх і на власну долю, на своє мистецтво. Бо щоб стати творцем, не досить просто писати, треба жити. Неповторність Ліни Костенко полягає в усвідомленні й розкритті самоцінності й унікальності кожної суттєвої митті:

Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Ці рядки ніби спрямовані до кожного з нас. Поезія Ліни Костенко спонукає нас цінувати і берегти все, що нас оточує, бо воно неповторне: Любіть травинку і тваринку, і сонце завтрашнього дня. А особливо треба берегти те, що прийшло до нас у спадок від попередніх поколінь, були носіями духовних цінностей, торкнулися душею їх: Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи мене не мине. Поезіям Ліни Костенко притаманний спалах високого громадського обов’язку поета — передавати тяжкий досвід поколінням, які не знали війни, підтримувати в них пам’ять про великий подвиг народу. «Пастораль XX сторіччя» розповідає про жахливу смерть трьох пастушків від залишених гранат. Це присуд війні, тим, хто розпалює її. Біль втрати відчували не тільки люди «І несли їх діди, яким не хотілося жити», а й природа гірко уболівала: «Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць». Та життя безпереревне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори і світанки, народжуватимуться діти: Під горою стояла вагітна, як поле мати.

І кричала та мати – Хоч личко його покажіть. «Вагітна, як поле, мати…» І безсмертна, як поле. Як сама земля. Про подвиг народний у боротьбі з фашизмом нагадує вірш «Тут обелісків ціла рота». Обеліски… Пам’ятники… Вони нагадують нам про тих, хто спочив вічним сном, захищаючи рідну землю:

Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття! Та чи всім зведені пам’ятники? Чи не викреслила людська пам’ять, історія усіх тих лихоліть, які пережив наш народ? Чи не заросла стежина пам’яті забуттям? До цих роздумів спонукує нас поетеса.

Поезія — вельми дивна річ: вона не тільки виховує, але й повчає. Горе чи щастя, коли юнак не відповів дівчині взаємністю в коханні? На перший погляд, ніби й горе, та плач її: «це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу».

Та мине час, горе зітреться, вона ще молоденька, ще росте. Тож прийде до неї ще справжнє кохання.

Неповторність поезії Ліни Костенко… Пісенність поезій її привертає увагу сучасників. Ота «неповторність» відкрила ще одну грань таланту Ольги Богомолець (лікаря за фахом).

Уявимо, що ми з вами в одному з концертних залів Торонто. Вслухайтесь: Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань.

Обличчя людей, які сиділи в залі, м’якшали, теплішали. Кудись зникала їх настороженість, холодність. Цей спів, до болю рідний, змушує душу полинути за чудовими, ніжними звуками музики.

І раптом усе зникає. Останній звук потонув у тиші. А на сцені, ніжно схиливши голову, стоїть жінка, яка подарувала людям такі дивні хвилини щастя. По шоках людей течуть сльози, а у вухах лунає: «Я люблю, люблю свою Україну до оніміння, до стогону, до сліз».

Позиція громадянина і поета Ліни Костенко вчить, як треба бути вірним своєму таланту й своєму покликанню за будь-яких обставин. Бо, як вона пише в одному з віршів, — «Ще не було епохи для поета, але були поети для епох!» Усім цим близька і зрозуміла для нас Ліна Костенко.

Ліна Василівна Костенко — це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.

Для багатьох шанувальників її поезії Ліна Костенко стала загадковою жінкою з легенди. І світло цієї легенди, як світло високої зірки, долинало навіть тоді, коли поетеса вимушена була мовчати «цілу вічність — шістнадцять років».

Мудрими людьми мовлено, що нація, як така, не існує без людей, які уособлюють совість, талант, цвіт усього народу. Слава богу, наш народ має такий цвіт. Але ж як мало його. Як нещадно побивано його у всі часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму нависала над кращими із кращих.

У темній людській пустелі приникло, здавалося, все живе. Але народ таки чув мужній, совісний жіночий голос. І дивувалися — невже можна бути людиною? Невже можна себе поважати? Невже можна бути гідним своєї землі і вболівати за її долю?

Душа здригнеться і в астралі. Де ж те як писанка село? В майбутнє підуть магістралі, А України наче й не було?! Українській літературі таланить на великих жінок. Поруч з талановитими і легендарними українками (від піснетворки Марусі Чурай до розстріляної фашистами Олени Теліги) постає перед нами ця красива, мудра, мужня, талановита жінка з вічною таємницею в очах…

Вся творчість Ліни Костенко — туга за ідеалом, сором за поганьблену, знецінену, розтоптану людину.

Епоха несприятлива — ламає Іще в колисці геніям хребти. Такі книжки поетеси, як «Над берегами вічної ріки», «Маруся Чурай», «Неповторність», «Бузиновий цар» повертали читачеві віру в слово, а нашій літературі— духовне здоров’я.

Проблема «людина і війна» — панівна у творчості Ліни Костенко, чия дитяча пам’ять увібрала в себе болючі деталі, жорстокі картини, зафіксувавши враження, стан душі, які через роки переплавилися в усвідомлене бачення війни, для чого знайшлися щонайпечальніші слова зрілої жінки-художниці. Мій перший вірш написаний в окопі, На тій сипкій од вибухів стіні, Коли згубило зорі в гороскопі Моє дитинство, вбите на війні. «Пастораль XX століття» — найдраматичніший вірш цієї тематики. Три пастушки — «кирпаті сільські аргонавти» — знайшли й розібрали гранату. Вибух… …І несли їх діди, яким не хотілося жити. Під горою стояла вагітна, як поле, мати, І кричала та мати: — Хоч личко його покажіть. «Вагітна, як поле, мати…». І безсмертна, як поле, як сама свята земля. Творячи суто довженківську картину вічного кола обігу життя, Ліна Костенко виокремлює з хаосу смерті мотив надії, ведучи його на тлі чорно-білої графіки всенародної драми.

Антилюдська сутність війни осмислюється в одній з найвідоміших антивоєнних поезій Ліни Василівни «Старенька жінко, Магдо чи Луїзо…» зі збірки «Над берегами вічної ріки». Оригінальний прийом — звернення жінки-українки, котра втратила рідних дітей на війні, до німкені, яку, мабуть, теж не помилував жорстокий час — зробив поезію вистражданим застереженням згорьованих матерів:

Я не скажу ні слова тобі злого,

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Вже не кричить: «Хайль Гітлер!» на стіні?! Лірика Ліни Костенко художньо матеріалізує реальний світ, подаючи модель життя глибокоособистісно, часом до наївності прозоро, часом ускладнено. Лірична героїня поетеси — це чутлива, ніжна, зболена душа, могутня і надзвичайно активізована ерудиція. «Моя душа задивлена в чужу» — ці слова пояснюють глибинну справжність емоційних реакцій на світ героїні поезій Ліни Костенко, якій «в глибинах гармонії болять дисонанси».

Пригляньмося до властивої поетесі вічної тривоги за долю любові. Ця тривога, яка переросла в ранню печаль, в смуток за чоловічою шляхетністю, властива вже її першим твором.

На все є час —

На милу недосвідченість

І переконання у власній правоті,

А на любов, що благодатна, вічна,

Буває раз і тільки раз в житті. Ці рядки звучать глибоко особистісно, бо концентрують в собі максималізм юної душі, який у зрілої Ліни Костенко виллється в пристрасне нестримних рядках:

Моя любов! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни! Цей вірш Ліни Костенко — це молитва високої душі жіночої, здатної піднятися над буденщиною і минущістю, лишатися при тому жінкою.

У поезій Ліни Василівни інтимна лірика — це «постійний напружений діалог розуму й серця», — точно помітила Людмила Таран. Від жіночої самоіронії авторки і її ліричної героїні повіває великою печаллю: хто виміряє, скільки втрачено, а скільки знайдено наемансипаційних стежках.

Як глибоко інтимний і разом з тим соціальний зріз людської душі звучать слова поетеси:

Не дай мені заплутатись в дрібницях, Не розміняй на спотички доріг, Бо кості перевернуться в гробницях Гірких і гордих прадідів моїх. Жага громадянськості — рушійна й визначальна сила поезії Ліни Костенко, що поєднує в собі правічну відповідальність художника за долю й щастя народу. Своє громадянське кредо поетеса визнайшла ще на початку поетичної стежки, ніби передбачаючи ту неволю серця, розуму й слова, яка їй і її однодумцям судилася надовго:

Не уникай в путі круговороту — Хай руки загартуються твої, То доведеться плавати і проти, І впоперек стрімкої течії. Лепетлива муза на полі бою української поезії мусить бути мужньою і сильною.

Поетеса завжди писала, як думала, — так і жила. Слово — вчинок. Життя — як слово. Життя Ліни Костенко — це урок безкомпромісності, совісності й принциповості. Усім цим і дорога для нас наша талановита сучасниця, справді народна українська поетеса Ліна Василівна Костенко.