Повний зміст Іноземка Довлатов С. 1/2

Довлатов.

Іноземка

Самотнім росіянином жінкам в Америці – з любов’ю, смутком і надією.

Сто восьма вулиця

У нашім районі відбулася така історія. Маруся Татарович не витримала й полюбила латиноамериканця Рафаеля. Року два коливалася, а потім нарешті зробила вибір. Хоча, якщо розібратися, то вибирати Марусі було практично не із чого.

Вся наша вулиця переживала – як будуть розвиватися події? Адже ми до таких справ ставимося серйозно.

Ми – це шість цегельних будинків навколо супермаркету, населених переважно росіянами. Тобто недавніми радянськими громадянами. Або, як пишуть газети – емігрантами третьої хвилі.

Наш район тягнеться від залізничного полотна до синагоги. Ледве північніше – Мидоу – Озеро, південніше – Квинс – Бульвар. А ми – посередине.

108 – я вулиця – наша центральна магістраль.

У нас є російські магазини, дитячі садки, фотоательє й перукарні. Є російське бюро подорожей. Є російські адвокати, письменники, лікарі й торговці нерухомістю. Є російські гангстери, божевільні й повії. Є навіть російський сліпий музикант.

Місцевих жителів у нас уважають чимсь начебто іноземців. Якщо ми чуємо англійську мову, то насторожуємося. У таких випадках ми переконливо просимо:

– Говорите російською мовою!

Іноземка В результаті окремі місцеві жителі заговорили по^ – нашому. Китаєць із закусочної привітає мене:

– Добрий ранок, Солженицын!

(У нього виходить – "Солозениса".) До американців ми випробовуємо складне почуття. Навіть не знаю, чого в ньому більше – поблажливості або благоговіння. Ми їх жалуємо, як нерозумних безтурботних дітей. Однак раз у раз повторюємо:

"Мені сказав один американець…"

Ми вимовляємо цю фразу з інтонацією вирішального, убивчого аргументу. Наприклад:, "Мені сказав один американець, що нікотин приносить шкода здоров’ю!.."

Тутешні американці, в основному, німецькі євреї. Третя еміграція, за рідкісним винятком – єврейська. Так що знайти загальну мову досить просто.

Раз у раз місцеві жителі запитують:

– Ви з Росії? Ви говорите на їдиш?

Крім євреїв у нашім районі живуть корейці, індуси, араби. Чорношкірих у нас порівняно мало. Латиноамериканців більше.

Для нас це загадкові люди із транзисторами. Ми їх не знаємо. Однак про всякий випадок нехтуємо й боїмося.

Коса Фрида виражає невдоволення:

– Їхали б у свою паршиву Африку!.. Сама Фрида родом з міста Шклова. Жити воліє в Нью – Йорку…

Якщо хочете познайомитися с. нашим районом, то встаньте біля канцелярського магазина. Це на перехресті Сто восьмий і Шістдесят четвертої. Приходите якомога раніше.

От роз’їжджаються наші таксисти: Лева Баранів, Перцович, Еселевский. Всі вони кремезні, хмурі, рішучі.

Леві Баранову за шістдесят. Він колишній художник – молотовист. На початку своєї кар’єри Лева малював винятково Молотова. Його роботи експонувалися в незліченних домоуправліннях, поліклініках, місцевкомах. Навіть на стінах колишніх церков.

Баранів до тонкостей вивчив зовнішність цього міністра з особою кваліфікованого робітника. На парі малював Молотова за десять секунд. При – чому малював із зав’язаними очами.

Потім Молотова зняли. Лева намагався малювати Хрущева, але марне. Риси заможного селянина виявилися йому не під силу.

Така ж історія відбулася із Брежнєвим. фізіономія оперного співака не давалася Баранову. І тоді Лева з горя перетворився в абстракціоніста. Став малювати кольорові плями, лінії й завитушки. До того ж почав пити й дебоширити.

Сусіди скаржилися на Леву дільничному міліціонерові:

– П’є, дебоширить, займається якимось абстрактним цинізмом…

У результаті Лева емігрував, сіл за бублик і заспокоївся. У вільні мінути він зображує Рейгана на коні.

Еселевский був у Києві викладачем марксизму – ленінізму. Захистив кандидатську дисертацію. Готувався стати доктором наук.

Якось раз він познайомився з болгарським ученим. Той при говорив його на конференцію в Софію. Однак візи Еселевскому не дали. Видимо, не хотіли посилати за кордон єврея.

В Еселевского перший раз у житті зіпсувався настрій. Він сказав:

– Ах от як?! Тоді я виїду в Америку! І виїхав.

На Заході Еселевский остаточно розчарувався в марксизмі. Почав публікувати в емігрантських газетах запальні статті. Але потім, він розчарувався й в емігрантських газетах. Йому залишалося тільки сісти за бублик…

Що стосується Перцовича, те він і в Москві був шофером. Таким чином, у житті його мало що змінилося. Правда, заробляти він став набагато більше. Та й таксі тут у нього було власне…

От іде хазяїн фотоательє Євсей Рубинчик. Дев’ять років тому він купив своє підприємство. З тих пор виплачує борги. гроші, Що Залишилися, ідуть на придбання сучасної техніки.

Десятий рік Євсей харчується макаронами. Десятий рік тягає він армійські черевики на литий гумі. Десятий рік його дружина мечтает. побувати в кіно. Десятий рік Євсей утішає дружину думкою про те, що бізнес дістанеться синові. Борги до цього часу будуть виплачені. Зате – нагадую я йому – з’явиться більше сучасна техніка…

От поспішає за ранковою газетою починаючий видавець Фима Друкер, у Ленінграді він уважався знаменитим бібліофілом. Цілими: днями пропадав на книжковому ринку. Зібрав шість тисяч рідких, навіть унікальних книг.

В Америці Фима вирішила стати видавцем. Йому не терпілося повернути російській літературі забуті шедеври – вірші Олейникова й; Хармса, – прозу Добычина, Агєєва, Комаровското.

Друкер пішов працювати прибиральником у торговий центр. Дружина його стала медсестрою. За рік їм удалося зібрати чотири тисячі доларів.

На ці гроші Фима зняла затишний офіс. Замовив блакитнуваті фірмові бланки, авторучки й візитні картки. Найняв секретарку, між іншим – онученяті Эренбурга.

Своє підприємство ом назвав – "Російська книга".

Друкер познайомився з видними американськими філологами – Романом Якобсоном, Малмстедом, Эдвардом Брауном. Якщо Ромам Якобсон згадував маловідомий вірш Цветаевой, Фима квапився додати:

– Альманах "Мости", тридцятий рік, сторінка двісті шістдесят четверта.

Філологи любили його за ерудицію й безкорисливість Фима відвідувала симпозіуми й конференції. Розмовляв у кулуарах з Жоржем Нива, Оттенбергом до Раннйтом. Листувався з Вірою Набоковой. Дбайливо зберігав отримані від її телеграми:

"Рішуче заперечую". "Категорично не згодна". "Умови вважаю неприйнятними". І так далі.

Він замовив собі гумову печатку: "Юхим Г. Друкер, видавець". Далі емблема – закладений гусячим пером фоліант – і адреса. На цьому гроші скінчилися.

Друкер звернувся до Михайла Барышникову. Баришників дав йому півтори тисячі й гарна рада – вивчитися на масажиста. Друкер зневажив радою й виїхав на конференцію в Амхерст. Там він познайомився з Вейдле й Карлинским. Уразив їх своїми знаннями. Нагадав двом ученим старим безліч забутих ними публікацій.

По дорозі назад Друкер заїхав до Юрія Иваску. Тиждень жив у старого поета, розмовляючи про Вагинове й Добычине. Зокрема, про те, хто з них був гомосексуалістом.

И знову гроші скінчилися.

Тоді Фима продала частину своєї унікальної бібліотеки. На виручені гроші він. перевидав твір Фейхтвангера "Єврей Зюсс" Це був дивний вибір для видавництва за назвою "Російська книга". Фима припускала, що єврейська тема зацікавить нашу еміграцію.

Книга вийшла з єдиною помилкою. На про – ложку було крупно виведене: "ФЕЙХТВАГНЕР".

Продавалася вона досить в’януло. Удома не було волі, зате були читачі. Тут волі вистачало, але читачі були відсутні.

Дружина Друкера тим часом подала на розлучення. Фима перебралася в офіс.

Приміщення було заставлено коробками з "Євреєм Зюссом". Фима спала на цих коробках. Дарував "Єврея Зюсса" численним приятелям. Розплачувався книгами із внучкою Эренбурга. Намагався обміняти їх у російському магазині на ковбасу.

Саме дивне, що всі, крім дружини, його любили…

От розкладає свій товар хазяїн магазина "Дніпро" Зяма Броварників.

У Союзі Зяма був юристом. В Америці з перших же днів працював вантажником на базі. Потім перейшов різноробом в овочеву крамницю. І через рік цю крамницю купив.

Відтепер її постачала товарами знаменита фірма "Демша й Разін". Тут продавалося вологодське масло, ризькі шпроти, грузинський чай, українська ковбаса. Тут можна було купити бурштинове намисто, електричний самовар, дерев’яну мотрійку й пластинку Шаляпіна.

Трудився Зяма чи ледве не цілодобово. Це було рідкісне єднання мрії з дійсністю. Разюча адекватність бажань і можливостей. Недосяжна тотожність зусиль і результатів…

Зяма здається мені абсолютно щасливою людиною. Продовольство – його стихія. Його біологічне середовище.

Зяма відповідає делікатесній крамниці, як Наполеон – Аустерлицу. Серед делікатесів Зяма так само органічний, як Моцарт на прем’єрі "Чарівної флейти".

Багато хто в нашім районі – його боржники.

Біля рибного магазина гуляє із дворнягою публіцист Зарецкий. Він у гімнастичному костюмі зі штрипками, лисина прикрита целофановим мішком.

У Союзі Зарецкий був відомий популярними монографіями про діячів культури. Паралельно в самвидаві циркулювали його анонімні дослідження. Зокрема – об’ємиста незакінчена книга "Секс при тоталітаризмі". Там говорилося, що дев’яносто відсотків радянських жінок – фригидны.

Незабаром каральні органи ідентифікували Зарецкого. Йому довелося виїхати. На митниці він зробив історичну заяву:

– Не я залишаю Росію! Це Росія залишає мене!..

Всіх провожавших він запитував:

– академік Цукрів тут?..

За мінуту до посадки він рішуче направився до газону. Хотів відвезти на чужину горсточку росіянці землі.

Міліціонери прогнали його з газону. Тоді Зарецкий викликнув:

– Я несу Росію на підошвах чобіт!.. В Америці Зарецкий став учителем. Він усіх учив. Євреїв – православ’ю, слов’ян – іудаїзму. Американських контррозвідників – пильності.

Всіма силами він боровся за демократію. Він говорив:

– Демократію треба впроваджувати будь – якими засобами. Аж до атомної бомби!

Як відомо, щоб бути почутим в: Америці, треба говорити тихо. Зарецкий про це не догадувався.. Він на всіх кричав. Зарецкий кричав на працівників соціального забезпечення. На редактор щоденної емігрантської газети. На медсестер у лікарні. Він кричав навіть на тарганів.

У результаті його перестали слухати. Проте він відвідував всі емігрантські збіговиська й кричав. Він кричав, що західна демократія під погрозою. Що Джеральдин Ферраро – радянська шпигунка. Що американської літератури не існує. Що в супермаркетах продається штучне м’ясо, Що Гарлем треба разбомбить, а велфер збільшити.

Зарецкий був професійним руйнівником. Інстинкт руйнування здобував у ньому масштаби творчої пристрасті.

У його руках негайно ламалися Годинник, магнітофони, фотоапарати. Виходили з ладу калькулятори, електробритви, запальнички.

Зарецкий поламав залізний турнікет у сабвее. Його тілом надовго заклинило двері, що вертяться, Сіті – Холу.

Зустрічаючи знайомого, він говорив:

– Що відбувається, наймиліший? Ваша дружина фізично опустилася. Син, говорять, потрапив у дурну компанію. Та й у вас нездоровий рум’янець, Пора, мій дорогою, звернутися: до лікаря!..

Як не дивно, Зарецкого поважали й побоювалися…

От з’являється відставний дисидент Караваєв. У руках, у того коричневий пакет. Крізь папір виступають обрису пивних бляшанок. На особі Караваєва

– сполучення тривоги й ентузіазму.

У Союзі він був відомим правозахисником. Продемонстрував у боротьбі з режимом виняткова мужність. Відбув три табірних строки. Сім разів повідомляв голодування. Виявляючись на волі, приймався за старе.

У молодості Караваєв написав таку байку. Справа відбувається в зоопарку. Біля клітки з пантерою юрбиться народ. Унизу – табличка з латинською назвою. І відомості – де живе, чим харчується. Там же зазначено – "у неволі розмножується погано". Отут автор витримує паузу й запитує:

"А ми?!.."

Після третього строку Караваєва відпустили на Захід. Перший час він давав інтерв’ю, їздив з лекціями, засновував якісь фонди. Потім інтерес до нього зменшився. Треба було думати про їжу.

Англійської мови Караваєв не знав. Диплома не мав. Його табірні професії – вантажника, стропаля й хліборіза – в Америці не котирувалися.

Караваєв співробітничав у російських газетах. Писав він на єдину тему

– майбутнє Росії. Причому будущее він розрізняв набагато ясніше, ніж сьогодення. Із пророками це буває.

Америка розчарувала Караваєва. Йому не вистачало тут радянської влади, марксизму й каральних органів. Караваєву нема чому було протистояти.

Табірні хвороби давали йому право на інвалідність. Короваїв багато пив, а головне – похмелявся. Благо пивом, у нашім районі торгують цілодобово.

Таксисти й бізнесмени поглядали на Караваєва свысока…

От сідає за кермо "шевроле" таємничий суспільний діяч Лемкус. У Союзі Лемкус був професійним витівником. Організовував масові гуляння. Оголошуючи врочисті заздоровниці в ході першотравневих демонстрацій. Писав ювілейні мови, кантати, віршовані інструкції для автолюбителів. Подрабатывал як тамада на молодіжних весіллях. Складав циркові репризи:

– Вася, що трапилося? Чому ти смутний?

– На моїх очах людин упав у калюжу.

– И ти розбудувався?

– Ще б! Адже цією людиною був я!..

Виїхав Лемкус у результаті політичних гонінь. А гоніння, у свою чергу, з’явилися результатом кошмарної безглуздості.

От як це було. Лемкус написав кантату, присвячену 60 – летию збройних сил. Виконувалася кантата в Будинку офіцерів. Текст ведучого читав сам Лемкус.

За його спиною розташувався духовий оркестр. У залі зібралося більше шістисот представників армії й флоту. Динаміки транслювали кантату по всьому місту.

Усе йшло прекрасно. Декламуючи кантату, Лемкус поперемінно натягав солдатський кашкет або матроську безкозирку.

У заключній частині кантати були такі слова:

И, сон наш мирний захищаючи, Ви стали твердіше, ніж граніт.

За це партія рідна Гідних щедро нагородить!..

Останню фразу Лемкус викрикнув з особливою гарячністю – "гідних щедро нагородить!". І в цю мінуту йому на голову впала сценічна противага. Тобто, попросту говорячи, брезентовий мішок кілограмів на дванадцять.

Лемкус знепритомнів. Глядачам залишалися видні лише стоптанные підошви його концертних туфель.

Через три секунди в проходах забігали міліціонери. Ще через три секунди зал був повністю оточений. Лемкуса привели до пам’яті, щоб негайно заарештувати.

Майор КДБ обвинуватив його в продуманій диверсії Майор був упевнений, що Лемкус заздалегідь усе розрахував і підбудував. Тобто свідомо обрушив мішок на голову ведучому, щоб дискредитувати комуністичну партію.

– Але я ж сам і був ведучим, – виправдувався Лемкус.

– Тим більше, – говорив майор.

Коротше, Лемкус піддався гонінням. Його позбавили права займатися ідеологічною роботою. Про іншу роботу Лемкус і не помышлял.

В остаточному підсумку Лемкусу довелося емігрувати Місяця чотири він працював за спеціальністю. Організовував масові поїздки емігрантів до Ніагарського водоспаду. Виступав тамадою на бармицвах. Писав вірші, римовані оголошення, заздоровниці, кантати. Мені, наприклад, запам’яталися такі його рядки:

Від КДБ все життя страждаючи, Ми пам’ятаємо гіркоту всіх образ!

Пускай Америка рідна Нас від ворогів охоронить!

Однак платили Лемкусу мало. Тим часом у нього з’явилася друга дитина. І отут його представили баптистам.

Баптисти цікавилися третьою еміграцією. Їм потрібний була своя людина в емігрантських колах. Вони хотіли залучити до себе увага російських біженців.

Баптисти, оцінили Лемкуса. Він був гарним сім’янином, не курив і пив помірковано.

Так Лемкус став релігійним діячем. Очолив загадкове трансмировое радіо. Вів регулярну передачу – "Як побачити Бога?".

Він став набожним і сумним. Раз у раз шепотів, опускаючи ока.

– Якщо Господу буде завгодно, Фира приготує на обід телятину…

У нашім районі його завзято вважають шахраєм.

От звертає за кут торговець нерухомістю Аркаша Лернер. Видно, йому щось знадобилося до сніданку. Яка – небудь дивовижна приправа.

Лернер починав свою кар’єру режисером білоруського телебачення. Його дружина працювала на телестудії диктором.

Лернеры жили дружно й щасливо. У них була гарна квартира, дві зарплати, син Мишаня й автомобіль.

Аркадія Лернера вважали міцним професіоналом. Навіть пристрасть до вповільнених зйомок не могло зіпсувати його теленарисів. У них граціозно скакали колгоспні коні, повільно розкривалися квіти, ширяли чайки. Лернера захоплювала гармонія як така. Його короткометражки вважалися імпресіоністськими.

А навкруги вирувало життя, наповнена соціалістичним реалізмом. За стіною водопровідник Берендеїв бив дружину. Під вікнами шуміли алкаши. Директор телестудії був яскраво вираженим антисемітом И Лернеры вирішили емігрувати. Тим більше що в цю пору їхали багато хто. У тому числі й близьких друзях В Америці Лернер біля року пролежав на дивані. Його дружина працювала продавщицею в "Александерсе". Син відвідував єврейську школу.

Лернер мріяв одержати роботу на телебаченні. При цьому він був зовсім нетиповим емігрантом. Не видавав себе за колишнього лауреата державних премій. Не фантазував щодо своїх дисидентських заслуг. Не затверджував, що західне мистецтво переживає кризу.

Друзі організували йому зустріну із продюсером. Той хотів зайнятися екранізаціями російської класики. Йому був потрібний режисер слов’янського походження.

Зустріч відбулася на терасі ресторану " Блоу – Ап".

– Ви режисер? – запитав американець.

– Не думаю, – відповів Лернер.

– Тобто?

– За останній рік я страшно деградував.

– Але, говорять, ви були режисером?

– Був. Вірніше, значився. Мене тарифікували в шістдесят сьомому років. А до цього я працював помічником.

– Помічником режисера?

– Так. Це який бігає за горілкою.

– Говорять, ви були талановитим режисером?

– Талановитим? Уперше чую. Те, що я робив, мене не задовольняло…

– О’кей! Я займаюся екранізаціями класики.

– По – моєму, всі екранізації – дерьмо!

– Це комплімент?

– Я хотів сказати, що віддав перевагу би оригінальній темі.

– Наприклад?

– Що – небудь про природу…

Отут між співрозмовниками виникла пропасти. І збільшувалася надалі з кожною мінутою. Янкі говорив:

– Природа не окупається!

Лернер заперечував:

– Мистецтво не продається!..

На тім вони й розсталися. Лернер ще місяця три пролежав без руху. При цьому слід зазначити, що його фінансові справи йшли непогано.

Видимо, Лернер мав якийсь специфічний дарунок матеріального благополуччя. Взагалі я впевнений, що вбогість і багатство – якості природжені. Такі ж, наприклад, як колір волось або, допустимо, музичний слух. Один народжується злиденним, іншої – богатым. І гроші отут фактично ні при чому.

Можна бути жебраком із грошима. И – відповідно – принцом без єдиної копійки.

Я зустрічав багатіїв серед зеков на особливому режимі. Там же мені попадалися бідняки серед вищих чинів табірної адміністрації…

Бідняки при будь – яких обставинах зазнають збитків. Бідняків постійно штрафують навіть за те, що їхній собака оправився в неналежному місці. Якщо бідняк випадково роняє дріб’язок, то гроші обов’язково провалюються в люк.

А в богатых всі навпаки. Вони знаходять гроші в старих піджаках. Виграють по лотереї. Одержують у спадщину дачі від малознайомих родичів. Їхні собаки вдостоюються на виставках грошових премій.

Видимо, Лернер народився свідомо заможною людиною. Так що гроші в нього незабаром з’явилися.

Спочатку його вкусив ньюфаундленд, що належав місцевому дантистові. Лернеру виплатили значну компенсацію. Потім Лернера розшукав старий, що напередодні імперіалістичної війни зайняв у його діда три червінці. За сімдесят років червінці перетворилися в кілька тисяч доларів. Після цього до Лернеру звернувся знайомий:

– У мене є якісь гроші. Візьми їх на зберігання. І якщо можна, не задавай зайвих питань.

Гроші Лернер взяв. Питання задавати лінувався.

Через тиждень знайомого пристрілили в Атлантик – Сіті.

У результаті Лернер придбав квартиру. За рік вона втроє подорожчала. Лернер продав її й купив три інших. Загалом, став торгувати нерухомістю, З дивана він піднімається усе рідше. Грошей у нього стає усе більше. Витрачає їх Лернер з розмахом. В основному, на харчування.

За дванадцять років життя в Америці він придбав єдину книгу. Заголовок у книги був виразне. А саме – "Як витратити триста доларів на сніданок"…

Після сніданку Лернер дрімає, відключивши телефон. Навіть курити йому лінь…

Я почуваю, пролог затягається Пора вже нам повернутися до Марусі Татарович.

Дівчина з гарної родини.

Марусин батько був генеральним директором технічного – виробничо – технічного комбінату. Кликали його Федір Макарович Мати завідувала найбільшим у місті пошивним ательє Кликали її Галина Тимофіївна Марусины батьки не були кар’єристами. Навпаки, вони робили враження скромних, соромливих і навіть безпомічних людей Федір Макарович,

наприклад, соромився заходити в трамвай я побоювався офіціантів. Тому він їздив у чорної горкомовской машині, а їду брав із закритого розподільника Галина Тимофіївна, у свою чергу, боялася лементу й не могла звільнити погану робітницю. Тому звільненнями займався місцевком, а Галина Тимофіївна вручала стахановцам нагороди Марусины батьки не були створені для успішної кар’єри. До цьому їх змусили, я б сказав, цивільні обставини Є дані, що гарантують будь – якій людині стрімке номенклатурне сходження. Для цього треба володіти чотирма примітивними якостями. Треба бути російським, партійну, здатну й тверезим Причому необхідно саме сукупність всіх цих якостей Відсутність кожного з них робить всю комбінацію зовсім безглуздої. Російський, партійний, здатний алкаш – не годиться Російський, партійний і тверезий дурень – фігура відживаюча Безпартійний при всіх інших чудових якостях – не вселяє довіри. І нарешті, тверезий, здатний єврей – комуніст – це навіть мене дратує. Марусины батьки мали всі необхідні дані. Вони були російські, тверезі, партійні і якщо не надто здатні, те, як мінімум, дисципліновані Одружилися вони ще до війни. До двадцяти трьох років Федір Макарович став інженером. Галина Тимофіївна працювала швачкою – мотористкою. Потім наступив тридцять восьмий рік. Звичайно, це був моторошний час. Однак не для всіх. Більшість танцювала під життєрадісну музику Дунаєвського. Крім того, щорічно знижувалися ціни. Ікра коштувала дев’ятнадцять рублів кілограм. Продавалася вона на кожному куті. Звичайно, безневинних людей розстрілювали. І все – таки розстріл одного йшов на користь многим іншим. Розстріл якого – небудь маршала гарантував підвищення десяти його товаришам по службі. На місце, що звільнилося, висували генерала. Посада цього генерала займав полковник. Полковника заміщав майор. Відповідно підвищували у званнях капітанів і лейтенантів. Розстріл одного міністра викликав десяток службових переміщень. Причому спрямованих винятково нагору. Юрби низових бюрократів піднімалися по службовим сходам На заводі, де трудився Федір Макарович, заарештували чоловік вісім. Серед інших – начальника цеху. Федір Макарович зайняв його посаду На фабриці, де працювала його дружина, заарештували бригадира. На його місце висунули Галину Тимофіївну. Арешти не припинялися два роки. За цей час Федір Макарович став головним технологом невеликого підприємства. Галина Тимофіївна перетворилася в завідувачку відділом збуту Потім почалася війна. Металургійний завод і швейна фабрика були вчасно евакуйовані. У Новосибірську у Федора Макаровича й Галины Тимофіївни народилася дочка. Назвали її Марусею. Марусины батьки були необхідні в глибокому тилу. Побувати в окопах їм не довелось. Хоча багато адміністративних працівників виявилися на фронті. Кращі з них загинули. А Федора Макаровича й Галину Тимофіївну підвищили в посаді. Хто зважиться дорікнути їх за це?.. До шістдесятого року Марусины батьки інші затвердилася в номенклатурі середньої ланки. Вони були керівниками підприємств і депутатами місцевих Рад. У них були всі відповідні привілеї – величезна квартира, дача, фінські горіхові меблі. Під вікнами в них завжди чергувала службова машина. Підприємство, що очолював Федір Макарович, уважалося зразковим. У сімдесятому році його відвідав Леонід Ілліч Брежнєв. І отут Федір Макарович вирізнився. Перед корпусом заводоуправління був розбитий газон. Звичайний газон з покажчиком – "Ходити по траві забороняється’". Генеральний секретар приїхав у жовтні. До цього часу трава пожовкла. Федір Макарович віддав розпорядження – пофарбувати траву. І її дійсно, пофарбували. Для цієї мети був використаний малярський пульверизатор. Газон придбав смарагдове субтропічне фарбування. Приїхав Брежнєв. Підійшов разом з охороною до заводоуправління. Кинув погляд на газон і пожартував: – Виходить, ходити забороняється? А ми спробуємо! І Брежнєв упевнено ступнув на траву. Усе засміялися, почали аплодувати. Федір Макарович від реготу упустив привітальну адресу. Брежнєв обійняв Федора Макаровича й сказав: – Показуй, орел, своє господарство! Із цього моменту Брежнєв захищав Татаровичу… Маруся росла в забезпеченій дружній родині. У дворі її оточували слухняні й ошатні діти. Будинок, у якому вони жили, належав горкому партії. У спеціальній будці чергував міліціонер, що небагато побоювався мешканців. Маруся росла щасливою дівчинкою без комплексів. Вона добре вчилася в школі, відвідувала кружок бальних танців. У неї був рояль, кольоровий теле
візор і навіть собака. Життя її складалася із сумлінного навчання плюс безневинні здорові розваги – кіно, театри, музеї. Заняття фізкультурою полегшили їй борошна полового дозрівання. Закінчивши школу, Маруся легко надійшла в інститут культури. Випускники його, як правило, завідують художньою самодіяльністю. Однак Маруся була впевнена, що знайде собі роботу получше. Допустимо, десь на радіо або в музичному журналі. У цьому їй могли допомогти батьки. Із тринадцяти років Марусю оточували розвинені, інтелігентні, добре виховані юнаки. Маруся так звикла до дружби з ними, що рідко замислювалася про любов. Кожний з її молодих людей, що оточували, готовий був стати вірним шанувальником. Кожний шанувальник готовий був женитися на миловидній, стрункій і веселій дочці Татаровича. Але вийшло зовсім по – іншому. Справа в тому, що Маруся полюбила єврея.. Усім, у кого було щасливе дитинство, необхідно частіше замислюватися про розплату. Частіше задавати собі питання – а чим я буду розплачуватися? Весела вдача, здоров’я, краса – чого мені це буде коштувати? У що мені обійдеться повний комплект люблячих, заможних батьків? І от на дев’ятнадцятому році Маруся полюбила єврея з безнадійним прізвищем Цехновицер. По суті, єврей – це прізвище, професія й вигляд. Існує делікатний тип єврея з нейтральним прізвищем, ординарною професією й космополітичною зовнішністю. Однак не такий був Марусин обранець. Кликали його повністю Лазар Рувимович Цехновинер, він був худий, довгоносий, кучерявенький, а також учився грати на скрипці. Мало того, як усякий єврей, Цехновицер був антисовєтчиком. Маруся полюбила його за талант, худорбу, ерудицію й саркастичний гумор. Марусины батьки затурбувалися, хоча вони й не були антисемітами. Галина Тимофіївна в неофіційній обстановці любила повторювати: – Краще вуж я візьму на роботу єврея. Єврей, принаймні, не зап’є! – До того ж, – додавав Федір Макарович, – єврей хоч із головою краде. Єврей несе з виробництва щось потрібне. А росіянин – усе, що попадеться.. И все – таки Марусины батьки затурбувалися. Тим більше, що Цехновицер здавався їм сумнівною особистістю. Він щовечора слухав західне радіо, носив діряві черевики й безперервно жартував. А головне, давав Марусі ідейно незрілі книги – Бабеля, Платонова, Зощенко. Зять – Єврей – уже трагедія, думав Федір Макарович, але онуки – євреї – це катастрофа! Це навіть неможливо собі представити! Федір Макарович вирішив поговорити із Цехновицером. Він навіть хотів зопалу запропонувати Цехновицеру хабар. Але Галина Тимофіївна виявилася більше мудрою. Вона стала наполегливо запрошувати Цехновицера в гості. Оточила його турботою й увагою. Одночасно запрошувалися діти Говорова, Чичибабина. Липецкого, Шумейко. (Говорів був маршалом, Чичибабин – академіком живопису, Линецкий – директором фірми "Совфрахт", а Шумейко – інструктором ЦК). Цехновицер у цій компанії почував себе ізгоєм. Його мати працювала трамвайним кондуктором, батько загинув на фронті. Молодь, що збиралася в Татаровичей, їздила на південь і в Прибалтику. Добре одягалася. Любила ресторани й театральних прем’єрів. Здобувала в спекулянтів джазові записи. У Цехновицера не було грошей. За нього завжди платила Маруея. , щоб відомстити Цехновицер став ненавидіти Марусиных друзів. Цехновицер намагався викрити їх ц тупості, хамстві, цинізмі, досягаючи, природно, протилежних результатів. Якщо Цехновицеру говорили: "Спробуйте манго" – він зухвало жмурився: – Віддаю перевагу хлібному квасу! Якщо із Цехновицером дружески заговорювали, він скидав брови: – Волію слухати тишу! У результаті Цехновицер набрид Марусі, і вона полюбила Дмитрика Федорова. Син генерала Федорова вчився на хірурга. Це був юнак зі свідомо вирішеними проблемами, веселий і гарний. У нього було всі добре. Причому він навіть не знав, що буває інакше. У нього був тато, яким можна пишатися. Квартира на вулиці Щорса, де він жив з бабусею, А також – дача, мотоцикл, улюблена професія, собака й мисливська рушниця. Залишалося знайти молоду гарну дівчину з гарної родини. На п’ятому курсі Дмитрик Федоров став думати про одруження. І отут він познайомився з Марусею. Через шість тижнів вони спускалися по мармуровим сходам Палацу одружень. Ще через добу молодята. виїхали в Крим. Восени батьки подарували ім. двухкомнатную квартиру. Так почалася Марусина подружнє життя. Дмитрик. пропадав в академії. Маруся готувалася до захисту диплома – "Естетика бального танцю"; Вечорами вони дивилися телевізор і розмовляли. По суботах ходили в кіно. Приймали гостей
і відвідували знайомих. Маруея була впевнена, що любить Дмитрика. Адже вона сама його вибрала. Дмитрик був турботливий, розумний, коректний. Він ненавидів безладдя. Щоранку він вів записи в блокноті. Там були рубрики – обміркувати, зробити, подзвонити. Іноді він записував: "Не привітатися з Віталієм Луценко". Або: "У відповідь на хамство Алешковича спокійно промовчати". У суботу з’являвся запис: "Маша". Це значило – кіно, театр, вечеря в ресторані й любов. Дмитрик говорив: – Я не педант. Просто я намагаюся захиститися від хаосу… Дмитрик був гарною людиною. Пороки його полягали у відсутності недоліків. Адже недоліки, як відомо, залучають більше, ніж достоїнства. Або, як мінімум, викликають більше сильні почуття. Через рік Маруея його зненавиділа. Хоча виразити свою ненависть їй заважало Димино бездоганне поводження. Так що жили вони добре. Правда, мало хто знає, що це – лихо, якщо все починається добре. Виходить, скінчитися все це може тільки нещастям. Так і трапилося. Спочатку вмер Димин тато, генерал. Потім потрапила в божевільний будинок алкоголічка – мама. Потім спадкоємці, три брати й сестра, перелаялися, обговорюючи, що – кому. Самі коштовні веши з генеральського будинку були конфісковані прокуратурою. Зокрема, шашка, подарована Сталіним, і засіяний рубінами югославський орден. Коротше кажучи, за місяць Дмитрик перетворився у звичайну людину. У цілеспрямованого й працьовитого аспіранта середніх дарувань. Іноді Маруся вмовляла його. – Хоч би ти напився! Дмитрик відповідав Марусі. – Пияцтво – це добровільне божевілля. Маруся не заспокоювалася: – Хоч би ти мене приревнував! Дмитрик чітко формулював: – Ревнувати – це мстити собі за помилки інших… Саме важке випробування для благополучної людини – це раптове неблагополуччя. Дмитрик ставав усе більше неуважним і сумовитим. У ресторанах він тепер замовляв биточки й компот. Закордонний костюм надягав у виняткових випадках. Фінансової підтримки Марусиных батьків соромився. І отут Маруся стала йому змінювати. Причому нерозбірливо й безперервно. Вона змінювала йому із друзями, знайомими, водіями таксі. З викладачами інституту культури. Із трамвайними попутниками. Вона змінила йому навіть із раптово появились Цехновицером. Спочатку Маруся виправдувалася й брехала. Видумувала неіснуючі факультативні заняття й семінари. Говорила про безсонну ніч у подруги" замышлявшей самогубство. Про неожиданмых поїздки до родичів у Дергачево. Витівка їй набридло брехати й виправдуватися. Набридло видумувати фантастичні історії. У Марусі не було сил. Вертаючись над ранок, Маруся говорила собі – добре, обійдеться. Що – небудь придумаю в таксі. Що – небудь придумаю в ліфті. Що – небудь скажу експромтом. Дмитрик здивовано запитував: – Де ти була? – Я?! – викликувала Маруся. – Ну. – Що виходить, де7! Він запитує – де! Допустимо, у знайомих Можу я відвідати знайомих?.. Якщо Дмитрик продовжував розпитувати, Маруся швидко стомлювалася: – Уважай, що я пила вино! Уважай, що я розпущена жінка! Уважай, що ми в розлученні!.. Ні, як відомо, рівності в шлюбі. Перевага завжди на стороні того, хто менше любить. Якщо це можна вважати перевагою. До тридцяти років Маруся зрозуміла, що життя складається із задоволень. Все інше можна вважати неприємностями. Задоволення – этоцветы, ресторани, любов, закордонні речі й музика. Неприємності – це відсутність грошей, докори, хвороби й почуття провини. Маруся віддавалася задоволенням, розумно уникаючи неприємностей Марусі було шкода Дмитрика. Вона випробовувала каяття совісті. Вона говорила: – Хочеш, я познайомлю тебе з якою – небудь дівицею? Дмитрик здивовано запитував: – На предмет чого7.. Незабаром Дмитрик і Маруся розвелися. Маруся переїхала до батьків Батьки спочатку засмутилися, але досить швидко заспокоїлися. Дмитрик Федоров як чоловік уже не представляв великого інтересу. Маруся ж знову була нареченою, дівчиною иэ гарної родини. Через якийсь час Маруся полюбила знаменитого диригента Каждана. Потім – відомого художника Шарафутдинова, якому захищав сам Гейдар Алієв. Потім – прославленого ілюзіоніста Мабиса, що розпилював жінок на дві частини. Всі вони були набагато старше Марусі. І більше того, годилися їй у батьки. З Кажданом вона їздила в Прибалтику й на Урал. Із Шарафутдиновым рік прожила в Алупці. З ілюзіоністом Мабисом літала по всьому Заполярью. У результаті, Каждан, отруївшись міногами, умер. Шарафутдинов під тиском обкому повернувся до хворої некрасивої дружини. А Мабис, будучи з гастролями у Франкфурті, домігся там політичног