Стійкість (по розповіді «Доля людини» Шолохова) – Шолохов Михайло

Ім’я Михайла Олександровича Шолохова відомо в усьому світі. Він зіграв видатну роль у світовій Літературі 20 століття. Під час Великої Вітчизняної війни перед письменником устало завдання: знищувати своїм повним ненависті словом ворога й зміцнювати любов до Батьківщини в радянських людей. Провесною 1946 року, тобто в першу післявоєнну весну, Шолохов випадково зустрів на дорозі невідомої людини й почув його розповідь – сповідь. Десять років обмірковував письменник ідею добутку, події тим часом ішли в минуле, апотребность висловитися все збільшувалася. І от в 1956 році за кілька днів була завершена розповідь – епопея «Доля людини». Уже сама назва розповіді робить величезне враження на читача, оскільки слово «доля» у той час було небажаним через те, що воно просочено містикою й указувало на приречення людського життя, на владу фатальних обставин над людьми. Це розповідь про велику стійкість і величезні страждання простої радянської людини. У головному герої, Андрію Соколові, втілені з любов’ю риси російського характеру, збагачені радянським способом життя: стійкість, терпіння, скромність, відчуття людського достоїнства, що злилося з відчуттям радянського патріотизму, з великою чуйністю до чужого лиха

Отже, автор малює перед читачем картину «першої післявоєнної весни», що символізує собою розквіт життя; найбільше повно це ілюструє торжество природи («Подули теплі вітри, і вже через двоє діб начисто оголилися піски лівобережжя Дону, у степу спухнули набиті снігом балки й, зламавши лід, скажено розбурхалися степові річки, і дороги стали майже зовсім непроїзними, від води тягло вогкістю, терпкою гіркотою гниючої вільхи, а з далеких прихоперских степів, які тонули в бузковій вуалі туману, легкий вітерець ніс вічно юний, тільки – но вловимий аромат землі, що недавно звільнилася з – під снігу»). При цьому можна зрівняти останні слова («аромат землі, що недавно звільнилася з – під снігу”) зі звільненням російської землі від фашистського гніта

Але вернемося до розповіді. Далі автор знайомить нас із двома товаришами, які направляються в станицю Букановскую. Коли один із друзів переправляється через річку Гланку, те він зустрічає старого воїна – шофера. На цьому закінчується перша частина розповіді, тобто підготовка автором читача до особистої історії Андрія Соколова; за друга година розповіді перед нами проноситься ціле життя, а стислість розповіді лише підсилює драматизм. Доля Соколова повна таких важких випробувань і страшних втрат (загинула вся його родина), що здається неможливо людині винести стільки горя, що налягло на нього й не зламатися, не впасти духом

А що ж читач довідається з перших рядків про цю людину: «Незабаром я побачив, як через крайні двори хутора вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, судячи з росту – років п’яти – шести, не більше.

Особлива увага автор обертає на очі Соколова: «Я збоку глянув на нього, і мені стало якось ніяково. Бачили ви коли – небудь ока, немов присипані попелом, наповнені такою смертною тугою, що в них важко дивитися? От такі очі були в мого випадкового співрозмовника».

Плавно автор переносить нас у минуле головного героя, у якому ми довідаємося про його щасливе довоєнне сімейне життя: дружина – «смирний, веселий, догідлива, розумник» і, як зізнається Андрій Соколов: «не було для мене гарніше й желаннее її, не було на миру й не буде», а діти – радували: «всі троє вчилися на «відмінно», а старший Анатолій виявився таким здатним до математики, що про нього навіть у центральній газеті писали».

До війни життя Андрія Соколова позбавлена якихось подвигів і здійснень, зате вона пронизана звичайним людським щастям: дружина, діти, будинок, робота – цінності, які виховали в герої відчуття відповідальності за ті, хто перебуває поруч.

Всі, здавалося б, добре й життя славно йде своєю низкою, але все – таки величезною чорною смугою проходить у розповіді героя війна. При цьому найбільш драматичною сценою є сцена прощання Андрія, що йде на фронт, з будинком і родиною. «Проводжали мене всі четверо: Ирина, Анатолій, дочка Настенька й Олюшка. Усе трималися молодечо», « – Скажи хоча слово на прощання». «Вона й говорить, і за кожним словом схлипує: – Родненький мій, Андрюша, не побачимо ми з тобою на цьому миру». Відіпхнув я її легенько в плечі й кричу їй: – И хіба так прощаються? Що ти мене завчасно ховаєш?!», «До самої смерті, до останньої моєї години, умирати буду, а не прощу собі, що тоді неї відіпхнув!»

Війна зламала всі надії й мрії. Головний герой іде на фронт, де проявляє справжні чоловічі якості. «На те ти й чоловік, на те ти й солдат, щоб усе витерпіти, усе знести, якщо до цього потреба покликала». Менше року служив Андрій Соколов, а вже був двічі легко поранений, але це не зупинило його: у травні 1942 р. він проявляє відвагу, коли намагається доставити боєприпаси для батареї. Цього разу удача відвернувся від героя – його машина підірвана снарядом, сам він без свідомості, а коли опритомнює, то з подивом виявляє, що він уже в полоні у фашистів

Таким чином, Соколов потрапив у полон. Йому довелося випробувати нелюдські фізичні й духовні мучення, тягаря («Перед війною я важив вісімдесят шість кілограм, а до осені тяг уже не більше п’ятдесятьох. Одна шкіра залишилася на костях, і ноги те свої носити було не під силу. А роботу давай, і слова не скажи, і таку роботу, що тягловому коневі й те не в пору»). Два роки герой випробовував на собі жахи фашистського полону. Особливе місце в романі займає епізод у церкві, що стала в’язницею для полонених у першу ніч. Образ напівзруйнованого храму, описаний Шолоховым, ємко відображає ступінь руйнувань, принесених двадцятим сторіччям на російську землю. Тут читач зустрічає чотирьох героїв, які втілюють собою чотири варіанти поводження людини в полоні: зрадника Крыжнева, що намагається купити собі життя, видавши свого командира, і самого взводу, що покірно чекає своєї долі, і ревно віруючого солдата – християнина, що мимоволі став причиною загибелі ще чотирьох чоловіків. Цим трьом героям протиставляється четвертий – військовий лікар, що не відступає від своїх життєвих принципів і навичок професії, намагаючись полегшити хоча небагато страждання полонених («і він далі пішов у тьмі. Потихеньку запитують: «Поранені є?». От що означає справжній доктор! Він і в полоні, і в тьмі свою велику справу робив»).

Дії Соколова в даній ситуації очевидні – він убиває зрадника й рятує життя взводу. Крыжнев – перший, кого вбив головний герой, йому складно зрозуміти причину свого вчинку, а єдиним вірним виправданням є те, що в мить, коли для порятунку необхідно бути, з іншими заодно, Крыжнев протиставляє себе всім, прирікаючи себе тим самим на загибель

Соколов терпляче переносив удари долі, проявляючи в такий спосіб найрідшу стійкість, упевненість у своїх силах. Але головне, що допомагало вижити Андрію в таких важкі для нього умовах – це думки про рідну родину, про будинок, про те, що він вернеться й знову буде жити як раніше. Герой не скорився й намагається бігти з Познанского табору військовополонених, куди Соколова незабаром переводять. Втеча виявляється невдалим, Андрія ловлять («Голого, усього в крові привезли в табір. Відсидів у карцері за втечу, але все – таки живий я залишився»). На початку вересня з табору під містом Кюстрином перекинули сто сорок два чоловіки, включаючи головного героя, у табір В – 14, недалеко до Дрездена. Незабаром від ста сорока двох чоловік залишилося лише п’ятдесят сім..» Дуже цікавий психологічний двобій між Соколовим і лагерфюррером Мюллером; тут з великою наочністю, розкривається відчуття власного достоїнства, величезна сила духу й витримка. Всі ці якості приводять у замилування коменданта концтабору, створюється враження, що Мюллер навіть заздрить Соколову. Головний герой виходить із двобою, зберігши достоїнство російської людини, із честю, не благаючи ворога про пощаду, але й не гублячи життя нерозважливо. Можна провести паралель між банкетом німців із приводу узяття Сталінграда й етичною перемогою Соколова. Висновком є те, що глибокий образ Соколова, що вміщає в себе весь російський народ, берет перемогу

«В 1944 році вивернули Німеччини вилицю набік, і фашисти перестали полоненими гидувати». Саме із цієї причини Соколов стає шофером у німецького інженера, завідувача спорудженнями зміцнень («Тижня дві возив я свого майора з Потсдама в Берлін і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тут я спати остаточно розучився: ночі безперервно думав, як би мені до своїм на Батьківщину втекти»). Соколів придумує хитромудрий план втечі й в один прекрасний момент він бачить, що чекати більше не можна ні мінути, виконує свій задум, Соколов переходить границю боїв разом з німецьким інженером, що перебуває без свідомості. При цьому виникає цікава сцена, коли молодий солдат не визнає Соколова за свого

Незабаром головний герой довідається про смерть дружини й дочок, а що, що залишився в живих Анатолій відправився добровольцем на фронт. Андрій винить себе в смерті близьких йому людей, не з огляду на при цьому влади над ним «сліпої долі». Усе, що будувалося протягом багатьох років зруйнувалося для нього в одна мить

Після вбивства сина Андрія німецьким снайпером, абсолютно самотній він їде в Урюпинск і там облаштовується. Головний герой веде безперервну боротьбу із собою й виходить із її переможцем. Незважаючи на своє горе,

Соколов не зламався сам і дарує щастя маленькому хлопчикові Ванюшке, усиновляючи його.

Із цієї мінути читач розуміє, що возз’єдналися дві половинки, дві самотні душі. На цьому розповідь головного героя поступово закінчується й починається третя частина розповіді – завершення автором свого добутку

Хлопчик – сирота, якого оселив у себе Андрій Соколов, не просто заміняє йому сина, а стає єдиним змістом його покаліченого життя. Обрамляє розповідь символічна картина шляхи, по якому йдуть батько й син до свого майбутнього будинку, – і кожний із цих образів говорить про вічність життя. Поки жива в людині здатність любити – народ безсмертний!

Глибокою, світлою вірою пронизана розповідь М. А. Шолохова, письменник усвідомить себе зобов’язаним розповісти миру сувору правду про те, якою величезною ціною радянський народ зміг забезпечити майбутнє всього людства. Всім цим обумовлена видатна роль цієї невеликої розповіді