Природа, любов, смерть у творчості Івана Буніна – Бунін Іван

Бунін належить до останнього покоління письменників із дворянської садиби, що тісно пов’язана із природою центральної смуги Росії. “Так знати й любити природу, як уміє Іван Бунін, мало хто вміє”, – писав Олександр Блок в 1907 році. Недарма Пушкінська премія в 1903 р. була присуджена Буніну за збірник віршів “Листопад”, що оспівують російську сільську природу. У своїх віршах поет зв’язав сум російського пейзажу з російським життям в одне нероздільне ціле. “На тлі золотого іконостаса, у вогні листопаду, позолочена заходом, встає покинута садиба”. Осінь – “тиха вдова” незвичайно гармоніює із садибами, що пустують, і покинутими хуторами

“Млоїть мене рідна тиша, млоїть мене гнізда рідного запустенье”. Цими смутними поезіями зів’янення, умирання, запустіння перейняті й розповіді Буніна, які схожі на вірші. От початок його знаменитої розповіді “Антоновські яблука”: “Пам’ятаю ранній, свіжий, тихий ранок… Пам’ятаю великий, весь золотий, підсохлий і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкий аромат опалого листя й – запах антонівських яблук, запах меду й осінньої свіжості…”

И цей захід антонівських яблук супроводжує його у всіх скитаниях і в столицях миру як пам’ять про Батьківщину: “Але по вечорах, – пише Бунін, – я читаю старих поетів, рідних мені по побуті й по многим своїх настроях, нарешті, просто по місцевості, – середній смузі Росії. А ящики мого стола повні антонівськими яблуками, і здоровий осінній аромат переносить мене в село, у поміщицькі садиби”.

Разом з виродженням дворянських гнізд вироджується й село. У повісті “Село” він описує двір багатої селянської родини й бачить “морок і бруд” – і у фізичної, і в розумової, і в моральному житті”. Бунін пише: “Лежить старий, помирає. Він ще живий – а вже в сенцах труна приготовлена, уже печуть пироги на поминки. І раптом старий видужує. Куди було запроторювати труну? Чим виправдати витрати? Лук’яна років п’ять проклинали потім за них, зжили докорами зі світла, зморили голодом”. А от як описує Бунін рівень політичної свідомості селян:

– А не знаєш, навіщо суд приїхав?

– Депутата судити… Говорять, ріку хотів отруїтися

– Депутата? Дурень, так хіба депутати цим займаються?

– А чуму їх знає…

Точка зору Буніна на народ полемично загострена проти тих народолюбцев, які ідеалізували народ, лестили йому. російське село, Що Гине, обрамлена сумовитим російським пейзажем: “Косо неслися біла крупа, падаючи на чорну, жебрачку сільце, на вибоїсті, брудні дороги, на кінський гній, лід і воду; сутінковий туман приховував нескінченні поля, всю цю велику пустелю з її снігами, лісами, селищами й містами, – царство голоду й смерті…” Тема смерті одержать у творчості Буніна різноманітне висвітлення. Це й загибель Росії, і смерть окремої людини. Смерть виявляється не тільки руйнівницею всіх протиріч, але й джерелом абсолютної, що очищає сили (“Перетворення”, “Митина любов”).

Розповідь Буніна “Пан із Сан – Франциско” глибше всіх зрозумів Олександр Твардовский: “Перед особою любові й смерті, по Буніну, стираються самі собою соціальні, класові, майнові грані, що розділяють людей, – перед ними всі рівні. Оверкій з “Худої трави” умирає в куті своєї бідної хати:

Безіменний пан із Сан – Франциско вмирає тільки що, зібравшись добре пообідати в ресторані першокласного готелю на узбережжя теплого моря. Але смерть однаково жахлива своєю невідворотністю. Між іншим, коли цей найбільш відомий з бунинских розповідей тлумачать тільки в змісті викриття капіталізму й символічного передвістя його загибелі, те як би випустять із уваги, що для автора набагато важливіше думка про схильність і мільйонера загальному кінцю, про незначність і ефемерність його могутності перед особою однакового для всіх смертного підсумку”.

Смерть як би дозволяє побачити життя людини в її щирому світлі. Раніше, ніж смерть фізична, пана із Сан – Франциско осягла духовна смерть. “До 58 років життя його була присвячена нагромадженню. Ставши мільйонером, він хоче одержати всі задоволення, які можна купити за гроші. Карнавал він думав провести в Ніцці, у Монте – Карло, куди в цю пору стікається саме добірне суспільство, де одні з азартом віддаються автомобільним і вітрильним перегонам, інші рулетці, треті тому, що прийнято – називати фліртом, а четверті – стрілянині в голубів, які дуже красиво здіймаються з кошів над смарагдовим газоном, на тлі моря кольору незабудок, і негайно стукаються білими грудочками об землю – це не життя, це форма життя, позбавлена внутрішнього змісту. Суспільство споживання витравило із себе все людське здатність до Співчуття, співчуттю. Смерть пана із Сан – Франциско сприймається з невдоволенням, адже “вечір був непоправно зіпсований”, хазяїн готелю почуває себе винуватим, дає слово, що він прийме “всі залежні від нього міри” до усунення неприємності. Усі вирішують гроші: гості хочуть одержувати задоволення за свої гроші, хазяїн не хоче втрачати прибутку. Цим і пояснюється неповага до смерті, а виходить, моральне падіння суспільства, дегуманізація в неї крайньому прояві

Мертвотність буржуазного суспільства символізує “тонка й гнучка пара найнятих закоханих: грішно – скромна дівчина з опущеними віями, з безневинною зачіскою, і рослого парубків із чорними, як би приклеєними волоссями, блідий від пудри, в изящнейшей лакованого взуття, у вузькому, з довгими фалдами, фраку – красень, схожий на величезну п’явку”.

И ніхто не знав, як набридло цій парі причинятися закоханими. І того, що коштує під ними, на дні темного трюму. Ніхто не думає про марність життя перед особою смерті. Темі любові присвячені багато добутків И. А. Буніна й весь цикл розповідей “Темні алеї”. “Всі розповіді цієї книги тільки про любов, про її “темний” і найчастіше дуже похмурих і жорстоких алеях”, – писав Бунін в одному з листів. Сам Бунін уважав цю книгу самої зробленої по майстерності. Бунін оспівував не платонічну, а почуттєву любов, оточену романтичним ореолом. Любові, у розумінні Буніна, протипоказані будень, усяка тривалість, нехай навіть у бажаному шлюбі, вона – осяяння, “сонячний удар”, що нерідко приводить до загибелі. Він описує любов у всіх її станах, де вона ледь світиться й ніколи не збудеться (“Старий порт”), і де нудиться не впізнана (“Ида”), і де переходить у пристрасть (“Убивця”). Любов захоплює всі помисли, всі духовні й фізичні потенції людини – але цей стан не може тривати довго. Щоб любов не видихнула, не вичерпала себе, необхідно розстатися – і назавжди. Якщо цього не роблять самі герої, то в їхнє життя втручається долю, доля: хтось із люблячих гине. Повість “Митина любов” кінчається самогубством героя. Смерть тут трактується як єдина можливість звільнення від любові