Сатиричне зображення Москви й москвичів у романі Михайла Булгакова “Майстер і Маргарита” – Булгаков Михайло

Дія роману Булгакова “Майстер і Маргарита” відбувається в Москві. Верней, половина дії, адже друга лінія – роман Майстра – зовсім відносить читача в далекі біблійні часи й в інші простори. Але зараз предметом нашого інтересу є саме Москва тридцятих років. Булгаков іронічно, навіть гротескно малює сучасні йому побут і вдачі столиці, безжалісно оголюючи людську жадібність, боягузтво, підлість. Однак за його іронією коштує величезна жалість до людей, вынужденым жити в умовах безглуздої, вивихнутої й зламаної радянської дійсності. Він на собі почуває всю неприродність такого життя – але в романі говорить про цьому тільки опосередковано, і його іронія просочена болем і соромом за принижене людське достоїнство

У романі багато простих описів, що дають яскраве подання про час. Удалині від гучних вулиць і площ, на окраїні Москви, розташувався стародавній двоповерховий будинок із ґратами на вікнах. На невеликій заасфальтованій площадці прямо перед будинком з раннього ранку вибудовувалася черга, але не надмірна, людина в полтораста. Якщо ж погода благоволила, то бажаючих примкнути до юрби було ще більше. Одні записувалися, щоб поліпшити власний добробут, інші бажали завести нові знайомства й теж вставали в чергу, треті приєднувалися із цікавості. Цей бджолиний рій копошився, безупинно пересувався, але безуспішно. На дубових дверях висіла табличка із зображенням похилого будинку: “Квартирне питання. Прийом з 11 до 12″, – і, що немаловажно, – величезний залізний замок

Ті щасливчики, кому вдавалося – таки потрапити на прийом за відведені шістдесят мінут, через кілька років ставали власниками безкоштовної квартири в кам’яному будинку. Щодня в місті п’ять чоловік знаходили свій новий дах, і заради цього можна було стояти в черзі доба безперервно.

Кожного середньостатистичного москвича терзала чорна заздрість: чому небо нагородило їх, а не мене? Хто скаже що – небудь у захист заздрості? Це почуття поганої категорії, але все – таки треба ввійти й у положення черговика. За дубовими дверима перебувала крихітна, але у вишуканому стилі оброблена приймальня, з телефоном і візерунковим ковриком для ніг. За столом протягом усього робочої години сиділи два полнощеких, румяногубых і гладко виголених громадяни років шістдесятьох. У їхньому поводженні було відразу кілька чудностей: вони не переставали щось бурмотати, час від часу голосно хихикали, викликаючи у відвідувачів небезпідставні побоювання за них щиросердечний стан

Щира натура москвичів проявляється лише тоді, коли ці громадяни матеріалістичної держави виявляються залучені в щось, відмінне від щоденного чортовиння їхнього життя. У романі Булгакова “Майстер і Маргарита” московське народонаселення підпадає під вплив так званої “чорної магії”. Зрозуміло, витівки Воланда і його звиті обертаються масою неприємностей для московських обивателів. Але чи приводять вони хоча б до однієї справжньої катастрофи? У радянському світі двадцятих – тридцятих років чорна магія виявляється менш примітної, чим реальний побут, з його нічними зникненнями й іншими видами узаконеного насильства. Але про російського тирана в московських главах немає ні слова. Читачеві самому надається можливість догадатися, по чиїй волі виробляються арешти, із квартир зникають люди, а “тихі, пристойно одягнені” громадяни “з уважними й у той же час невловимими очами” намагаються запам’ятати якнайбільше й доставити інформацію з потрібної адреси

Донощики сидять усюди, навіть у Будинку Грибоєдова, за резною чугунною ґратами. Цим будинком володів Массолит, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках. “Приблизно сорокалітній, маленького росту, темноволосий, угодований, лисий”. Лише “надприродних розмірів окуляри в чорній роговій оправі” видавали в ньому людини неабиякого розуму, начитаного, якої й личить бути редактору “товстого художнього журналу”. Берліоз був найвищою мірою недовірливий, любив продемонструвати власну значимість (приймав від чотирьох до п’яти), подібно Ісу Христу на таємній вечері, головував на засіданні дванадцяти літераторів – словом, виявляв собою типового керівного москвича. Які чудові привілеї членам Массолита давав літературний талант! Вірніше, його мирське втілення – “членський массолитский квиток, коричневий, що пахне дорогою шкірою, із золотою широкою облямівкою”. Подібно тому, як у всіх інших областях мистецтва люди діляться на талановиті й пересічних, московські літератори ділилися на щасливих власників коричневої скоринки й що мріють стати такими. Члени Массолита “заслужено” удостоювалися смачної й здорової їжі за вдалою ціною, творчих відпусток “від двох тижнів до одного року”, а найбільш талановиті одержували дачі за містом, на свіжому повітрі. Літератори серйозно страждали від духоти. “Жодна свіжий струмінь не проникав у відкриті вікна”. Вони були духовно мертві, писали не по велінню душі, а за замовленням редакторів

Столичне життя нудне й монотонна, нічого надприродного в Москві ніколи не відбувається, того з таким подивом і захватом сприймаються москвичами витівки Воланда і його звиті. Воланд виступає в романі в першу чергу як суддя. Він є в Москву з’ясувати, чи змінилося людство. І для цього проводить жителів міста через усілякі випробування, яких ті звичайно не витримують

Воланд не одержує особливого задоволення, зайвий раз переконуючись у користолюбстві й низькості людей, хоча нічого іншого від них і не очікує. При рідких же зустрічах з тими, хто ще не втратив здатності до жалю, він іронічно дивується й, що характерно, виконує їхнього прохання. Він відіграє роль провокатора, розставляє пастки, але завжди дає людям шанс вибрати між добром і злом, використовувати свою вільну волю. Тому – Те він і не залишає враження істоти, що прагне творити зло, а добро здійснюючого лише мимоволі.

У москвичів завжди їсти можливість обійти це зло стороною. Так, у Берліоза було передчуття негайно бігти зі ставків, гикавка, що передувала появі “іноземця”, була попередженням голові Массолита. І, нарешті, навіть пророкування смерті не подіяло на цього самовпевненого безбожника. Адже якщо “відріжуть голову”, те неодмінно вороги або інтервенти, але ніяк не комсомолка

Всі москвичі на одна особа, нічим друг від друга не відрізняються. Словом, громадяни, винтики суспільства. Будь – яка людина незвичайної зовнішності, у дорогому костюмі, небагато дивний, сприймається ними як іноземець, “закордонний дивак”. А чи знають про нього в бюро іноземців? Необхідно вжити заходів!

Московське народонаселення ні в що не хоче вірити без доказів, ні в Бога, ні в диявола, Іван Бездомний доводить дияволові, що його немає. Та й витівки Воланда цікавлять москвичів набагато менше, ніж їхнє викриття. Присутню на сеансі чорної магії публіку поєднувала жагуча любов до грошей, надмірна цікавість, атеїзм, недовірливість і пристрасть до викриттів. Так, громадяни сильно змінилися… зовні. А внутрішньо вони люди як люди. “Ну, легковажні… ну, що ж… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди”. Можливість легкої наживи сп’яняє, гроші розпалюють злість, виявляють і без того дурість, що нагромадилася у великій кількості в розумах громадян. І голову базіці Бенгальському Фагот відриває не за власною ініціативою. Ця потворна пропозиція надійшла з гальорки. Навіть коли відірвана голова кликала доктора, ніхто не прийшов до неї на допомогу

Публіка не звикла бачити таку кількість крові й тому просила Фагота простити нещасного конферансьє, надягти назад його дурну голову. Поряд з корисливими й жорстокими москвичами, у залі був один турботливий чоловік. Під час безкоштовної роздачі дамського одягу, вийшовши на сцену, він попросив передати що – небудь його хворій дружині. Як доказ того, що він дійсно одружений, громадянин готовий був пред’явити паспорт. Заява була зустрінута реготом. Глядачам важко було зрозуміти цього турботливого чоловіка, адже самі вони такими не були. Типовий представник залу – жінка, що вийшла на сцену, щоб забрати безкоштовні туфлі. Їй би скоріше вийти з товаром, але вона ще запитує: “А вони не будуть жати?”

Москвичі до того ж ще й більші брехуни. Вони обманюють один одного й самих себе. Аннушка, винна в убивстві Берліоза по необережності, початку брехати, коли в її руки випадково потрапила золота підкова: “Так це ваша подковочка? А я дивлюся, лежить у салфеточке… Я навмисно прибрала, щоб хто не підняв, а те потім поминай як кликали”. Жадібність і лицемірство управляють такими людьми

Не ладь обдурити, нехай навіть самого себе, був Римський. Він зняв трубку телефонного апарата, зробивши над собою формене насильство, але з радістю виявив, що телефон його мертвий: відвалилася необхідність дзвонити

Справи сумнівного змісту діялися у квартирі № 50 у будинку № 302біс, де до своєї появи на Патріарших ставках жив громадянин Берліоз. У приміщенні, так само як і в душах його мешканців, панувало безладдя, до того ж періодично із квартири зникали люди. Пряме чаклунство якесь! А чаклунству, як відомо, варто тільки початися, так уже його нічим не зупиниш

Воланд не випадково вибрав квартиру, де сожительствовали мистецтво й розпуста, що персоніфікуються Берліозом і Лиходеевым. Булгаков направляє жало свого сатиричного дарунка не тільки додому Грибоєдова, але й на квартиру № 50, що “давно вже користувалася якщо не поганий, те, у всякому разі, дивною репутацією”. Після зникнення Степи Лиходеева квартира стала притулком для нечистої сили. Яких гостей у Воланда тільки не було: і особи офіційні, і мерці, і міліція, і навіть Майстер, в “зовсім засаленій чорній шапочці з вишитої на ній жовтим шовком буквою “М”". Які ж колишні мешканці й гості цієї нещасливої квартири? Їхній патріотизм, що виявився в невтримній любові до радянських грошей, і лицемірство не мають границь. Лише Маргарита виявилася здатної на жаль, за що Воланд її й нагородив

Московське народонаселення, “спеленутое, безоке й безмовне”, духовно мертве, виявилося нездатним протистояти спокусам диявола. Більшість людей, що потрапили в пастки Воланда, завершили свою кар’єру, а разом з нею й життя, у клініці Стравінського, а місто “пішов у землю й залишив по собі тільки туман”, подібно своїм без звістки зникаючим мешканцям, пропав, став примарою. Ладь, ладь із міста – його немає більше!

Булгаков бачить розбещеність Москви – неминучу розбещеність столиці, тим більшу, ніж сложней пережитий час. Йому боляче, нестерпно важко дається ця маска сатиричного опису. Але мовчачи спостерігати письменник не може тим більше – на те він і письменник. Адже в тім – те й лихо, що гротескність навколишнього не придумана Булгаковим – вона є частину реальності. Булгаков сам з’являється тут одним зі звиті Воланда, змушеним жартувати набагато більш жорстоко й довго, чим би йому хотілося