Короткий зміст Нескромні скарби Дідро Д – Часть 1
Нескромні скарби
Дія цього добутку, насиченого відповідно до літературної моди епохи псевдовосточным колоритом, відбувається в Африці, у столиці імперії Конго – Банзе, у якій легко вгадується Париж з його вдачами, примхами, а також цілком реальними мешканцями.
З 1500000003200001 р. від Створення миру в Конго править султан Мангогул. Коли він народився, батько його – славний Эргебзед – не став скликати до колиски сина фей, тому що більшість государів, виховання яких було доручено цим жіночим розумам, виявилися дурнями. Эргебзед лише повелів головному гаруспику Кодендо скласти дитині гороскоп. Але Кодендо, що висунувся винятково завдяки заслугам свого двоюрідного діда – чудового кухаря, по зірках читати не вмів і долю дитині пророчити не смог. Дитинство принца було самим пересічним: ще не навчившись говорити, він вирік безліч прекрасних речей і в чотири роки дав матеріал для цілої «Мангогулиады», а до двадцяти років умів пити, є й спати не гірше всякого владаря його віку.
Спонукуваний безглуздою примхою, властивої великим миру цього, старий Эргебзед передав корону синові – і той став блискучим монархом. Він виграв безліч боїв, збільшив імперію, упорядкував фінанси, виправив закони, навіть заснував академії, причому зробив все це – до здивування вчених, – не знаючи ні слова по – латинському. А ще Мангогул був м’який, люб’язний, весел, гарний і розумний. Багато жінок домагалися його прихильності, але вже кілька років серцем султана володіла прекрасна юна Мирзоза. Ніжні коханці ніколи нічого не таїли друг від друга й були зовсім щасливі. Але часом вони нудьгували. І один раз Мирзоза, сидячи за в’язанням, сказала: – Ви пересичені, государ. Але геній Кукуфа, ваш родич і друг, допоможе вам розважитися.
А геній Кукуфа, старий іпохондрик, укрився в самоті, щоб усмак зайнятися вдосконаленням Великої Пагоди. Зашитий у мішок і обмотаний мотузкою, він спить на циновці – але може здатися, начебто він споглядає…
На заклик султана Кукуфа прилітає, тримаючись за ноги двох більших сов, і вручає Мангогулу срібний перстень. Якщо повернути його камінь перед будь – якою жінкою, то сама інтимна частина її тіла, її скарб, повідає про всі пригоди своєї господарки. Надягнутий же на мізинець, перстень робить свого власника невидимим і переносить його куди завгодно.
Мангогул приходить у захват і мріє випробувати Мирзозу, але не вирішується: по – перше, він їй повністю довіряє, а по – друге, боїться, довідавшись гірку правду, втратити улюблену й умерти з горя. Мирзоза теж благає не піддавати її випробуванню: красуню глибоко ображає недовіра султана, що загрожує вбити їхня любов.
Заприсягши Мирзозе ніколи не випробовувати на ній действил кільця, Мангогул відправляється в покои старшої султанші Манимонбанды й наводить перстень на одну із присутніх там дам – чарівну пустуху Альсину, що мило бовтає зі своїм чоловіком – еміром, хоча вони одружені вже тиждень і за звичаєм можуть тепер навіть не зустрічатися. До весілля спокусниця зуміла переконати закоханого еміра, що всі слухи, що ходять про неї, – лише мерзенна неправда, тепер же скарб Альсины голосно вирікає, як пишається, що господарка його стала поважною особою, і розповідає, на які хитрування довелося їй піти, щоб переконати палкого еміра у своїй безвинності. Отут Альсина розсудливо зомліває, а придворні пояснюють случившееся істеричним припадком, що виходить, так сказати, з нижньої області.
Ця подія наробила багато шуму. Мовлення скарбу Альсины була опублікована, виправлена, доповнена й откомментирована, Красуня «прославилася» на всю країну, що, втім, сприйняла з абсолютною холоднокровністю. А от Мирзоза засмучується: султан збирається внести смуту в усі вдома, розкрити ока чоловікам, довести до відчаю коханців, погубити жінок, збезчестити дівчин… Так, Мангогул твердо має намір бавитися й далі!
Над феноменом мовців скарбів б’ються кращі розуми Академії наук Банзы. Це явище заганяє в глухий кут прихильників обох наукових шкіл Конго – і вихревиков на чолі з великим Олибри, і притяженцев на чолі з великим Чирчино. Вихревик Персифло, що випустив у світло трактати про нескінченну кількість предметів, йому невідомих, зв’язує балаканину скарбів з морськими припливами, а вчений Оркотом уважає, що скарбу говорили завжди, але тихо, нині ж, коли вільність мовлення стала такий, що без сорому міркує про самі інтимні речі, скарбу заверещали у весь голос. Незабаром диспут мудреців робиться бурхливим: від питання віддаляються, втрачають нитку, знаходять її й знову втрачають, озлобляються, доходять до лементів, потім до взаємних образ – на чому засідання Академії й закінчується.
Священнослужителі повідомляють балаканину скарбів предметом своєї компетенції. Браміни – Лицеміри, ненажери й розпусники, приписують це чудо злому духу Кадабре; у такий спосіб вони намагаються приховати власні гріхи – а заради цього будь – якого браміна – лицемір пожертвує всіма пагодами й вівтарями. Праведний брамін у великій мечеті проголошує, що балаканина скарбів – це кара, що Брама обрушив на погрязшее в пороках суспільство. Почувши це, люди проливають сльози, прибігають до молитов і злегка навіть до бичувань, але нічого у своєму житті не міняють.
Правда, жінки Конго тріпотять: отут з мови – те вічно зриваються дурості – так що ж може наплести скарб?! Втім, дами вважають, що балаканина скарбів незабаром узвичаїться – не відмовлятися ж через неї від галантних пригод! Отут дуже до речі один із численних шахраїв Банзы, яких убогість зробила винахідливими, – якийсь пан Эолипиль, кілька років читавший лекції по эрундистике, повідомляє, що придумав кляпи для скарбів. «Наморднички» ці негайно входять у моду, і жінки розстаються з ними, лише переконавшись, що від них більше шкоди, чим користі.
Так, Зелида й Софія, дві подруги – лицемірки, 15 років інтрижки, що приховували свої, з таким мистецтвом, що всі вважали цих дам зразками чесноти, тепер у паніці посилають за ювеліром Френиколем, після довгих торгів купують у нього самі малюсінькі «наморднички» – і незабаром над подругами сміється все місто, що довідалося цю історію від служниці Зелиды й від самого ювеліра. Софія вирішує, що, втративши добре ім’я, треба зберегти хоча б задоволення, і пускається в усі тяжкі, Зелида ж з горя йде в монастир. Бедняжка щиро любив чоловіка й змінювала йому тільки під впливом дурних вдач, що панують у світлі. Адже красуням з дитинства вселяють, начебто займатися будинком і бути при чоловіку – значить поховати себе заживо…
Не допоміг «намордничек» і красуні Зелаис. Коли султан направляє на неї свій перстень, скарб її починає удавленно хрипіти, а сама вона падає без почуттів, і лікар Оркотом, знімаючи з нещасної «намордник», бачить зашнурований скарб у стані гострого пароксизму Так з’ясовується, що кляп може вбити – від балаканини ж скарбів ще ніхто не вмер. Тому дами відмовляються від «намордників» і обмежуються тепер лише істериками. «Без коханців і істерик взагалі не можна обертатися у світлі», – зауважує із цього приводу один придворний.
Султан улаштовує 30 проб кільця – і чого тільки не чує! На інтимній вечері в Мирзозы скарб однієї дами утомилося перераховує всіх її коханців, і хоча придворні переконують розлютованого чоловіка не розбудовуватися через таку дурницю, той замикає дружину в монастир. Пішовши за нею, султан наводить перстень на скарби черниць і довідається, скільки дитин народили ці «незаймані». Скарб жагучої картярки Маниллы згадує, скільки разів воно платило карткові борги своєї господарки й добувало їй грошей на гру, обібравши старого главу брамінів і розоривши фінансиста Тюркареса В опері султан направляє кільце на хористок, і їхнього скарбу починають розспівувати фривольні куплети, але незабаром спектакль кінчається й скарбу акторок відправляються туди, де їм має бути займатися аж ніяк не співом.
Але найбільше султана потрясає історія Фелисы – не настільки гарної, як чарівної двадцятип’ятилітньої дружини п’ятдесятилітнього еміра Самбуко, багатого й знаменитого полководця й дипломата. Поки він трудився в славу Конго, скарб Фелисы поглинуло славу, кар’єру й життя відважного полковника Зермунзаида, що, віддаючись у поході любові з Фелисой, не помітив наближення ворога; тоді загинуло більше трьох тисяч чоловік, Фелиса ж з лементом «Горі переможеним!» кинулася на постіль, де всю ніч бурхливо переживала своє нещастя в обіймах ворожого генерала, а потім страждала в полоні в молодого й палкого імператора Беніну Але чоловік викупив Фелису, і її скарб швидко поглинув всі колосальні доходи, три ставки й два высокоствольных ліси глави брамінів, друга Самбуко, а потім зжерло прекрасний маєток, палац і коней одного міністра, кинуло тінь на безліч титулів, придбало незліченні багатства… А старий чоловік все знає й мовчить.
Зате древній скарб старої Гарии, що вже забув про перші пригоди своєї господарки, розповідає про її другого чоловіка, бедном гасконском дворянині Сендоре. Убогість перемогла його відразу до зморшок і чотирьом улюбленим собакам Гарии. У першу шлюбну ніч він був жорстоко покусаний псами й довго потім умовляв бабу вигнати собак зі спальні. Нарешті Сендор викинув у вікно улюблену левретку дружини, і Гария на все життя зненавиділа вбивцю – чоловіка, якого витяглася з убогості.
А в затишному будиночку сенатора Гиппоманеса, що замість того, щоб думати про долі країни, віддається таємній розпусті, скарб чергової дами цього вельможі – пышнотелой Альфаны – ремствує на своє великотрудне життя: адже мати Альфаны розтринькала весь стан сім’ї, і тепер дочки доводиться заробляти відомим способом…
Скарб знатної дами Эрифилы палко призиває актора Оргольи. На побаченні із красунею той премило колупає в носі – жест досить театральний, що захоплює знавців – і любується винятково собою й своїми талантами.
Скарб довготелесої, білявої, розв’язної й розпусної Фанни лає прославлених предків своєї господарки («Дурне положення титулованого скарбу!») і згадує, як Фанни цілих півтора дня страждала через те, що її ніхто не любить. «Але адже люблячий жадає від улюбленої відповідного почуття – і вірності на додачу!» – сказав їй тоді молодий філософ Амизадар і зі смутком заговорив про свою померлу кохану. Розкривши серця один одному, пізнали вони найбільше щастя, невідоме менш закоханим і менш щирим смертним. Але це не для світських дам. І хоч скарб Фанни в захваті від Амизадара, сама вона вирішує, що він і його дивні ідеали просто небезпечні…
Під час балу – маскараду султан вислухує скарби городянок: одні хочуть насолод, інші – грошей. А після балу двоє офіцерів ледь не вбивають один одного: Аміну, коханка Алибега, подавала надії Нассесу! Але скарб Аміни зізнається, що подавало надії зовсім не Нассесу, а його ставному лакеєві. Як же дурні чоловіки! Думають, що такі дріб’язки, як чини й звання, можуть обдурити скарб жінки! Офіцери в жаху отшатываются від Аміни, а султан вислухує скарб Киприи – висохлої особи, що бажає, щоб неї вважали блондинкою. У молодості вона танцювала в марокканському театрі; власник – Мегемет Трипадхуд привіз її в Париж і кинув, але придворні спокусилися марокканкою, і вона заробила купу грошей. Однак великим талантам потрібна більша сцена. У поті чола трудилася Киприя в Лондоні, Відні, Римі, в Іспанії й Індії, побувала в Константинополі – але їй не сподобалася країна, де скарбу сидять під замком, хоча мусульмани й відрізняються легкістю французів, палкістю англійців, силою германців, стійкістю іспанців і нальотом італійської витонченості. Потім Киприя славно попрацювала в Конго, а ставши ні на що не придатної, підчепила знатного й багатого добряги – чоловіка. Про свої пригоди скарб – мандрівник бовтає на англійської, італійської, іспанському й латині, але автор не рекомендує перекладати ці непристойності дамам.
Втім, іноді султан використовує чарівне кільце й у благо. Перстень допомагає вирішити проблему пенсій, про які клопочуть юрби вдів, що втратили чоловіків під час переможних воєн султана. Скарбу цих жінок доповідають, що батьки їхніх дітей – зовсім не чоловіки – герої, яких і прикінчили – те не вороги, а коханці дружин, пенсії ж удови витратять на зміст гарненьких лакеїв і акторів… Кільце рятує від страти через кастрацію знатного красеня Керсаэля: його коханка, молода прекрасна Фатима, почувши, що він збирається кинути неї заради танцівниці, з помсти заявляє, начебто він її, Фатиму, зґвалтував. Довідавшись правду, султан урочисто саджає лиходійку і її скарб під замок – зате визволяє з далекого маєтку чарівну Эгле, що замкнув там ревнивий чоловік, великий кравчий Селеби, наслушавшийся брехливих наклепів її ворогів; та й сама вона, дотримуючись рад добрих подруг, поводилася так, немов була винна, за що й просиділа півроку в провінції – а це для придворної дами страшнее смерті.
Випробовує султан і скарби дам, зв’язками з якими похваляються придворні чепуруни, – і з’ясовує, що серед безлічі коханців цих жінок не було ні одного з тих, хто голосно ганьбить їхні імена.
Після проб кільця султан починає сильно сумніватися в могутності пагод, чесності чоловіків і чесноти жінок. Скарбу останніх міркують, як скарбу кобил! І султан направляє перстень на свою блакитнооку конячку золотавої масті, у гніві вигнавши секретаря Зиґзаґа, що насмілився думати, начебто є слугою султана, а не його коня, – і забув, що, входячи у вдома великих миру цього, потрібно залишати свої переконання за порогом. Іржання кобилки, шанобливо записане іншим секретарем, учені чоловіки повідомляють: а) зворушливим монологом з давньогрецької трагедії; б) важливим фрагментом єгипетської теології; в) початком надгробного мовлення в могили Ганнибала; г) китайською молитвою. І лише Гулливер, що повернувся із країни коней, легко перекладає пестрящую орфографічними помилками повість про любов старого паші й маленької кобилки, що до того покривало безліч ослів.
А Мирзоза філософствує. Місцем житла душі в дитини вона повідомляє ноги. З віком душу піднімається усе вище – і в багатьох жінок на все життя залишається в скарб. Воно й визначає поводження таких осіб. Але в істинно доброчесної дами душу перебуває в голові й у серце; і тільки до однієї ніжно коханої людини тягнуть таку даму й заклик серця, і голос скарбу. Султан відмовляється вірити, що в жінок взагалі є душу Зі сміхом він читає Мирзозе записки виснажених великотрудними мандрівками мандрівників, яких посилав на далекий острів здобувати мудрість. На острові цьому жерці, підбираючи подружні пари, ретельно стежать за тим, щоб скарбу нареченого й нареченої ідеально збігалися за формою, розміру й температурі, а на самих темпераментних осіб покладає почесний обов’язок служити всьому суспільству. «Адже геть усе умовно, – говорить верховний жрець острова. – Злочином називаєте ви те, що ми вважаємо чеснотою…»
Мирзоза шокована. Султан же зауважує, що якби улюблена була поглупее й завжди б захоплено його слухала, то це б їх дуже зблизило! От в остров’ян кожний займається своєю справою. А в Конго – кожний не своїм. Хоча й там і отут дуже смішні моди. Адже в області моди безумці видають закони для розумних, а куртизанки – для чесних жінок…
Втім, якщо султан зуміє знайти цих самих чесних жінок, він готовий подарувати Мирзозе заміський палац і чарівну порцелянову мавпочку. Адже навіть мила Эгле, скривджена на чоловіка, поступилася Альманзору… Зате Фрикамона, проведшая юність у монастирі, навіть на поріг не пускає чоловіків, живе в оточенні скромних дівчин і обожнює свою подругу Акарис. А інша дама, Каллипига, ремствує на те, що її коханий Мироло не обертає уваги на її скарб, віддаючи перевагу зовсім іншим насолодам. Султан піднесений чеснотою цих дам, але Мирзоза чомусь не розділяє його захватів.
На дозвіллі Мангогул, Мирзоза, літній придворний Селимо й письменник Рикарик – людина ерудований, але проте розумний – сперечаються про літературу. Рикарик звеличує древніх авторів, Селимо відстоює сучасних авторів, що описують щирі людські почуття. «Яке мені справа до правил поетики? Аби тільки мені подобалася книга!» – говорить він. «Подобатися й розчулювати може тільки правда, – погоджується Мирзоза. – Але хіба ті пихаті дійства, які ставлять у театрах, походять на теперішнє життя?!»
А вночі Мирзозе сняться прекрасні статуї великих письменників і мислителів різних епох. Похмурі догматики окуривают статуї ладаном, що небагато шкодить статуям, а пігмеї обпльовують їх, що не шкодить статуям зовсім. Інші пігмеї відрізають у живих голів носи й вуха – підправляють класиків…
Утомлений від філософствувань султанові теж сниться сон. Мангогул на гиппогрифе підноситься в ширяюче в мутному просторі величезний будинок, повний старих напівголих калік і виродків з важливими особами. Балансуючи на вістря голки, майже нагой старий видуває мильні бульки. «Це країна гіпотез, – пояснює султанові Платон. – А клаптики тканини на тілах філософів – залишки одягів Сократа…» Отут султан бачить слабку дитину, що на очах перетворюється в могутнього велетня зі смолоскипом у руці, що опромінює світлом увесь світ. Це Досвід, що одним ударом валить хибкий будинок гіпотез.
Султанський фокусник Блокулокус на прізвисько Порожній Сон міркує про нічні бачення. Отут вся справа в нашім сприйнятті… Адже й наяву одних людей ми приймаємо за розумників, інших за хоробрі, старі дурки вважають себе красунями, а вчені публікують свої нічні бредні у вигляді наукових праць…
Поки султан шукає доброчесних дам, шістдесятирічний Селимо – гарний, шляхетний, витончений, мудрий, колишній у молодості улюбленцем всіх спокусниць, у старості ж прославилася на державному поприщі й снискавший загальній повазі, – зізнається, що так і не зумів осягти жінок і може лише боготворити їх. Хлопчиськом він втратився безвинності з юною кузиною Емілією; та вмерла родами, а Селима пожурили й відправили подорожувати. У Тунісі він лазив по мотузковим сходам до дружини пірата, на шляху в Європу пестив під час шторму чарівну португалку, поки її ревнивий чоловік стояв на капітанському містку; у Мадриді Селимо любив прекрасну іспанку, але життя любило ще більше, а тому біг від чоловіка красуні. Знавав Селимо легковажних француженок, холодних на вид, але палких і мстивих англійок, манірних німкень, вправних у пещеннях італійок. Через чотири роки Селимо цілком утвореним повернувся додому; оскільки ж він цікавився й серйозними речами, вивчивши військову справу й танці, то одержав високий пост і став брати участь у всіх звеселяннях принца Эргебзеда. У Банзе Селимо довідався жінок всіх віків, націй і станів – і розпусних світських дам, і лицемірних буржуазок, і черниць, до яких проникнув, переодягшись послушницею. І скрізь замість щирих почуттів знаходив він лише облудність і вдавання. У тридцять років Селимо женився заради продовження роду; чоловіки ставилися друг до друга як личить – холодно й благопристойно. Але якось Селимо зустрів чарівну Сидализу – дружину полковника спаги Осталука, славної людини, але моторошного виродка й ревнивця. З величезною працею, зовсім змінившись, удалося Селиму завоювати серце доброчесної Сидализы, що вважало, що без поваги любові бути не може. Селимо сховав обожнену жінку у своєму будиночку, але ревнивий чоловік вистежив утікачів і простромив груди дружини кинджалом. Селимо прикінчив негідника й довго оплакував улюблену, але потім зрозумів, що вічного горя не буває й от уже п’ять років зв’язаний ніжними почуттями із чарівної Фульвией. Султан поспішає випробувати її скарб – і з’ясовується, що ця титулована дама в жагучому прагненні обзавестися спадкоємцем десять років віддається всім підряд. Ображений Селимо подумує вийти від двору й стати філософом, але султан утримує його в столиці, де Селимо продовжує користуватися загальною любов’ю.
Він розповідає Мирзозе про «добрі старі часи», «золотому столітті Конго» – царюванні діда Мангогула, султана Каноглу (натяк на Людовика XIV). Так, було багато блиску – але яка вбогість і яке безправ’я! Але ж міряло величі государя – це щастя його підданих. Каноглу ж перетворив своїх наближених у маріонеток, та й сам став маріонеткою, який керувала стара старезна фея (натяк на г – жу де Ментенон).
А султан тим часом випробовує скарб Заиды – дами з бездоганною репутацією. І серце, і скарб красуні в один голос говорять про любов до Зулейману. Правда, замужем Заида за огидним Кермадесом… І все – таки султана потрясає образ вірної й прекрасної Заиды – і Мангогул сам робить їй нескромне речення, одержавши ж рішучу відмову, вертається до чарівного Мирзозе.
А та, шанувальниця високих принципів, що зовсім не підходять ні до її віку, ні до положення, ні до особи, вихваляє чисту любов, засновану на дружбі. Султан і Селимо сміються. Без заклику плоті любові немає! І Селимо розповідає історію про прекрасного юнака Гиласе. Великий ідол позбавив його здатності задовольняти пристрасть і напророкував, що вилікує нещасного лише жінка, що не розлюбить його, далі довідавшись про його лихо. Але все жінки – навіть гарячі шанувальниці платонічної любові, баби й непорочні весталки – отшатываются від Гиласа. Зціляє його лише прекрасна Ифис, на якій лежить таке ж закляття. Гилас із таким запалом виражає їй свою подяку, що незабаром йому починає загрожувати повернення хвороби…
Отут приходить звістка про смерть Суламека – кепського танцюриста, що завдяки зусиллям шанувальниць став учителем танців султана, а потім за допомогою реверансів – і великим візиром, у якійсь посаді й продрімав п’ятнадцять років. Під час блискучого надгробного мовлення проповідника Брррубубу Мирзоза, що неправда завжди приводить в істеричний стан, упадає в летаргію. Щоб перевірити, чи жива красуня, султан направляє на неї перстень, і скарб Мирзозы заявляє, що, вірне султанові до труни, воно не має сил розстатися з улюбленим і відправитися на те світло. Очнувшаяся фаворитка ображена тим, що султан порушив обіцянку, але той у захваті клянеться їй у вічній любові. Простивши государя, фаворитка все – таки благає його повернути перстень Кукуфе й не тривожити більше ні свого серця, ні всієї країни. Taк султан і надходить
